Українська література » » Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

---
Читаємо онлайн Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
class="a">[9]», – згадав його назву. Цікаво. Чим живе столиця Донбасу у плані культури?

Вийшов. Потягнувся. Засидівся в машині. Підвів голову до неба. Життя вміє ставати чудовим. Наблизився до стовпа. Почав роздивлятися, обходячи навколо. Увесь обліплений яскравими афішами. Одна повідомляла, що Донецький академічний обласний театр ляльок запускає оновлений варіант вистав «Друзі маленької Кіті» та «Івасик-Телесик». І що двадцять першого вересня відбудеться прем’єра «Телесика». А наступного дня – і «Кіті».

«О, двадцять перше – це ж сьогодні, – подумав. – Може, сходити? – Усміхнувся. – Ще в ляльковому театрі тебе не бачили. Ще там ти фейсом не торгував».

Інша афіша, яскрава на оранжевому тлі, радувала око донеччан і гостей міста звісткою, що до них завітав із Австрії мандрівний «CIRCUS SALUTATIS». Цей уже тиждень тут. Ліворуч – акробати. Він і вона в білому. «Легкі, наче хмаринки, і спритні, наче мавпи, – Ґанг і Ґаруда». Фотограф вихопив мить, коли він тримає її за руки, а вона розкручується. Праворуч – римський легіонер в обладунках. Метальник ножів. «Суворий і нещадний приборкувач летючої смерті Айвен Вуєнс». Якраз замахнувся смертоносною зброєю в атлетичного асистента в костюмі давнього єгиптянина. Посередині – силовий жонглер з гімнастичною фігурою в блискучому одязі «працював» з такими ж блискучими металевими кулями. «Повелитель сили меткий Сагун». Унизу – дресирувальниця «різнокольорових» пуделів з довгими стрункими ногами і взагалі досконалою фігурою. «Прекрасна й добра Айжана». Довкола неї розсипались і застигли слухняні вихованці. Уважно й віддано дивляться на хазяйку. Що там вона знову захоче, щоб вони зробили?

«Теж непогано. Свіженьке. На таке точно можуть піти. Я б сам пішов. А ще краще – став би пуделем. І так само б дивився на цю красуню».

Третя сповіщала, що на сцені Донецького театру опери й балету імені Анатолія Солов’яненка з третього до десятого жовтня фестивалитимуть «Зірки світового балету». І зафіксовано кілька фрагментів яскравого феєричного дійства.

«Сюди б точно непогано сходити. Зірки світового балету – те, що треба. Високе мистецтво. Такі не підведуть».

На четвертій можна було прочитати про гастролі легендарного гурту «Фристайл» у золотому складі. Палац спорту «Дружба». Сьогодні останній день. Точно не зможе піти. Треба до роботи братися. Та й ні Вадима Козаченка, ні Ніни Кірсо серед постарілих «легенд» на фото не побачив. І всю цікавість наче хап ухопив.

«Фейковий якийсь “Фристайл”. Клон? Один з багатьох? Гм… Епідемія ціла. Десять “Міражів”, дванадцять “Ласкових Маїв”… Чергове баблокосіння. Як же це все сумно…»

Наступна афіша зацікавила не дуже. У будинку культури ім. В. Куйбишева (вул. Панфілова) післязавтра о дев’ятнадцятій годині «вас збирається прокачати» молодий романтичний голос Донецька Ед Каракуця. Кількість місць обмежена. З кольорового фото на Лисицю дивився зовсім іще юний фейс упевненого (навіть нахабного) довговолосого й довготелесого хлопця. Який ще й не починав голитися.

«Що дивишся? – запитав афішного співуна Лисиця. – Ніколи професора київського не бачив? Який косить під журналіста. Отож. – Богданові захотілося дати фотозірці щигля. Але – щоб ніхто не бачив. – Не піду я на твій концерт. Хоч ти й “романтичний голос”. Хтозна, як ти там співаєш. І про що…»

А й справді. З творчістю цього вундеркіндера незнайомий. І йти, навіть суто гіпотетично, звісно, не збирався. Але найбільше добила фраза «Кількість місць обмежена».

«Ну, ясно, що обмежена, – пхикнув Лисиця. – Якби концерт відбувався на небі, а глядачі порозсідалися на хмарки, тоді – і лише тоді – кількість місць була б нескінченною. А так…»

Автоматично глянув на гімназію. І вивчення афіш закінчилося. З дверей нарешті вийшли. Але не Марченко. Струнка, з красивою фігурою жінка бальзаківського віку впевнено крокувала сірою плиткою хідника. Ішла красиво. Магнетично. Наче модель «на дифіляді». І професор прикипів очима. Забув про все на світі. Бачив тільки цю «модель». Ось вона вийшла на асфальт і, кинувши погляд на Лисицю та на секунду довше затримавшись, ніж це зробила б та, яка нічого цікавого «там» не помітила, продовжила шлях.

Богданові кольнуло в серце. Не зрозумів, що це. Чому така реакція? Незнайомка. Не така вже й молода, але гарна. Енергетична. Відчувалась нестримна харизма. Яка не залежить від віку. Хоч і сховане все те за ширмою втоми. Та Лисиці достатньо, щоб відчути. Відчув… Відчув, що в нього влучила стріла… Але – не Амура. Когось більшого й нахабнішого. І навіщо?

Поки «умлівав» від силуету Незнайомки, що все більше танув у далині, й так несподівано пережитого, з тих самих дверей устиг з’явитися Марченко. Але не сам. Із пакетом фірми «Zana» у фіолетових кольорах. Ішов швидко. Ніби відчував, що його чекали. І вже довгенько. Навіть дуже. Чи, може, просто звик ходити швидко? Щоб скрізь устигати. Але не швидкістю ходи гарантується встигання. Вийди на п’ять хвилин раніше. А не лети, ніби кінь у милі.

– Вибачайте, – сказав, наблизившись. Гм… Таки провина. – Вибач, – знову виправився донкор. – Цих жінок не переслухаєш. А якщо це ще й сестра дружини… – Марченко замучено покрутив головою. – Катерина тут учителька фізики. Вони з моєю – близнючки. Але Настя красивіша. – Ігор весело підморгнув. – Та все одно. Ніби з дружиною поговорив. Вислухав цінні вказівки на тему «Як треба жити». Бо в тебе ж голова не так варить. Чи її й зовсім нема. Твоя «законна», мабуть, така ж?

Тепер уже Марченко не помилився. В одному. Але зробив це в іншому.

– Немає законної. Тільки незаконні.

Лисиця кисло усміхнувся. Але не тому, що шкодував. Просто так вийшло.

– Щасливий, – сказав Марченко задумливо, але відразу й осікся. – Ну… я хотів сказати, що…

– Хтозна, – не дав йому закінчити Богдан. – Щастя – це ж ілюзія. Міраж. Це те, чого немає. Хоч і кожен його шукає. Та не знаходить. Бо коли починає думати, що ось уже ніби знайшов, одразу втрачає. Ілюзія ж зникає. А «ніби знайдене» щастя стає життям. Хоча життя – уже саме по собі щастя. Або майже щастя.

– Зате дружина – реальність, – закивав Марченко. – Найчастіше – приємна. Але іноді – й жорстка. Та без неї вже й не уявляю себе. Справді половинка. Навіть три чверті.

– А я не уявляю з нею. Просто… Обпікся добряче, коли молодий був[10]. Біль минув. Шрам лишився. Добрячий. І щоразу відбиває охоту. Та й звик я вже так.

– Я-а-а-асно, – протяг донкор. – А моя той, у Миргороді. В санаторії. Так залишила мене на Катерину. Щоб приглядала. Бо ще з голоду копита відкину. Оце котлети й налисники в лоточках. Так що живемо-о-о, – потрусив пакетом Ігор. – У номері загуляємо.

– А як же ти завтра? – зупинив початок «оргії» Лисиця. – Зуби на полицю?

– Я гречку навчився варити, – церемоніально повідомив Марченко, ніби щойно відкрив закон усесвітнього тяжіння. Явно забувши про Ньютона.

– На гречці довго не протягнеш, – опустив його на землю професор.

– А… – відмахнувся вільною рукою Ігор. – Кафешки ж іще ніхто не закриває. Прорвемося… Та я б давно вже прийшов, а вона мені все про тату нове байки травила.

– Тату? – насторожився Богдан.

– Ага-а-а-а, – на автоматі відповів донкор.

– І що там?

– Не показала. Чекає, коли Настя приїде. Сюрпрайз. Хоче, щоб і моя теж зробила. Таке ж саме. Щоб схожими й тут були. Торохтіла, як вибирала в каталозі, як набивали, що відчувала, як зараз доглядає за ним.

– Гм… – задумався Богдан. – А не питав, де робила?

– Питав, звісно. Не в Кречета. Салон «Татутенія». Це на Челюскінців.

– Погано, – скрушно мовив професор. – Якби в Кречета, може, щось би цікавого розповіла.

– Якби ж…

– А я тут у культурному житті вашого міста намагався розібратися.

– І що?

– Можна було б навідатися в кілька місць. Привабливо.

– А що не дає?

– Не здогадуєшся? – вперся очима у співрозмовника Богдан. – Може, вбивство? Яке нам треба розслідувати.

Лисиця не втримався. Хтозна-чого. І тепер шкодував. Подумки спробував дотягнутися до одного ліктя. Потім – до іншого. Зась. Уже нічого не виправити. Слів не впіймати. Вони зграйкою горобців дружно обсіли Ігорову голову. Але той наче й не помітив цього. Відповів так само спокійно, як говорив до того. До «історичної Лисициної тиради»:

– Не двадцять чотири ж години ти це збираєшся робити?

– Та хоч усі двадцять п’ять. Час тут

Відгуки про книгу Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: