Мед для Ворона - Селена Рейні

Наступного дня Софія так і не наважилася поговорити з Денисом. Повечерявши й переодягнувшись до сну, дівчина завчала дитячі вірші з блокнота. Але рядки у пам’яті не закарбовувалися, бо голова була забита Вороном.

Дівчина розуміла, що принесла йому біль своєю відмовою. Але тішила себе тим, що цей біль одноразовий, для них обох. А разом вони страждатимуть все життя.

Тільки чому, в біса, цей одноразовий біль не минає? Ніби все щастя світу обмежується лише Вороном.

Нічого.

Біль згодом мине.

Мине ж?

Втомившись від безпорадності, Софія взяла телефон, щоб набрати Дениса. Що саме говорити йому, вона не знала. Але бажала хоч голос його почути, аби знову завести своє серце, яке після їхнього розставання так і не забилося.

Може те дурне серце підкаже їй правильні слова?

Але коли побачила, як біля її дому зупиняється його авто, ледь не захлинулася від надлишку повітря, яке вхопила носом.

Софія лише відклала телефон, коли Ворон увійшов у будинок.

Так, Денис все ще вражав її своєю холодною красою та грайливою зверхністю. Але очманіла дівчина через інше.

– Я буду жити з тобою, – доповів, ставлячи на підлогу валізу і сумку.

– Що? – вона була така шокована, що навіть не зуміла підвищити голос.

– Я буду жити з тобою, – повторив.

І на підтвердження сказаних слів, підійшов з валізою до шафи у залі, відкрив дверцята та подумки прикинув чи помістяться тут його речі.

– У тебе є вільні вішаки? У мене багато костюмів, – буденно проказав.

– Ти не вішатимеш свої костюми у цій шафі! – нарешті вона отямилася і прикрикнула на нього.

– Ай справді. Краще у спальні.

І чоловік взяв валізу і поніс її в іншу кімнату. Софія почимчикувала за ним. Ворон зайшов у її маленьку гардеробну та зняв кілька вішаків.

– Тут твої костюми також не будуть висіти!

– Мила, а де ж мені їх поскладати? На кухонних поличках? – говорячи це, він розстібав валізу.

– У тебе є своя квартира, зі своїми шафами. Твої речі повинні бути там, – вона вихопила з його рук вішак.

– Я віддав свою квартиру, – пояснив, вішаючи свій піджак поверх її плаття.

І ця картина, з його піджаком на її платті, здалася такою зворушливою, що Софія ледь спромоглася заговорити далі:

– Тобто, віддав?

– Тепер там живе Марина з донькою.

Софія повільно опустила руки. Такого повороту подій вона точно не очікувала. Отже, Денис не тільки з її батьками розмовляв, а і з Мариною. Так, подруга говорила щось про те, що їй буде де жити та що їй допомагають з паперами на розлучення. Але Софія навіть уявити не могла, що це справа рук Дениса…

– Відпустку у Греції для Віри та Мирона також організував ти? – раптово дійшло до неї.

– Ага.

– Але навіщо?

Користуючись її потрясінням, він забрав з її рук вішаки та продовжував розбирати свою валізу.

– Їм потрібно було поговорити. Я допоміг.

– Але чому? – допитувалася.

– Ну, це ж очевидно.

Їй було все зовсім не очевидно. Тож Денису довелося пояснювати:

– Я хочу бути щасливим. А щасливим мене можеш зробити тільки ти.

Вона похитала головою, мовляв, не розумію.

– Чомусь так виходить, що наше щастя дуже залежить від твоїх друзів та рідних.

Софія опустила очі, усвідомивши всю гіркоту сказаного. А Денис продовжив:

– Я не зможу все життя дбати про добробут твоїх близьких, витягуючи їх з ям, які вони самі собі риють. Але маю надію, що за цю коротку перерву доведу тобі, що ми з тобою інші й в нас все буде інакше. Доведу, що щоб не відбувалося навколо, на наше кохання та щастя, це не повинно впливати.

Софія мовчала.

Денис вигріб свою білизну і закинув у порожню шухляду. А пусту валізу закинув на антресоль. Тоді, оминувши її, вийшов зі спальні. Софія почимчикувала за ним. У залі чоловік відкрив другу сумку. Софія спостерігала за тим, як він дістає ноутбук та зарядне. Відклавши їх у бік, Ворон витягнув прямокутний пакунок, ретельно обгорнутий папером.

Коли він почав розривати обгортку, Софія вражено ахнула.

– Що це?

Чоловік лише усміхнувся їй. Він поклав на стіл три простенькі малюнки у дорогих, дерев’яних рамках. Її малюнки… Пейзаж з Карпат, портрет Міри та захід сонця на березі біля ресторану, – той, який вона викинула у його смітник.

– Це наша історія, – прошепотів. – А це, – вказав на десяток порожніх рам, для нашого майбутнього.

Софія і вражено, і налякано дивилася на свої малюнки.

– Тут, – він вказав на пейзаж з вершини, – я вперше подарував тобі тепло. І те, з якою насолодою і вдячністю ти прийняла його, – мене підкосило. Танцюючи з тобою на пірсі, – провів рукою по картинці з берега ресторану, – я відчував гордість, бо поряд зі мною така мила, вихована та красива жінка. Вже тоді я не хотів відпускати тебе. А це, – показав на портрет Міри, – допомогло мені усвідомити, що я не можу, не маю права, пропустити жодної усмішки, яку ти створиш на обличчі нашої дитини.