Серця в Атлантиді - Стівен Кінг

впилися вже не пальці, а нігті, а коли вона почала підіймати таз мені назустріч короткими, сильними ривками, я вже не міг не поспішати. А тоді на радіо пустили «Платтерзів». Вони співали «Пору сутінків», а вона почала стогнати, що не знала, що й гадки не мала, о Боже, о Піте, о-ох, о Господи, Господи Ісусе, Піте, і її губи були всюди: на моїх губах, на підборідді, на вилицях, вона шаленіла в поцілунках. Я чув, як скрипить сидіння, відчував аромат цигарок і соснового освіжувача повітря, що теліпався на дзеркалі заднього огляду, і я сам уже безтямно стогнав, а «Платтерзи» співали: «Я кожен день молю про вечір, тільки щоб з тобою бути»… і тут почалося. Помпа вмикається в екстазі. Я заплющив очі, з заплющеними очима обійняв її, та так і увійшов у неї, так, як це робиться, затремтівши всім тілом, почув, як мій каблук спазматично вибиває барабанний дріб по дверях водія, і подумав, що міг би робити це, навіть помираючи, навіть помираючи… навіть помираючи… а ще подумав, що це — інформація. Помпа вмикається в екстазі, карти падають там, де падають, світ не спиняється ні на мить, дама ховається, даму знаходять, і все це — інформація.

25

Наступного ранку я пішов на коротку консультацію до викладача геології. Він сказав, що я балансую на краю дуже серйозних проблем. «Це не зовсім нова інформація, Номер Шість», — хотів відповісти я, але передумав. Світ того ранку виглядав інакше: краще і гірше водночас. Коли я повернувся до Чемберлена, Нейт уже зібрався додому. В одній руці він тримав валізу. На ній була наклейка «Я ПІДКОРИВ ГОРУ ВАШИНҐТОН». Через плече він перекинув рюкзака, напханого брудним одягом. Як і всі решта, Нейт теж здавався тепер інакшим.

— Гарного Дня подяки, Нейте, — сказав я, відчиняючи свою шафу і починаючи навмання висмикувати штани і сорочки. — Налягай на начинку. Ти збіса худий.

— Обов’язково. І на журавлинну підливу. У перший тиждень, коли я найдужче сумував за домом, то не міг думати майже ні про що, крім маминої підливи.

Я складав валізу, думаючи, що, мабуть, відвезу Керол на автостанцію в Деррі, а потім просто поїду далі. Якщо на шосе № 136 не буде сильних заторів, то зможу бути вдома ще до темряви. Може, навіть заскочу до «Фонтану Френка» на кухоль шипучки, перш ніж вирушити додому по Сабатос-роуд. Раптом вибратися звідси, подалі від Чемберлен-голлу і Голіоук-комонз, подалі від усього клятого університету, стало для мене пріоритетом номер один.

«У тебе в душі повна плутанина, Піте, — сказала Керол в машині вчора ввечері. — Ти не знаєш, чого хочеш і в що віриш. І не дізнаєшся, коли весь час сидітимеш за тими картами».

Що ж, ось мій шанс утекти подалі від карт. Від думки, що Керол їде, було боляче, та я б збрехав, сказавши, що тоді мене турбувало тільки це. В той момент головним було втекти від вітальні на третьому поверсі. Втекти геть від «стерва».

«Якщо ти вилетиш у грудні, то наступного грудня, цілком можливо, опинишся в джунглях», «Дзвони, пиши, не забувай», — як полюбляв казати Скіп Кірк.

Коли я замкнув валізу і озирнувся, Нейт усе ще стояв на порозі. Я підскочив і аж пискнув від несподіванки. Так, ніби мені явився бісів дух Банко.

— Гей, давай, шуруй звідси, — сказав я. — Час і припливи не чекають нікого. Навіть майбутніх стоматологів.

Нейт стояв і дивився на мене.

— Тебе відрахують, — промовив він.

Знову я подумав, що між Нейтом і Керол існує якась моторошна схожість, майже як два боки однієї медалі, чоловічий і жіночий. Я вичавив посмішку, але Нейт не посміхнувся у відповідь. Обличчя в нього було маленьке, бліде, змарніле. Ідеальне обличчя янкі. Побачите худорлявого парубка, який завжди обгоряє, а не засмагає, в чиї уявлення про елегантність входить краватка-шнурочок і щедра доза «Віталісу» на волоссі, хлопця, що виглядає так, ніби за три роки жодного разу нормально не посрав, то хлопець цей, найпевніше, народився і виріс на північ від Вайт-Рівер, штат Нью-Гемпшир. А на смертному одрі його останніми словами, можливо, будуть «журавлинна підлива».

— Нє-а, — відповів я. — Не парся, Нейті. Все класно.

— Тебе відрахують, — повторив він. Його щоки почали набирати тьмяного, цеглистого відтінку. — Ви зі Скіпом — найкращі хлопці, яких я знаю. У школі, принаймні в моїй, нікого схожого на вас не було, а вас виженуть. Це так по-дурному.

— Ніхто мене не вижене, — відповів я… однак з минулого вечора впіймав себе на тому, що починаю приймати такий варіант як можливий. Я не просто балансував на краю серйозних проблем, я вже в них загруз, хай йому чорт. — І Скіпа теж. Усе під контролем.

— Світ летить шкереберть, а вас двох виженуть через «чирву»! Через тупі карти, трясця його матері!

Перш ніж я встиг щось відповісти, він пішов. Вирушив на північ округу їсти індичку з матусиною начинкою. А може, навіть ручний делікатес крізь штани від Сінді. Власне, чому б і ні? Це ж День подяки.

26

Я не читаю свій гороскоп, рідко дивлюся «Секретні матеріали», жодного разу не дзвонив на «телефон довіри», однак я вірю, що всі ми час від часу заглядаємо в майбутнє. Загальмувавши того пообіддя перед Франклін-голлом у старенькому братовому «універсалі», я раптом відчув: вона вже поїхала.

Я ввійшов. Вестибюль, де на пластикових стільцях зазвичай очікували вісім-дев’ять джентльменів, виглядав дивно спорожнілим. Прибиральниця в синій уніформі пилотяжила цупкий штучний килим. Чергова дівчина читала «Макколлз» і слухала радіо. «Містеріанз»: «Виплач, виплач, виплач, дитинко, дев’яносто шість сліз» — не більше і не менше…

— Піт Райлі до Керол Джербер, — сказав я. — Можеш їй дзенькнути?

Вона підвела голову, відклала журнал і обдарувала мене ласкавим, співчутливим поглядом. Погляд лікаря, який повинен повідомити: «Е-е… мені прикро… пухлина неоперабельна. Не пощастило, друже. Краще вам подружитися з Ісусом».

— Керол сказала, що їй треба виїхати раніше. Вона поїхала до Деррі експресом «Блекбір». Але попередила мене, що ви прийдете, і попросила передати ось це.

Вона простягла мені конверта з моїм прізвищем на лицевому боці. Я подякував і вийшов з Франкліна, тримаючи його в руці. Пройшов по доріжці й кілька секунд постояв біля свого авто, дивлячись на Голіоук, легендарний Палац прерій і домівку збудженого чоловічка-сосиски. Під нею вітер гнав по перегону Беннета шарудливі кучугури листя. Яскраві кольори з них зникли, залишилася тільки листопадова бурість. Був переддень Дня подяки, на порозі — новоанглійська зима. Світ — суцільний вітер і холодне