Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон
До дев’ятої вечора вона геть упріла. Наливши ванну, Лісбет щедро додала у воду піни, вляглася в неї, заплющила очі і стала думати. Коли вона прокинулася, було вже дванадцята ночі і вода в ванні зовсім остигла. Розсерджена Лісбет вилізла, витерлася досуха, лягла в ліжко і майже відразу знову заснула.
У неділю вранці, увімкнувши ноутбук, Лісбет розлютилася від тих дурниць, що їх там понаписували про Міріам Ву. Їй стало гидко на душі, і її почала мучити совість. Вона й не думала, що бідолашній Міммі так перепаде, адже єдина провина Міммі полягала в тому, що вона була знайомою Лісбет. Знайомою? Чи подругою? Чи коханкою?
Лісбет сама не знала, яке слово краще підходить для позначення їх стосунків, але розуміла, що хоч якими були б ці взаємини раніше, тепер їм напевно настав кінець. Їй доведеться викреслити ім’я Міммі з короткого списку своїх знайомих. Після всього того, що було понаписувано в газетах, Міммі навряд чи захоче ще коли-небудь мати справу з божевільною психопаткою Лісбет Саландер.
Ця думка доводила її до сказу.
Вона відзначила собі на майбутнє ім’я Тоні Скале, журналіста, який розпочав це цькування. Крім того, вона вирішила відшукати того борзописця в смугастому піджаці, який у своїй розгнузданій статейці постійно вживав вислів «лесбіянка садомазохістського напряму».
У Лісбет набрався вже чималий список людей, якими вона збиралася при нагоді зайнятися серйозно.
Але спочатку потрібно було розшукати Залу.
Що вона робитиме далі, після того як його знайде, вона ще не знала.
О восьмій годині ранку в неділю Мікаеля розбудив телефонний дзвінок. Ще не зовсім прокинувшись, він простягнув руку і взяв слухавку.
— Доброго ранку, — пролунав звідти голос Еріки Берґер.
— Ммм… — промимрив Мікаель.
— Ти сам?
— Так, на жаль.
— У такому разі пропоную тобі встати, прийняти душ і поставити каву. Через п’ятнадцять хвилин до тебе прийде гість.
— Який гість?
— Паоло Роберто.
— Це боксер? Король рингу?
— Він самий. Він зателефонував мені, і ми проговорили півгодини.
— Це чому ж?
— Чому він мені зателефонував? Ну, ми трохи знайомі. В усякому разі, вітаємося при зустрічі. Якось я брала в нього довге інтерв’ю, коли він знімався у фільмі Хільдебранда, в наступні роки ми ще кілька разів випадково зустрічалися.
— Я не знав. Але питання в тому, навіщо йому приспічило приходити до мене?
— Тому, що… Ну та краще вже хай він сам тобі пояснить.
Мікаель ледве встиг прийняти душ і натягнути штани, як Паоло Роберто вже дзвонив йому в двері. Він впустив гостя, посадив за обідній стіл і попросив зачекати. Діставши собі чисту сорочку, Мікаель приготував дві порції подвійного еспресо і розлив по філіжанках, додавши по ложечці молока. Паоло Роберто з повагою подивився на цей кулінарний витвір.
— Ви хотіли поговорити зі мною?
— Мені порадила Еріка Берґер.
— Добре. Слухаю вас!
— Я знаю Лісбет Саландер.
Мікаель звів брови:
— Он як?
— Я трохи здивувався, почувши від Еріки Берґер, що ви теж з нею знайомі.
— Краще розкажіть усе спочатку.
— Гаразд. Так от: позавчора я повернувся додому, провівши місяць у Нью-Йорку, і раптом бачу в кожній чортовій газетці на першій сторінці фізіономію Лісбет. У газетах про неї пишуть чортзна-яку мерзоту. І жоден чорт не знайшов для неї жодного доброго слова!
— Ви вже тричі згадали чорта на одному диханні.
— Вибачте! Але надто вже кепсько у мене на душі. Взагалі-то я зателефонував Еріці, бо мені треба було виговоритися, а до кого звертатися, я й сам не знав. А позаяк той журналіст з Енскеда працював на «Міленіум» і, значить, мав знати Еріку, то я їй і зателефонував.
— Гаразд.
— Навіть якщо Саландер звихнулася і зробила все те, що їй приписує поліція, вона все-таки заслуговує, щоб з нею вчинили по справедливості. Як-не-як у нас правова держава, і перш ніж судити людину, треба її спочатку вислухати.
— Я такої самої думки, — сказав Мікаель.
— Я це зрозумів з розмови з Ерікою. Коли я телефонував у «Міленіум», я думав, що ви там теж на неї напосілися, тим паче що цей журналіст Даґ Свенссон працював на вас. Але Еріка сказала, що ви вважаєте її невинною.
— Я знаю Лісбет Саландер. І мені важко уявити собі її в ролі божевільної вбивці.
Несподівано Паоло розреготався.
— Скритна вона, звичайно, діваха. Але вона гарна людина. Мені вона сподобалася.
— А звідки ви її знаєте?
— Я боксував із Саландер ще тоді, коли їй було сімнадцять років.
Мікаель Блумквіст міцно зажмурився і лише через десять секунд розплющив очі, щоб знову подивитися на Паоло Роберто. Як завжди, Лісбет Саландер не переставала робити сюрпризи.
— Ну звичайно! Лісбет Саландер боксує з Паоло Роберто! Ви ж з нею спортсмени однієї вагової категорії!
— Я не жартую.
— Вірю, вірю. Якось Лісбет говорила мені, що вона іноді боксує з хлопцями в якомусь клубі.
— Зараз я все розкажу. Десять років тому я вступив до Цинкенсдамського клубу помічником тренера для роботи з юніорами, які хотіли там займатися. Я тоді вже був професійним боксером, а голова юніорської секції цього клубу вирішив, що я буду гарною приманкою, тож я почав ходити туди вечорами і працювати з хлопцями спаринг-партнером.
— Зрозуміло.
— Вийшло так, що я пропрацював там усе літо і частину осені. Вони якраз затіяли рекламну кампанію і намагалися залучити до боксу більше молоді. Справді, тоді до них прийшло досить багато хлопців п’ятнадцяти-шістнадцяти років і старше. Серед них було немало з іммігрантських родин. Вже краще їм було займатися боксом, ніж вештатися містом і хуліганити.
— Добре.
— І ось одного разу в розпалі літа, де не взялася, приходить у клуб ця миршавенька плюгавка. Ти ж знаєш, як вона виглядає? Прийшла і заявила, що хоче вчитися боксу.
— Уявляю собі цю сцену!
— Там зібралося півдюжини мужиків — усі набагато більші за неї і разів у два більші вагою, і тут, треба ж, така потіха! Я теж потішався. Нічого особливо серйозного, так, трохи піддражнювали її. У нас там є і дівоча група, і я ще по-дурному пожартував, що, мовляв, дівчатам дозволяється боксувати тільки по четвергах чи щось подібне.
— Вона, мабуть, не сміялася.
— Ні. Не сміялася. Тільки подивилася на
