Серця в Атлантиді - Стівен Кінг
Раптом мені згадався вечір, коли ми з Керол сиділи на ящиках з-під молока за Голіоуком, вечір, коли вона показала мені своє фото з друзями дитинства… а потім розповіла, що зробили з нею ті інші хлопці. Що вони зробили бейсбольною битою. «Починали, думаю, жартома», — говорила Керол. А сміялися? Це вже напевно. Тому що так завжди буває, коли люди дуріють і розважаються, — вони сміються.
Стоук ще секунду постояв на місці, повиснувши на милицях і похиливши голову, а потім заходився форсувати пагорб, неначе морські піхотинці, що висадилися в Тараві45. Він рвонув променадом Беннета, розбризкуючи воду навсібіч шаленими помахами милиць. Здавалося, ніби спостерігаєш за скаженою качкою.
Скандування стало оглушливим:
— ВПЕРЕД, РВИ-РВИ! ВПЕРЕД, РВИ-РВИ! ВПЕРЕД, РВИ-РВИ!
«Починали вони жартома, — казала Керол, коли ми сиділи і палили там, на ящиках з-під молока. Тоді вона вже плакала і її сльози сріблилися в білому світлі, що лилося з вікон їдальні. — Починали вони жартома, а потім… уже ні».
Ця думка поклала для мене край жартові зі Стоуком, присягаюся. І все-таки я не міг припинити сміятися.
Стоуклі здолав десь третину схилу до Голіоуку, майже дістався до непокритої водою цегли — і тут ковзка грязюка його таки запопала. Він викинув милиці занадто далеко вперед, занадто далеко навіть для сухої погоди, і коли хитнувся слідом за ними, вони вирвалися з-під його рук. Ноги зметнулися вгору, ніби в гімнаста, що проробляє якийсь запаморочливий переворот на перекладині, й він зі страшенним плюскотом беркицьнувся на спину. Ми почули його навіть у вітальні на третьому поверсі. Ідеальний завершальний штрих.
Вітальня стала схожою на божевільню, всіх мешканців якої одночасно накрило харчове отруєння. Ми, заточуючись, безцільно блукали по кімнаті, реготали, хапалися за горло, а з очей нам фонтаном текли сльози. Я повис на Скіпові, бо ноги відмовлялися мене тримати, а коліна перетворилися на локшину. Я сміявся дужче, ніж будь-коли раніше, і, мабуть, дужче, ніж коли-небудь опісля, та я весь час думав про Керол, як вона сиділа поруч зі мною на ящику з-під молока, схрестивши ноги, з цигаркою в одній руці та фото — в другій. Про Керол, що казала: «Гаррі Дулін бив мене… Віллі і той, третій, тримали, щоб не втекла… Починали, думаю, жартома… а потім… уже ні».
Надворі, на променаді Беннета, Стоук спробував сісти. Частково витяг з води свого тулуба… а тоді ліг, розкинувшись на всю довжину, неначе крижана багниста вода була постіллю. Здійняв обидві руки до неба в якомусь майже закличному жесті, тоді дав їм упасти. Усі відступи від цього світу в цих трьох рухах: лягти на спину, здійняти руки — і подвійний сплеск, коли вони впали додолу, широко розкинуті обабіч. Це було останнім «пішло все нахер, робіть, що хочете, я здаюся».
— Ходімо, — промовив Скіп, усе ще сміючись, проте абсолютно серйозно. Я чув серйозність у його здушеному від сміху голосі, бачив її на істерично перекошеному обличчі. І зрадів. Господи, як я їй зрадів. — Ходімо, поки цей дурний довбойоб не втопився.
Ми зі Скіпом пліч-о-пліч протислися крізь двері вітальні й прожогом кинулися коридором третього поверху, зіштовхуючись і відскакуючи один від одного, наче кульки в гральному автоматі, заточуючись, майже так само неконтрольовано, як і Стоук на доріжці. Майже всі інші бігли слідом. Єдиний, хто, я точно знаю, залишився, був Марк. Він пішов до себе в кімнату зняти наскрізь мокрі джинси.
На майданчику другого поверху нам трапився Нейт. Ми мало не збили його з ніг. Він завмер з оберемком книжок у пластиковому пакеті, дивлячись на нас з деякою тривогою.
— Боже мій! — вигукнув він. «Боже мій» було найсоковитішим висловом, на який був здатен Нейт. — Що це з вами?
— Ходімо, — вичавив Скіп. Голос у нього так сів, що слова пролунали швидше як гарчання. Якби я весь час не був поруч з ним, то подумав би, що він щойно плакав. — Не з нами, а з клятим Джонзом. Він впав. Йому потрібна…
Скіп урвався, тому що на нього, піднявшись із глибин нутра і струсивши все його тіло, знову накотив дикий регіт. Він привалився до стіни, закочуючи очі в якомусь комічному знесиленні. Скіп затряс головою, немов забороняючи собі сміятися, але, звичайно ж, цього собі не можна заборонити. Коли сміх приходить, він кидається у ваше улюблене крісло і залишається скільки заманеться. Східці над нами задудніли під вагою картярів з третього поверху.
— Йому потрібна допомога, — закінчив Скіп, витираючи очі.
Нейт глянув на мене геть спантеличено.
— Якщо йому потрібна допомога, то чому ж ви смієтеся?
Я не міг йому пояснити. Чорт, я і сам собі не міг пояснити. Я схопив Скіпа за лікоть і смикнув. Ми побігли по сходах на перший поверх. Нейт побіг за нами. Усі інші теж.
34
Перше, що я помітив, коли ми вихопилися крізь північний вихід, був прямокутник жовтої парусини. Він лежав на землі, залитий водою з плавучими грудочками болота. Тут мені в кросівки почала хлюпати вода, і я забув про розглядини. Стояв собачий холод. По моїй незахищеній шкірі сікли голочки дощу, що мало чим відрізнялися від льоду.
На перегоні Беннета вода сягала по кісточки, і мої ноги з холодних стали просто задубілими. Скіп послизнувся, я схопив його за ліктя, а Нейт підтримав нас обох ззаду і не дав гепнутися навзнак. Попереду почувся огидний звук: наполовину кашель, наполовину захлинання. Стоук лежав у воді, ніби намокла колода, навколо його тіла плавала шинель, а навколо обличчя — маса чорного волосся. Кашель був густий, бронхіальний. З кожним здушеним, хлипливим спазмом з рота йому пирскали дрібненькі крапельки. Одна милиця лежала поряд, застрявши між рукою і боком. Друга пливла в бік Беннет-голлу.
Вода накочувала на бліде обличчя Стоука. Кашель переріс у придушене булькання. Його очі непорушно дивилися прямо в дощ і туман. Стоук ніяк не показав, що чув, як ми наближаємося, та коли я став на коліна по один бік, а Скіп по другий, він почав відштовхувати нас руками. Стоуку в рот затекла вода, і він забився всім тілом. Він тонув перед нашими очима. Мені було вже не до сміху, та все одно я, мабуть, і далі сміявся. «Починали жартома, — казала Керол. — Починали жартома. Увімкни радіо, Піте, я люблю старі пісні».
— Підіймімо його, — наказав
