Кувала Зозуля - Джоан Роулінг

Понад сумнів, Робін дзвонить сказати, що Пітер Ґіллеспай вимагає грошей. Страйк почекав, коли вона залишить повідомлення на автовідповідачі, допив пиво і пішов.

Надворі було ясно й холодно. Тротуар намок, калюжі виблискували сріблом, віддзеркалюючи плин хмар, які то ховали, то відтуляли сонце. Страйк запалив нову цигарку і постояв, курячи, під входом у «Тоттенгем». Робітники ходили навколо ями посеред дороги. Докуривши, Страйк пішов по Оксфорд-стріт назад, щоб убити час, поки тимчасова піде і можна буде лягти спати.

6

Робін почекала десять хвилин, щоб упевнитися, що Страйк точно не повернеться, а тоді зробила кілька приємних дзвінків з мобільного. Подруги приймали новину про її заручини веселими зойками чи заздрісними коментарями — і Робін однаково подобалися і перші, і другі. В обідню пору вона потішила себе годиною відпочинку, купила три журнали для наречених і пакет печива навзамін позиченого (так звана каса для дрібних витрат — бляшанка з-під коржиків — завинила їй сорок два пенси), тоді повернулася до порожнього офісу і там сорок щасливих хвилин роздивлялася букети й весільні сукні. Від захвату було аж лоскітно.

По закінченню самостійно призначеної обідньої перерви Робін помила і повернула містеру Крауді чашки і тацю, до яких доклала куплене печиво. Помітивши, як радо він підтримує розмову за її повторної появи, як поглядає то на груди, то на вуста, Робін вирішила до кінця тижня його уникати.

Страйк і досі не повернувся. Не маючи інших справ, Робін прибрала у шухлядах, позбувшись мотлоху, який, вочевидь, залишився від попередніх тимчасових секретарок: двох шматочків молочного шоколаду, лисої пилки для нігтів і купи папірців з невідомо чиїми номерами та просто кривульками. Також знайшла коробку старовинних металевих скріпок — Робін таких навіть не бачила — і чималу кількість порожніх блакитних записничків, які, попри відсутність логотипу, мали дуже офіційний вигляд. Робін, яка добре знала офісний світ, запідозрила, що їх поцупили зі складу якоїсь інституції.

Час до часу дзвонив телефон. Виявилося, що її новий шеф має чимало імен. Один питав Оґі, інший — Мавпеня; сухий стриманий голос попросив, щоб «містер Страйк» чимшвидше передзвонив. Щоразу Робін телефонувала Страйкові на мобільний, але потрапляла на автовідповідач. Отож вона лишала повідомлення, записувала всі імена й номери на клейких аркушиках і раз у раз акуратно прикріпляла їх на Страйків стіл.

Надворі все торохкотів відбійник. Десь о другій зарипіла стеля — пожилець квартири нагорі виявляв активність, а загалом Робін була у цілій будівлі, вважайте, сама. Потроху ця усамітненість укупі з чистою радістю, що загрожувала розірвати їй груди щоразу, коли Робін поглядала на обручку в себе на лівій руці, надала їй упевненості. Вона почала наводити лад у маленькій кімнаті, яка тимчасово перебувала під її контролем.

Попри загальну занедбаність і шар бруду, Робін скоро виявила чітку організацію, яка потішила її власну акуратну натуру. Папки з коричневого картону (дивно було бачити таку старожитність у добу неонового пластику) розміщувалися на полицях позаду її столу в хронологічному порядку; на корінці кожної було від руки записано серійний номер. Розгорнувши одну з папок, Робін виявила, що металевими скріпками скріплювали окремі аркуші у файлах. Левову частку матеріалів було написано нечітким, нерозбірливим почерком. Мабуть, оце так працює поліція. Мабуть, цей Страйк — колишній поліціянт.

У середній шухляді шафки Робін виявила стос рожевих листів з погрозами, про які говорив Страйк; поруч були договори про конфіденційність. Робін узяла один і зачитала: простий бланк, де вимагалося, щоб підписант поза роботою утримувався від обговорення людей чи інформації, до яких отримав доступ у робочий час. Робін на мить замислилася, а тоді підписала один примірник, поставила дату, пішла до кабінету Страйка і залишила документ у нього на столі, щоб він і сам поставив своє прізвище над пунктирною лінією.

Склавши цю односторонню присягу мовчати, Робін знову відчула ту загадковість, навіть чарівність, яку уявляла, коли стояла перед скляними дверима з написом «Приватний детектив», перш ніж двері розчахнулися і Страйк мало не скинув її зі сходів.

Поклавши бланк Страйкові на стіл, Робін помітила мішок, запханий у куток за шафкою. Між роззявленими зубцями змійки виднівся краєчок брудної сорочки, будильник і упаковка мила. Робін зачинила двері до кабінету, ніби побачила щось інтимне, бентежне. Вона склала докупи чорняву красуню, яка вибігла вранці з будинку, численні Страйкові подряпини і те, що тепер видавалося дещо запізнілою, але рішучою гонитвою. У новому радісному стані заручин Робін була схильна відчувати безмежну жалість до людей, чиє особисте життя склалося не так добре, як у неї,— якщо безмежну жалість можна дорівняти до неймовірної насолоди, яку вона відчувала, коли думала про свій майже рай.

О п’ятій годині — тимчасовий шеф досі не повернувся — Робін вирішила, що має повне право йти додому. Вона мугикала пісеньку, поки заповнювала власний графік, і заспівала уголос, надягаючи тренч; потім замкнула офіс, опустила ключ у поштову скриньку, не без обережності спустилася металевими сходами й пішла — до Метью, додому.

7

Перші пообідні години Страйк провів у будівлі Студентської спілки Лондонського університету, де, насуплено й рішучо проминувши приймальню, зміг потрапити в душ — і ніхто не спинив його і не спитав студентського. Потім у кафе він з’їв черствий ролл із шинкою і шоколадку. А далі пішов блукати, мало що тямлячи від утоми, і курив між відвідинами дешевих крамниць, куди заходив купити на гроші Бристоу ті нечисленні побутові дрібнички, яких потребував після втрати житла. Ранній вечір застав його в італійському ресторані в товаристві кількох великих коробок і кухля пива, якого Страйк крутив, поки не забув, навіщо вбиває час.

До офісу він повернувся майже о восьмій. О цій годині Лондон подобався йому найбільше: робочий день скінчився, вікна пабів тепло жевріють, як коштовне каміння, на вулицях вирує життя, а вічна присутність старовинних будинків, чиї обриси пом’якшує світло вуличних ліхтарів, дивним чином втішає. Ми таких, як ти, бачили багацько, ніби шепотіли вони, поки Страйк кульгав уздовж Оксфорд-стріт з розкладачкою у коробці. Сім з половиною мільйонів сердець стукотіло зовсім поруч у цьому велетенському старовинному місті, й чимало з них, урешті-решт, болить набагато гірше, ніж у Страйка. Небеса набували кольору індиго, а Страйк, утомлено проминаючи крамниці, які зачинялися, знайшов розраду в цьому безмірі й анонімності.

Затягнути розкладачку по металевих сходах нагору виявилося тим ще подвигом, і коли Страйк дістався дверей зі своїм іменем, біль у правій нозі став нестерпним. Страйк притулився до дверей, перенісши всю вагу на