Твердиня - Максим Іванович Кідрук

— За весь час, що ми тут, вони лиш один раз вилітали кудись, — засичав на українця мулат, — і тому абсолютно нерозумно припускати, скільки часу займе ще…

— Тоді вони літали за пальним, — суплячись, відмахнувся Лео. — На цей раз вилазка за продовольством. Я впевнений, вона триватиме довше: треба стягнути в одне місце багато різних продуктів, перевірити їх, завантажити те-се…

Сьома відчув, як кольнуло під серцем. Раніше, завдяки розвинутій дедукції, хлопець бачив своє життя щонайменше на кілька годин наперед. Якщо на горизонті вигулькували неприємності, він чітко і. Головне, своєчасно знав, що робити, аби їх спекатися. З нинішнього ранку події стали розвивалися занадто швидко, і Семен більше не усвідомлював, до чого все йде. Віднині цілісної картини майбутнього не існувало, вона розпливалась, наче акварельний малюнок під дощем. І невідомість лякала.

— Чувак, вони полетіли у бурю. — Росіянин підняв очі на хмари, котрі, набрякаючи, важчали і підсувались до джунглів. — Вони можуть повернутися будь-коли. Вони можуть у буквальному сенсі завтра сісти нам на голови.

Левко також усе зважував. Так, ймовірність несподіваного повернення додасть справі перцю. Але якщо вони відступляться, доведеться чекати прильоту Джейсона два, три, може, чотири дні. Бруґмансія зачахне, а він сам згорить від хвилювання.

— Завтра, — жорстко відкарбував українець. — Завтра в обід ми починаємо.

Він підхопився, тим самим показуючи, що тема закрита, і… здригнувся. На стежці, що йшла повз піраміду, розставивши ноги, стояв Амаро Кіспе. Він хижо вищирився, нагадавши хлопцям, хто тепер головний у Паїтіті. Дочекавшись, коли всі голови повернуться в його бік, коротун випустив у напрямку бранців довгу цівку жовтої слини, розвернувся і, задерши носа, закрокував геть.

CVII

18 серпня 2012 року, 21:14 (UTC – 5) Паїтіті

Здавалося, з настанням темряви спека тільки подужчала. Хмари опустились настільки низько, що, стоячи на верхній терасі і ввімкнувши навіть найслабший кишеньковий ліхтарик, можна було штрикати їх променем.

Вітру, як і раніше, не було.

Сатомі повернулась з кухні, де допомагала Марко Молінарі вимити тарілки. Хлопці сиділи в темряві, борючись з неприємним бурчанням у животах. Відчуття були, наче перед важливим екзаменом в університеті: мандраж, цілковитий вакуум під ребрами і дика срачка. Левко і Ґрем за останню годину ганяли у вбиральню по два рази. Активоване вугілля і навіть протипроносні пігулки не діяли. Вони ніколи не діють, коли причина психологічного, а не фізіологічного характеру.

— Ви спите? — шепотом спитала японка.

— Ні, — долинув з чорноти напружений голос Левка.

— Я щойно з кухні. — Дівчина присіла на краєчок матраца. — Завтра на обід буде рис, салат із залишків зелені, курячі стегенця з двома соусами на вибір, точніше, буде один соус і якась підливка, мабуть, із-під тих самих стегенець, а також чай і узвар із сухофруктів.

— Кидай в усе, крім рису, — порадив українець. — Особливо постарайся, щоб листя потрапило в каструлі, де варитимуться соус і курятина. І ще, звісно, чай.

«Ще нема чого кидати», — подумав Сьома, але промовчав.

— Чому не рис? — відсторонено прокоментував Ґрем: — Це ж гарнір, його їстимуть усі.

— Бо в білому рисі жовті шматочки пелюсток кидатимуться в очі і можуть викликати підозри. Крім того, нам доведеться обідати з усіма, а значить, маємо щось поїсти. Ми сточимо рис, решту непомітно викинемо з тарілок.

— Що з вартовими? — нагадав Семен.

Левко нахилився до росіянина і зашепотів на вухо. Сьома спершу почервонів, потім кисло всміхнувся, погойдуючи головою з боку вбік, і неохоче спитав:

— Зараз?

— Ні. Давай за дві години. Нехай мачігуенга полягають.

CVIII

18 серпня 2012 року, 23:12 (UTC – 5) Паїтіті

Сьома і Левко вибрались на терасу і, присвічуючи ліхтарем, перевальцем посунули до навісів. Біля ангарів горіло півдесятка підвісних світильників — решта верхньої платформи куталася темрявою. Після 22:00 у бараках, наче в армійських казармах, гасили світло.

Українець стискав під пахвою нетбук, а в руці ніс зарядний пристрій до нього.

Здійнявся вітер. Він налітав короткими, але сильними поривами, хлопаючи навісами, розтріпуючи листя пальм і примушуючи сельву хвилюватися, немов штормове море. Один раз Семен відірвав промінь від землі і посвітив угору. В небі клекотало, наче в казані. Хмари скидались на клапті шерсті, видерті з хутра гігантського сірого звіра.

Спека не спадала.

— Ей! Ви куди? — окликнув їх вартовий, що розкинувся на розкладному кріслі між пірамідами та кухнею.

— Buenas noches, señor! — привітався Сьома іспанською, а потім чомусь удав, що не розмовляє, хоча насправді знав castellano[146] не гірше за англійську. — Estamos aquí… porque no podemos allí. — Хлопець висолопив язика, зобразивши, як унизу жарко. По тому показав двома пальцями собі на очі, а тоді на нетбук під пахвою Левка. — Película… ver películas[147].

На терасі було не набагато прохолодніше, ніж у Твердині, проте охоронець дозволив.

Хлопці всілись, розкрили нетбук і ввімкнули звук на повну потужність. Через кілька секунд по терасі рознеслось непристойне охкання — Сьома запустив фільм для дорослих. Упізнавши звуки, охоронець розвернувся і застиг у нерішучості. Хлопці зацокали язиками, заахали і заляскали долонями по столу, показуючи, як їм до вподоби карколомні й далекі від реальності сцени на екрані. За мить, ніби ненароком примітивши вартового, що переминався з ноги на ногу за кілька метрів від них, Семен махнув рукою:

— Давай, підходь, — і недвозначно тицьнув пальцем в екран.

Перуанець наблизився. Через хвилину він уже цокав і ахав голосніше за хлопців.

Почувши галас, із іншого кінця тераси причвалав другий вартовий, котрий, як і його колега, вже багато тижнів не бачив жодної жінки (якщо не брати до уваги самиць приматів з лісів Мадре-де-Діос). Йому заборонялося залишати ділянку, довірену для патрулювання, але Джейсона не було, а Амаро спав, та й узагалі — що, в дідька, може трапитись у цих нетрях?

Сьома дав їм подивитись «кіно» хвилин сорок, виждавши, поки бідолахи дійшли до кондиції, а тоді почав позіхати. Небавом Левко приєднався до нього.

— Сон… ми спати, — сказав росіянин, показуючи, що вимикатиме нетбук.

У перуанців хіба що дим з вух не пішов. Вони стали репетувати і щось одночасно затараторили, не в лад упрошуючи Семена лишитись. Сьома був непохитним.

— У’у, — мотав головою хлопець.