Не кохай мене - Ольга Джокер

***
До реабілітаційного центру ми приїжджаємо через півтори години. Це триповерхова будівля з привітним персоналом та найновішим обладнанням. Дорогою я встигла вивчити відгуки пацієнтів, які завершили тут курс лікування. Вони оцінюють роботу центру на відмінно.

Поки Яр займається організаційними моментами, ми з вітчимом сидимо у холі та гортаємо журнали. Моє хвилювання сягає піку. Раптом у цьому центрі шансів на відновлення дадуть ще менше, ніж там, де я обстежилася відразу після травми? Що, якщо все марно, а я встигла трохи підбадьоритися?

- Симпатично тут, - вимовляє вітчим, відклавши журнал на край скляного столика.

- Так, непогано.

- Ти цей… не метушися тільки, Соню. Характер у тебе паршивий, озвучені слова ти часто не контролюєш. Скажи дякую, що взагалі заміж беруть із такими характеристиками.

- Дякую за пораду, Романе Геннадійовичу, — ціжу крізь зуби.

Він чи сміється, чи хрюкає. Поправляє червону краватку. Я чула, як вранці вітчим попросив маму дістати і погладити його новий костюм, який він зазвичай одягає для найсерйозніших приводів. Схоже, він міцно взявся за нагоду сплавити мене заміж за Ярослава Жарова. І заразом з ним поріднитися.

За десять хвилин тяжкого очікування нас запрошують до кабінету. Я беру милиці і пересуваюся у вказану сторону. Яр усередину не заходить. Тільки вітчим. Той чомусь особисто контролює кожен мій крок.

Лікарем виявляється молодий чоловік приблизно 35 років. Він вивчає минулі знімки та висновки. Уважно оглядає ногу та пропонує зробити повторне обстеження. Я погоджуюся. Після цього реабілітолог складає програму відновлення, яка включає фізіотерапевтичні процедури, масаж, мануальні техніки та спеціальні тренування. У перервах між сеансами я повинна самостійно в домашніх умовах виконувати вправи. Загалом на повне відновлення знадобиться приблизно два-три місяці.

Я уважно слухаю кожне слово. Реабілітолог спокійно реагує на те, що я планую повернутись у спорт. Планую це, звичайно, голосно сказано. Я хочу. Просто дуже сильно хочу, хоча б якось доторкнутися до минулого способу життя. І якщо мене обіцяють поставити на ноги, то я докладу максимум зусиль, які вимагатимуться від мене.

З кабінету я виходжу в піднесеному настрої. Вітчим слідом за мною. У його руках папка з рекомендаціями та результати обстеження. Він очманів, коли почув попередню суму за один лише сеанс. Я, чесно зізнаюся, теж, бо поки ще не знаю, чи погодиться Ярослав. Раптом він не розраховував на такий цінник?

- Як все пройшло? - Запитує Жаров, вставши з місця і зробивши кілька кроків мені назустріч.

- Ох і дорого, - відповідає замість мене вітчим. - Така сума, що голова кругом. Ми з матір'ю Соні точно не потягли б.

Мені стає дуже незручно.

Ярослав забирає у Романа Геннадійовича папери, уважно читає. Злегка кивнувши, прямує до стійки адміністрації. Я не чую, що саме він говорить дівчині в білому медичному халаті, але, судячи з того, як вона швидко вносить дані в комп'ютер, Яр ні секунди не сумнівався щодо оплати.

- Реабілітація розпочнеться наступного понеділка, — вимовляє Жаров, коли ми виходимо надвір. – Щодня рівно о десятій ранку. Приблизний час, який ти проводитимеш у центрі від двох до трьох годин, тому заздалегідь плануй свій графік.

- У мене немає жодного графіка, — сухо відповідаю, насилу перебираючи милицями.

Я до них так і не звикла, тому йду повільніше, ніж без них.

- На навчання не плануєш повернутися? - Запитує Яр, кинувши на мене трішки засуджуючий погляд.

- Поки що не думала над цим.

- Подумай.

- Гаразд.

Він клацає брелоком сигналізації і відчиняє для мене двері. Допомагає сісти на переднє сидіння та забирає милиці, щоб покласти їх у багажник. Чорт, схоже, я не вмію приймати допомогу. У грудях коливається ядерна суміш зі щирої подяки та власної нікчемності. Краще б я не погоджувалась на той матч! Краще б захворіла, перенесла подорож! Що завгодно, аби не травмуватися настільки сильно, щоб потім від когось залежати.

Жаров сідає за кермо і рушає з місця. Я дозволяю собі кинути на нього швидкий погляд. Він сьогодні надзвичайно гарний. У строгому чорному костюмі та білосніжній сорочці. Обличчя вибрите. Таке відчуття, що він лише на мить зумів вирватися з роботи, щоб зайнятися мною.

- Куди ми їдемо? - Запитує діловито вітчим, коли розуміє, що Яр звернув не в бік заміської траси, а в бік центральної частини міста.

- Пообідаємо, потім я відвезу вас додому. Слід відзначити позитивну динаміку Соні. Так, Пряник?

Він переводить на мене свій погляд і дивиться просто у вічі. Я згідно киваю і нервово поправляю волосся. Як я житиму з Яром в одній квартирі – гадки не маю. Мабуть, це буде дуже непросто.

- Обід — це добре, — кректить із заднього сидіння Роман Геннадійович. – Заодно обговоримо умови… кхм… співпраці.

Автомобіль зупиняється біля парковки дуже пафосного та дорогого ресторану. У своєму минулому житті я бувала тут не раз. Востаннє на дні народження подруги.

Перед тим, як Яр виходить надвір, я прошу його не брати милиці. Не хочу привертати себе увагу оточуючих. Він звужує очі і кілька секунд розмірковує. Здається, що зчитує мої емоції за допомогою невидимого сканера.