Українська література » » Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

---
Читаємо онлайн Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
забуття». Чи думки й уві сні не відпустять? Та ні. Колись співали у пісні: «Вночі треба спати». Побачимо…

У душ кроком руш!

Розділ 5. Два улуни і люйча

Прокинувся о сьомій. Можна б іще поніжитись, але виколоті очі Кречета кликали. Сурмили в сурми. Барабанили в барабани. Брали за комір і пнулися витягти з-під лагідної ковдри. І як не хотілося «ще», таки підвівся. Заспаними очима глипнув на цей жорстокий світ, що нахабно відривав його від найсолодшої у світі роботи. І хоч світ постав перед очима лише втиснутим у готельний номер, гнів на нього був таким же великим, як і він – безкрайній – увесь. Постояв. Протер «ілюмінатори». Потягнувся й позіхнув. Гаразд. Усе ж таки не відсипатися приїхав. За тридев’ять земель. Ворушись!

Звичними рухами почав розминати тіло. За кілька хвилин відчув, як прокинулась уже й кров. Чудово. Нехай працює. Треба бути в тонусі. Сьогодні ж нових дубів вивертати. Чи не так, «пане вернидубе»?

Подзвонив до Марченка. Не розбудив. Той уже давно на ногах. Сказав, що за годинку заїде. Чудово. Можна не поспішати. Але й ґав не ловити.

Почав наводити на собі лад. Вийшло. Можеш уливатися в людство.

Тепер поснідати. А там і донкора «лачетті» принесе. І вже разом – до Термінатора. Гм… Його ж і звати якось. «По-людськи». Для паспорта. А от приліпилося… Так зручніше. А потім – після цієї аудієнції – до капітана Онищенка О. О. Адресу Петровського РУВС написав Кодаковський. Сказав підійти. Не дзвонити (номера не дав), а саме підійти. І передати гостинець. «Київ вечірній». Не пляшку (про що подумалося б найперше), а саме цукерки… Дивні вони люди, ці менти. Незрозумілі. І що там у душі їхній? Ага. Треба, щоб вона у них ще й була… Хоч нічого тут розуміти й не треба. Зроби, як наказано. Цілим же полковником. А полковників треба слухатись. Інакше світ западеться. І сонце ніколи не зійде. Або якщо й зійде, світитиме не так привітно. І в очі не зазиратиме. Воно тобі треба? Отож…

«Наполеон Бонапарт Дві Тисячі Сімсот Сорок Другий» затіяв нехитрий сніданок. Сьогоднішній чай із вчорашніми ще «живими» бутербродами. Трапеза явно не імператорська. Зате так більше шансів не закінчити на острові Святої Єлени[19]. Та й поспішав. Їв швидше для годиться. Бо кожна секунда важила зараз, як золото. Золоте золото. Справжнє. Отої – найвищої – проби. Краще він почекає Ігоря. Бо вбивця все віддалявся від злочину. У часі. А може – і в просторі. Тому гаяти навіть хвилини – розкіш недозволенна. Не гаяв. Бо не до розкошів.

Рушив на вулицю.

У холі побачив, як біля рецепції два кавказці розмовляли з портьє – молодим хлопцем з рідкими вусами. Коли побачили його, розмову обірвали. Богдан подумав про «шмайсер». Навіть торкнувся сумки. Відчув непоступливу твердість залізяки. Є. На місці. Допоможе, раптом що. На душі стало веселіше.

Легко випурхнув на вулицю. Зупинився біля дверей на узвишші. О! А тут і не осінь! Сонце продовжує любити цей світ. Чудове воно. Не забуває про нас. А могло б. Одного разу розсердившись на тих, хто не милується ним. І не дякує. І не бажає добра. І не робить його. А воно – все одно – бач, яке…

Марченко загальмував біля готелю за сім хвилин. Лисиця побачив його «сріблястого мустанга» й рушив сходами донизу. Знову ці кляті секунди. Стають дорожчими за гроші. Хоча ні. Гроші – це ціна. А вони – усе ж безцінні.

Богдан відчинив дверцята й без церемоній запхав себе до салону.

– Привіт! – Ігор дав правицю для «тимчасового користування». Для дуже тимчасового.

– Привіт! – радо відповів Богдан. Ця церемонія не рахується.

– Готовий?

– Угу.

– Погнали, – чи то прокоментував донкор, чи то пояснив машині. Швидше – останнє, бо «мустанг» одразу ж закусив вудила й стартонув алюром.

Професор знову подумав про секунди. З таким «швидкоїздом» рятівний баланс утримають.

– Він чекає в кафе «Червоний дракон», – почав уточнювати «Бонапартові» плани Марченко. – Кажуть, він там хазяїн…

– «Червоний дракон»? – перепитав Лисиця. – Щось китайське чи Томаса Гарриса[20] начитався?

– Китайське. І оформлення. І кухня.

– Екзотика, – мрійливо зауважив Богдан.

– Це точно, – відреагував Марченко. – Він на тому китайському добряче на бока перекинувся. Філософію вивчає, цитатами сипле.

– Ого! – оцінив професор. – Усе серйозно.

– А може, це його й урятувало. Таке людина пережила. Без вавок психічних не обійшлося. Але зміг викарабкатися.

– Сильний…

– А може – пощастило…

– Так і щастить же сильним. Тим, хто хоче, щоб щастило.

– А ти хоч щось перекусив чи всередині стерильно? – загорівся стурбованістю донкор.

– Та налякав трохи, – усміхнувся професор. – Бутерами вчорашніми.

– То, може, «посилиш позиції»? – підморгнув журналіст. – Правда, вони починають працювати з десятої. Тому качки по-пекінськи чи мідій у черепашках не гарантую. Але щось учорашнє розігріють.

– Побачимо, – відповів Богдан і одразу ж додав: – І понюхаємо.

– А ви там у Києві балувані…

– Авжеж. Столи-и-и-иця.

– Ну-ну, – єхидненько посміхнувся Ігор. – Ну-ну…

Доїхали швидко й без пригод. Запаркувалися. Марченко за один раз утиснувся між старим чорним «мерсом» і мокроасфальтним «спортейджем», що притиснулися до бордюра передками.

Вийшли.

– Нам туди, – кивнув уперед донкор.

Вулиця йшла прямо, а потім повертала праворуч.

Лисиця посунув слідом за тутешнім Дерсу Узала[21].

Ішли зовсім недовго. Назва кафе – великі червоні літери на білому тлі в жовтому обрамленні – написана кирилицею, але кожну букву, наскільки змогли, максимально наблизили до ієрогліфів. Вийшло стильно. «Китайськість» і справді дихала з них.

На дверному склі – години роботи. Точно. Початок – о десятій.

Марченко підійшов і голосно постукав по склу. Вийшло наполегливо. Навіть нахабно. Спробуй не відчинити. Але ризикував накликати гнів Червоного Дракона. Може з’їсти. Без церемоній. І крапка.

Почекали зовсім трохи – і за склом з’явився міцний невеселий вусатий молодик, одягнутий з претензією на давнього китайського піхотинця. Ніби один із теракотового війська[22]. З бутафорним мечем. А може – й ні. І фейсом донецького нащадка рязанських пролетаріїв. Уважно подивився крізь подвійний склопакет. Сподобались гості чи ні – на обличчі прочитати не змогли. На ньому взагалі нічого не написано. Його лише заґрунтували. Підготували тло. Може, колись… якось… хтось… щось та й виведе. Але то вже не їхній клопіт.

А «теракотовий воїн» тим часом нахилився до дверей, перетворившись на «оператора замка́». І той двічі клацнув. Дорога вільна. Заходьте, чужинці. Якщо ви тільки з добром. Бо якщо ні – охоронець до ваших послуг.

Запрошені несміливо переступили поріг. Не кажучи жодного слова, «піхотинець» кивком показав, щоб чухрали за ним. «Клієнти» слухняно рушили. Їх повели до меншої зали.

То ось як тут? Хо! Точняк. Усе – куди не глянь – переконувало: якщо зараз зробите замовлення, вас обов’язково нагодують традиційною китайською смакотою. Чи гидотою. Це вже вирішувати вам. Усе залежить від того, як ви її оцінюєте. Але нагодують обов’язково.

Китайська стилістика лізла в очі та вуха з усіх шпарин. Звучала класична китайська музика. Поки йшли великим залом, вона встигла навіяти Богданові такий мегагалактичний сум, що він мимоволі захотів закінчити життя вже зараз. Щоб пуститися у вічний політ. Невідомо – куди. І ще більш невідомо – навіщо. Просто в політ. У невагомість. Не відчуваючи тіла. Не відчуваючи повітряних хвиль. Тільки б бачити попереду світло. І нестримно нестися до нього. Вірячи, що, можливо, лише там, ніжачись у його лагідних променях, він одержить відповіді на багато своїх «чому». На які тут, на Землі (мав уже тверде переконання), жодного слова ніколи не почує.

В інтер’єрі – здебільшого світлі та свіжі тони – жовті й рожеві. Але не обійшлося без червоного – символу сили та енергії. Кольору вогняного дракона. Це він тримає у своїх кігтях пальму першості (номінація «наймогутніша тварина») в китайській міфології.

На вікнах розвішані плетені ширми.

До стін притулилися, щоб навічно застигнути, зображення кошика з квітами, білих півоній біля скелі, червоних камелій та кілька різних малюнків, де і так і

Відгуки про книгу Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: