Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

Термінатор – чоловік трохи за п’ятдесят із повністю білою від сивини головою – сидів у кутку оформленого так само, але меншого залу за столиком на чотирьох, оточеним плетеними стільцями. На стіні праворуч – віяло, на ньому – черговий епізод із китайської міфології. Позаду – довга картина з трьома деревами без листя, за якими ледь губився ніжний літній пейзаж. Чоловік задумливо тримав ручку в лівій руці. Перед ним лежав блокнот у шкіряній коричневій обкладинці, а поруч – остання модель «Apple iPhone» чорного кольору. Помітивши гостей, Термінатор уп’явся в них однооким, але від того не менш пронизливим поглядом. Хоча дивилися все ж таки двоє очей.

Ішли до столика недовго, але професорові це не сподобалось. Пригнічував погляд. Бо тут переплелося все: і розповіді Марченка, і дещо страшнувате прізвисько, і проштрикливі (два-мінус-один) очі цього «китайського імператора». Навіть музика відступила. І політ раптово перервався. І літун опустився на землю. У нього ще є тут незроблене.

«Теракотовий воїн» підвів «майже полонених», уклонився і зник. Донкор із Богданом залишилися. Ніби опинилися на Вищому Суді. І зараз ліва рука «повелителя» виведе у блокноті їхню подальшу долю. І нікому невідомо (навіть «Судді»), якою вона буде. Та, слава богу, цей суд на землі. А не там, на небі. Бо там уже буде остаточно. І потім нічого не виправити.

– Доброго ранку, – виявився сміливішим Марченко.

– Гм, – відповів Термінатор, – доброго-доброго.

– Здрастуйте, – побажав здоров’я «судді» Лисиця й поглянув спочатку на праву «руку», а потім і на «око». Рука – точно протез. Від силіконової кисті неприємно війнуло мертвотністю. А от око… Здавалося, що воно живе. Таке, як і ліве. Супер. Якісна робота. Але їхній цікавий блакитний колір… А-а-а, ясно. Кольорові контактні лінзи. І шарму додають. І можливі відмінності між справжнім оком і протезом приховують. Розумно. Молодець.

– І ви будьте здоровим, – розібрався в ситуації блакитноокий «імператор кафе». – Сідайте. – Він відсунув блокнот із ручкою на край столу.

«Прибульці» сіли. Проте відчули, що Термінатор стає «імператором» і для них. І це лякало ще більше. Змішуючись із тим страхом, що вже був, новий творив вибухову суміш. Що загрожувала катаклізмами для мозку. Тим, у кого він є. І про це зараз можна буде дізнатися.

Лисиця, діставши блокнот і ручку, вмостився праворуч від господаря. Марченко – навпроти. Магічний трикутник є. Треба його ввімкнути.

– Пропоную випити, – сказав «імператор кафе», уважно пройшовшись поглядом настороженими фейсами гостей. – Чаю. Китайці його називають «вогнем життя». Уранці він просто незамінний. Коли налаштовуєшся на цілий день. І хочеш, щоб він минув з насолодою й результативно. У чаї ж головне – бути щойно приготовленим. Бо, як кажуть у Піднебесній, «свіжозаварений чай – бальзам, а залишений на ніч – змія». Але вибачайте – обійдемося без гунфу ча[23]. Для чайної церемонії потрібно багато часу. А в мене його зараз нема.

– У нас теж, – чесно зізнався Марченко.

– Отож, – закивав «Син Неба»[24]. – Хто який буде? Є люйча – зелений чай, хунча – червоний, улун – бірюзовий.

– Я – люйча, – без вагань підняв руку Богдан.

– Я теж, – вирішив залишатися на одній хвилі з товаришем Ігор.

– А я – улун, – підвів риску Термінатор. – У ньому багато всіляких корисностей: кофеїн, поліфеноли, ефірні олії, мікроелементи і тьма-тьмуща вітамінів. Він допомагає зменшити вагу, сприяє обміну речовин, зміцнює судини. Кажуть, що улун гальмує появу зморшок, розгладжує шкіру. Може, і вам? – Його вимовлені впевнено слова нагадували і рекламу, й гіпноз, і виклад звичайних життєвих основ студентам-першокурсникам на першій лекції в понеділок першого вересня. Але вірити хотілося.

– Та ні, – мотнув головою Лисиця. – Я таки зелений.

– А я згоден на улун, – здався Ігор. – Нехай розгладжує шкіру.

– Чудово. – Усмішка кафешного «Сина Неба» підтвердила сказане. – Аню, – гукнув він, і із «закулісся» вигулькнула молода чорнява офіціантка з умілим макіяжем, що робив її схожим на китаянку, в короткому золотистому ципао[25] з нашитим червоним драконом. Дуже ефектна. – Два улуни й люйча.

– Зараз, – уклонилася дівчина і швидко зникла там, звідки з’явилася. Гості провели її поглядом. Але інакше й бути не могло. Чоловіки ж!

– А ви зранку вже у справах? – запустив на свій страх і ризик розмову далі Богдан.

– У людей, що хочуть багато встигнути, ранок починається, як це не дивно, рано. Як кажуть у Китаї, «назвався селянином – берись за мотику»[26].

– А вечір, як це не дивно, закінчується пізно? – підморгнув несміливо Марченко.

– Ні, – голосом повелителя світу мовив Термінатор. – Він переходить у ранок.

– Формула успіху, – виніс вердикт професор.

– Формула життя, – уточнив «китайський мудрець». – «Із курячого гнізда фенікс не вилетить».

– Щира повага, – оцінив Лисиця.

– Це зайве, – нахмурив брови Термінатор. – Безглуздо поважати людей тільки за те, що вони дихають. Це ж не їхня заслуга. Так визначено Небесами. Та й люди в курсі, що коли перестануть дихати – помруть. А жити хочеться. Бо приємно. Хоча насправді вони не знають, що це таке. Як і що таке смерть. Пам’ятаєте у Конфуція: «Як ми можемо знати, що таке смерть, коли ми ще не знаємо, що таке життя?»

– Це закономірно, – сказав Лисиця. – «Народ можна змусити до слухняності, але його не можна змусити до знання»[27]. – Професор показав, що трохи «в темі». І до кафе зайшли зовсім не жовтороті пуцьвірінки. Не залетіли.

– Гм… – вперше усміхнувся «імператор кафе», але обережно і дещо зверхньо. – А може, цього й не треба робити? «Даремно шукати Місяць на дні моря».

– Це точно, – погодився Богдан. – Не буду заперечувати.

– Та ви все одно не щирий, – провів «аперкот» власник «Червоного дракона». Не рукою, звісно. Не правою. Та й не лівою.

– А ви ж наче не священик? – відповів гуком Богдан.

– Гадаєте, ви зі священиком щирий? – виставив блок Термінатор.

– Гм… Не будемо копати так глибоко, – вирішив зупинити «поєдинок» Лисиця.

– Просто священики часто беруть на себе те, чого не можуть не те що понести, а навіть підняти. Не дано, – аж наче зрадів «Син Неба». – Вони он животи ледве тягають.

– То в них хрест такий, – підкинув дотеп Лисиця.

– Сумно, – заходився масувати перенісся Термінатор.

– Бо? – підігнав його із відповіддю професор.

– Бо невесело, – трохи роздратовано відповів кафешний «імператор». – Не хочу я на Бога дивитися чужими очима. «Слова можуть лунати, як дзвоники, а серце може бути кривобоке, як сідло».

Лисиця щось хотів завернути, але відчув, як шпигонуло про очі. Про чужі очі. Про штучне око Термінатора. Про блакитні контактні лінзи. Про виколоті очі Кречета. І він стримався. Та й побачив докір у Марченка на обличчі. Не по це сюди прийшли. Не по це. А ти тут феєриш.

– Ти казав, що в тебе мало часу, – упоперек такту виїхав на арену Марченко. Його «тикання» САМОМУ серйозно злякало Богдана. Цієї миті воно здалося маханням перед биком червоною ганчіркою. З усім, що буває на кориді після цього.

– Якщо казав, – нахилився «Син Неба» майже впритул до Ігоря, – значить, так і є. Але чай же ми замовили? Поки питимемо, якраз і поговоримо. Ви ж для цього прийшли?

Термінатор уважно подивився на Марченка. Потім на Богдана. Невідомо, що відчув донкор, але побачене й почуте запустило противний холодок, і той з радістю гайнув Лисициною спиною. Камікадзе таки наш Ігор, камікадзе.

– Угу, – ніби вдавившись, відповів донкор. Схоже, холодок гуляв за спиною і в нього.

– От і чудово, – оцінив «імператор», позичивши обличчя у ситого пітона. – «Із тисячі рішень мудрого одне буде помилковим, із тисячі рішень дурня одне буде правильним».

Над «iPhone» почала виростати Дассенова «Et si tu n’existais pas». «Імператор» насторожився, подивився хто, підвівся, взяв апарат, сказав йому «алло» й пішов, ледь накульгуючи на праву ногу, у протилежний куток, почавши неголосно говорити. До «гостей» долітали деякі слова, але зв’язати їх докупи було неможливо. «Син Неба» таки знав, що таке конспірація. Ловіть облизня, двоє з чотирма