Українська література » » Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

---
Читаємо онлайн Серця в Атлантиді - Стівен Кінг
другий зауважив, що на «Шоу Еда Саллівана» можна критикувати членів суспільства, проте не їхні члени. Це був світ, де деякі слова ще не втратили здатність шокувати.

Так, ми знали про «хер». Звичайно ж, знали. Ми весь час посилали нахер: нахер тебе, нахер твою собаку, нахер їх, нехай провалиться в пекло — нахер все, на ’кий би хер. Усі ми так говорили. Але там чорними літерами п’ять футів заввишки були виведені слова «НАХЕР ДЖОНСОНА». Президента Сполучених Штатів — нахер! І ще «ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ!» Хтось назвав президента Сполучених Штатів убивцею! Ми просто не могли в це повірити.

Коли я йшов назад з Голіоуку, біля першої поліційної машини стояла друга, і шестеро копів — за моїми підрахунками, майже весь склад чортової університетської поліції — намагалося затулити напис великим прямокутником з жовтої парусини. Натовпом прокотився гомін, тоді почувся обурений свист. Полісмени роздратовано озиралися. Один з них крикнув усім розходитися і «швидко, хіба більше немає куди піти?» Може, куди піти й було, але більшості, очевидно, тут подобалося, у всякому разі, натовп майже не поменшав.

Полісмен, що тримав дальній лівий край парусини, послизнувся на снігу і мало не впав. Дехто з глядачів зааплодував. Той, що послизнувся, озирнувся, і на мить його обличчя налилося найчорнішою ненавистю. Ось тоді, як на мене, все почало по-справжньому мінятися, ось тоді-то і почав з’являтися розрив між поколіннями.

Полісмен відвернувся і знову почав поратися з парусиною. Зрештою їм вдалося закрити перший знак миру і «НАХЕР» у «НАХЕР ДЖОНСОНА!» І як тільки дійсно погане слово зникло, натовп сам почав розходитися. Сніг змінився крупою, і стояти стало незатишно.

— Вважай, щоб копи не побачили твою спину, — почувся голос Скіпа. Я озирнувся. Він стояв позаду мене в светрі з каптуром, глибоко засунувши руки в передню кишеню. Подих виривався в нього з рота морозними хмарками, погляд не відривався від полісменів і ще видимої частини напису «ДЖОНСОН! ПРЕЗИДЕНТ-УБИВЦЯ! США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!» — Вони вирішать, що це твоїх рук справа. Або моїх.

Злегка всміхнувшись, Скіп повернувся до мене спиною. На його куртці яскраво-червоним чорнилом був намальований ще один горобиний слід.

— Господи, — сказав я. — Коли ти встиг?

— Вранці, — відповів Скіп. — Побачив у Нейта, — він знизав плечима. — Такий класний, що не можна було не перемалювати.

— На нас вони не подумають. Ні на секунду.

— Так, мабуть.

Питання було лише в тому, чому вони й досі не допитують Стоука. Втім, щоб витягти з нього правду, багато питань ставити не доведеться. Але якщо голова дисциплінарної комісії Еберсоул і заступник декана Ґарретсен з ним ще не спілкувалися, то лише тому, що вони ще не розмовляли з…

— Де Дірка? — запитав я. — Ти не знаєш?

Крупа розпáдалася не на жарт, стукотіла по деревах і колюче сікла кожен незахищений дюйм шкіри.

— Юний герой, містер Дірборн, присипає пісочком тротуари і доріжки з десятком своїх друзяк з РОТК, — відповів Скіп. — Ми їх бачили з вітальні. Роз’їжджають на справжньому армійському фургоні. Мейленфант сказав, що прутні в них, напевно, так затверділи, що вони тиждень не зможуть спати на животі. По-моєму, дуже навіть непогано сказано, як для Ронні.

— Коли Дірка повернеться…

— Ага, коли повернеться, — Скіп знизав плечима, ніби кажучи, що тут ми нічого зробити не в змозі. — А наразі вибираймося з цієї грязюки і перекинемося в карти. Що скажеш?

Я хотів сказати багато чого про багато речей… та знову промовчав. Ми повернулися на третій поверх, і до середини дня гра знову була в повному розпалі. Гра йшла на п’ять квартетів. У кімнаті плив сизий дим. Хтось приволік грамофон, щоб можна було слухати «Бітлз» і «Роллінг Стоунз». Ще хтось приніс подряпану платівку «96 сліз», і вона без зупину крутилася щонайменше годину: плач, плач, плач. З вікна відкривався чудовий вигляд на перегін і променад Беннета, і я весь час поглядав туди, чи не побачу, бува, Дірборна і його друзяк кольору хакі, як вони витріщаються на північну стіну гуртожитку, можливо, обговорюючи, чи застосувати проти Стоука Джонза карабіни, чи просто поганятися за ним з багнетами. Звісно, вони не зроблять нічого такого. Хай і можна, вправляючись на футбольному полі, кричати: «Убий Конга! Вперед, США!», однак Стоук — каліка. Вони з радістю погодяться спостерігати, як Стоука виженуть з Мейнського університету копняками під його комуняцький зад.

Я цього не хотів, але не бачив як можна зарадити. Стоук носив горобиний слід на спині від самого початку занять, задовго до того, як ми, інші, розшолопали, що означає цей знак, і Дірка це знав. Та й Стоук не відпиратиметься. З запитаннями заступника декана і голови ДК він поводитиметься так само, як зі своїми милицями: ривок — і вперед.

Та й взагалі те, що сталося, вже почало здаватися чимось далеким, розумієте? Так само, як і навчання, і Керол, тепер, коли я збагнув, що вона дійсно не повернеться. Як і можливість мобілізації та смерті в джунглях. Реальним же і невідкладним здавалося цькування злого «стерва» чи гра ва-банк, збираючи всі чирвові карти, і спроба одним махом побити всіх за твоїм столом, втуливши їм двадцять шість очок.

«Чирва» — ось що було реальне.

Та тут дещо трапилося.

33

Близько четвертої крупа перейшла в дощ і до половини п’ятої, коли почало темніти, ми побачили, що перегін Беннета на три чи чотири дюйми залитий водою. Майже весь променад скидався на канал. А під водою було крижане, тале болотне желе.

Темп гри сповільнився: ми спостерігали, як бідолахи, що чергували в посудомийні, пробиралися від гуртожитку до Палацу прерій. Деякі, найрозумніші, йшли навпростець через схил, пробиваючись крізь сніг, що швидко танув. Решта брели по доріжках, ковзаючи і їдучи на зрадницьких, підмерзлих цеглинах. Від мокрої землі почав підніматися густий туман, і стало ще важче розібрати, куди ступати. На перетині доріжок один хлопець з Кінга зустрівся із дівчиною з Франкліна. Коли вони пішли поруч по променаду Беннета, хлопець послизнувся і схопився за дівчину. Вони мало не гепнулися, та все-таки, об’єднавшись, зуміли утримати рівновагу. Ми зааплодували.

За моїм столом почалася партія без підкидання. Нік, пронирливий друзяка Ронні, дав мені неймовірних тринадцять карт, можливо, найкращих, які мені коли-небудь випадали. Якщо це не була нагода зібрати всю чирву, то не знаю, яка тоді: шість старших чирв, практично без дрібних. Пікові король і дама плюс фігурні карти інших двох мастей. І ще в мене була чирвова сімка, межова карта, проте гравців можна заскочити

Відгуки про книгу Серця в Атлантиді - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: