Леопард - Ю. Несбе
Чому він використав метафору, пов’язану саме з вулканом? Харрі їхав униз крутою й звивистою дорогою з Берумської лікарні.
— Вісім убивств. Зараз він володар, він нагорі. Він створив усесвіт, у якому, як йому видається, він усіх підкорив. Він лялькар, він може гратися з вами. А надто з тобою, Харрі. Важко втямити, чому він обрав саме тебе, можливо, зовсім випадково. Але що успішніше він смикає за своїх ляльок, то більше йому кортітиме гострих відчуттів. Кортітиме говорити зі своїми ляльками, бути поруч, насолоджуватися своїми перемогами у найвитонченіший спосіб — поряд із тими, кого він перемагає. Але він добре замаскувався. Він не скидається на лялькаря, навпаки, може здаватися покірним, таким, яким легко керувати, тим, кого недооцінюють. Тим, кого годі запідозрити у спроможності зрежисирувати таку складну драму.
Харрі їхав у центр шляхом Е18. Застряг у заторі. Виїхав на смугу для громадського транспорту. Але часу обмаль, обмаль. У роті пересохло, пси лютували.
— Він зовсім поряд із тобою, Харрі. Я майже певен у цьому, він просто неспроможний зупинитися. Але він вигулькнув із мертвої зони. Прослизнув у твоє життя непоміченим, коли твої думки роїлися навколо чогось іншого. Чи коли ти нездужав. У своєму сховку він як удома. Сусід, друг, колега. Чи хтось у тіні іншої людини, яка важить для тебе більше, тінь, яка для тебе лише додаток до когось іншого. Міркуй про тих, хто випадково втрапив тобі в поле зору. Бо він уже потрапляв. Ти вже знаєш його в обличчя. Може, ви з ним балакали небагато, але якщо він подібний до мене, Харрі, він неспроможний зупинитися. Він намагається стати тобі близьким.
Харрі поставив машину біля «Савоя», увійшовши, попростував до барної стійки.
— Що бажаєте?
Харрі пробігся поглядом по пляшках на полицях за спиною у бармена.
«Біфітер», «Джонні Вокер», «Брістоль Крім», «Абсолют», «Джим Бім».
Він шукає людину, яку пожирає ненависть. Вже позбавлену інших почуттів. Людину з крижаним серцем.
Його погляд застиг. І ніби відсахнувся. Роззявився рот. Ніби Господь Бог особисто йому підморгнув. І, підморгнувши, підказав геть усе.
Ніби віддаля почувся голос:
— Агов, пане?!
— Слухаю.
— Ви щось вибрали?
Харрі повільно кивнув.
— Так, — відповів він. — Так. Я зробив свій вибір.
Розділ 71. Радощі
Гуннар Хаген, стискаючи олівця пальцями, роздивлявся Харрі, котрий цього разу вже не лежав, а сидів у кріслі перед його письмовим столом.
— Що ж до технічного боку, то зараз ти працюєш на Крипос, а отже, є частиною Бельманової команди, — мовив керівник відділу. — Отже, арешт, який ти проведеш, стане заслугою Бельмана.
— А якщо я — знов-таки, лише гіпотетично — поінформую вас і дам змогу провести арешт комусь з відділу убивств, наприклад Каї Сульнес чи Магнусу Скарре?
— Дякую, але навіть від таких щедрот я змушений відмовитися, Харрі. Я вже сказав, що зв’язаний домовленістю.
— Гм. Бельман досі на тебе тисне?
Хаген зітхнув.
— Якщо я утну такий кульбіт — позбавлю Бельмана змоги провести арешт у найгучнішій справі про убивства у Норвегії, — Міністерство юстиції все одразу збагне. Наприклад, що я знехтував наказами і привіз тебе, щоб розслідувати цю справу. Це вже відіб’ється на всьому відділі. Даруй, Харрі, але не можу.
Харрі замислено вдивлявся у простір.
— О’кей, босе. — Він скочив зі стільця й хутко попрямував до дверей.
— Стривай!
Харрі зупинився.
— А чому ти про це питаєш саме зараз, Харрі? Трапилося щось таке, про що мені варто знати?
Харрі захитав головою:
— Лише припущення, босе. Адже саме в цьому наша робота, хіба ні?
До третьої години Харрі надзвонював по телефону. Останній дзвінок був до Бйорна Гольма, котрий, як зазвичай не вагаючись, погодився кермувати.
— Я ще не сказав, куди й навіщо, — мовив Харрі.
— Немає потреби, — відповів Бйорн Гольм і додав, карбуючи кожне слово: — Я — тобі — довіряю.
Запала тиша.
— Може, я заслужив, — мовив Харрі.
— Заслужив, — відповів Бйорн Гольм.
— Гадаю, я вже вибачався, хіба ні?
— Ні.
— Як то — ні? Ви… ви… ви… Трясця, як же важко… Ви…ви…
— Що — двигун заглух? — мовив Бйорн, і Харрі відчув, як той посміхається.
— Вибач, — сказав Харрі. — Сподіваюсь, знайду якісь відбитки пальців, які попрошу тебе перевірити, перш ніж ми поїдемо о п’ятій. Якщо збігу не буде, то їхати тобі не доведеться, так.
— А чому все так утаємничено?
— Тому що ти мені довіряєш.
Було пів на четверту, коли Харрі постукав у двері тісної кімнатки чергового у Державній лікарні.
Двері відчинив Сигурд Олтман.
— Привіт, ви не могли б поглянути на ось це?
Він простягнув медбрату невеликий стосик світлин.
— Вони липкі, — зауважив Олтман.
— Їх щойно роздрукували.
— Гм. Відтятий палець. Що трапилось?
— Маю підозру, що хазяїн пальця отримав велику дозу кетаноміну. Мене цікавить, чи ви спроможні як анестезіолог сказати: можемо ми знайти у пальці залишки цієї речовини?
— Певна річ, адже вона розноситься кров’ю по всьому тілу.
Олтман мигцем проглянув знімки.
— Палець майже знекровлений, але теоретично вистачить і крапельки.
— Тоді ще питання: чи можете ви допомогти нам під час сьогоднішнього арешту?
— Я? Але хіба у вас немає судових медиків, котрі…
— Саме у цій царині ви кращий знавець, ніж вони. А ще мені потрібна людина, на яку я можу покластися.
Олтман знизав плечима, глянув на годинник і повернув світлини.
— Моє чергування збігає за дві години, тож…
— Чудово. Тоді ми заскочимо за вами. Ви увійдете у кримінальну історію Норвегії, Олтмане.
Медбрат вичавив безбарвну посмішку.
Мікаель Бельман зателефонував, коли Харрі пішов до криміналістичного відділу.
— Де ти був, Харрі? Нам бракувало тебе на ранковій нараді.
— Вештався то там, то тут.
— То там, то де?
— Нашим улюбленим містом, — мовив Харрі, поклавши великий конверт формату А4 на стіл перед Кімом Еріком Локкером і показуючи на пальці, мовляв, це треба перевірити на відбитки пальців.
— Я починаю нервуватися, коли ти цілий день не з’являєшся на екрані радара, Харрі.
— Невже ти мені не довіряєш, Мі-ка-е-лю? Боїшся, що я кинуся
