Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

Бо я не хотів, ось чому. Тому що бажав стерти вищир з його запалого, прищавого обличчя, обірвати його нестерпне трубне іржання. Підло, але це правда. Найбільше Ронні мені подобався, коли набундючувався, коли пропалював мене лютим поглядом з-під масного волосся, що падало йому на чоло, і випинав нижню губу.

А ще — сама гра. Я обожнював грати. Навіть тут, у своєму дитячому ліжку, я не переставав про неї думати. То як же я зможу втриматися і не увійти до вітальні, коли повернуся? Як зможу пропустити повз вуха волання Марка Сент-П’єра: «Поквапся, бо є вільне місце, всі на нулі і гра от-от почнеться»? Господи!

Я все ще не спав, коли зозуля на годиннику внизу у вітальні прокувала другу. Я встав, накинув поверх білизни старий, картатий халат і спустився вниз. Налив собі склянку молока і сів з нею за кухонний стіл. Було темно, світилася тільки флуоресцентна підсвітка над плитою. Я не почув жодного звуку, крім гудіння котла крізь решітку в підлозі та тихого похропування батька в задній кімнаті. Я почувався трохи причмеленим, немов поєднання індички з заучуванням викликало в голові легкий землетрус, а заснути я зможу десь, скажімо, близько сімнадцятого березня, в День Святого Патрика.

Випадково мій погляд упав на коридор. Там на гачку над ящиком для дров висіла моя шкільна куртка, та, що з великим, білим вензелем Г-Ф на грудях. Нічого, крім ініціалів нашого містечка, — у спорті я нічим не відзначився. Коли Скіп на початку нашого знайомства в коледжі запитав, чи є в мене ще якісь літери за якісь заслуги, я відповів, що маю велике «М» за мастурбаційну команду, грав в основному складі, спеціалізуюся на короткому пресингу. Скіп реготав аж до сліз, і, можливо, саме тоді ми стали друзями. Я, напевно, міг би отримати велике «Д» за дебати чи драмгурток, але ж за таке літери не присвоюють, хіба не так? Ні тоді, ні тепер.

Тієї ночі школа здавалася мені незмірно далеким минулим, майже в іншій сонячній системі. Але ж ось вона, куртка, подарунок батьків на мій шістнадцятий день народження. Я пішов і зняв її з гачка. Підніс до обличчя, вдихнув її запах. Мені пригадалося самопідготування на п’ятій «чверті» у класі містера Мезенсіка: гіркий аромат стружки з олівців, дівчата тихенько посміюються і перешіптуються, з вулиці долітають ледь чутні крики хлопців, що на фізкультурі грають у те, що спортсмени називають «волейболом для тих, що одужують». Я помітив, що там, де куртка була зачеплена за гачок, так і залишилася заглибинка. Очевидно, з минулого квітня чи травня бісову куртку не надягав ніхто, навіть мама, коли виходила в нічній сорочці забрати пошту.

Я пригадав застигле на зернистій газетній світлині обличчя Керол, затінене плакатом «США, НЕГАЙНО ГЕТЬ З В’ЄТНАМУ!», волосся, зібране в кінський хвіст, що лежало на комірі її шкільної куртки… і мене осяяло.

Наш телефон, бакелітовий динозавр з обертовим диском, стояв на столику в передпокої. В шухляді під ним лежав телефонний довідник Ґейтс-Фоллз, мамин записник адрес і всіляке недовживане письмове приладдя. Зокрема і чорний маркер для міток на білизні. Я повернувся з ним до столу і сів. Розклав шкільну куртку на колінах, а тоді маркером намалював на спині великий горобиний слід. Поки працював, відчув, як з моїх м’язів зникає нервова напруга. Мені спало на думку, що я й сам можу присвоїти собі літеру, якщо захочу. Саме це я, по-моєму, й зробив.

Закінчивши, я підняв куртку за плечі й роздивився. У слабкому білому світлі флуоресцентної підсвітки мій малюнок виглядав грубим, претензійним і чомусь дитячим:

Однак мені він сподобався. Сподобався цей бісовий знак. Навіть тоді я ще до ладу не знав, що думаю про війну, але цей горобиний слід мені дуже подобався. І я відчув, що врешті-решт зможу заснути, бодай у цьому він мені допоміг.

Я сполоснув склянку і пішов нагору з курткою під пахвою, запхав її до шафи і ліг. Пригадав, як Керол поклала мою руку собі під светр, смак її подиху у мене в роті. Думав, що за запітнілими вікнами мого старенького «універсалу» ми були тільки самими собою, можливо, у своєму найкращому варіанті. Згадував, як ми стояли і сміялися, дивлячись, як вітер розносить клапті моєї ґолдвотерівської наліпки по стоянці біля котелень. Я думав про все це, коли заснув.

У неділю я взяв свою модифіковану шкільну куртку з собою до коледжу, запхавши її у валізу. Попри нещодавно висловлені сумніви щодо війни містера Джонсона і містера Макнамари, у мами виникло б чимало питань про горобиний слід, а в мене не було відповідей на них. Поки що не було.

Проте я відчував, що готовий носити цю куртку, і носив її. Обливав її пивом, обсипав попелом цигарок, блював на неї, вимазував кров’ю, і вона була на мені, коли в Чикаго я спробував сльозогінного газу, поки кричав на всю силу своїх легенів: «Увесь світ спостерігає!» Дівчата плакали на переплетених на грудях з лівого боку літерах Г і Ф (на останньому курсі ці літери з білих стали брудно-сірими), а одна дівчина лежала на ній, коли ми кохалися. Робили ми це без захисту, тож на стьобаній підкладці можуть бути і сліди сперми. На той час, коли я зібрав речі й покинув селище ЛСД у сімдесятому, знак миру, який я намалював на маминій кухні, перетворився на тінь. Але тінь залишилась. Інші могли її і не бачити, але я ніколи не забував, що вона там.

29

У неділю після Дня подяки ми повернулися до університету почергово: Скіп о п’ятій (він жив у Декстері, і з нас трьох їхати йому було найближче), я о сьомій, а Нейт близько дев’ятої.

Навіть не розпакувавши валізу, я зателефонував до Франкліна. «Ні, — сказала чергова, — Керол Джербер не повернулася». Їй явно не хотілося продовжувати розмову, та я не відставав. У неї на столі лежать дві рожеві картки «ПОКИНУЛА НАВЧАННЯ», повідомила вона. І на одній прізвище Керол і номер її кімнати.

Я подякував і повісив слухавку. Постояв якусь хвилю, затуманюючи кабінку цигарковим димом, тоді обернувся. По той бік коридору за одним з картярських столів сидів Скіп і підбирав розсипану взятку.

Іноді я замислююся, чи не склалося б усе інакше, якби Керол повернулася, або навіть якби