Фортуна - Майя Молчанова
Будь щасливий цієї миті.
Ця мить і є твоє життя.
Омар Хайям
– Кірюх! – двері до кабінету відчинилися, і Кирило підвівся з-за столу, виходячи назустріч другу. – І не соромно тобі? Сидиш тут, як у барлозі.
– Дуже затишному барлозі, поміть. І мене все влаштовує.
Разом вони підійшли до столика, за яким вже розташувалися знайомі обличчя: Соня, Ангеліна та її старша сестра Катя, яка побачивши чоловіка, не змогла стримати посмішки.
Зала вже пустіла: час пізній і відвідувачі все частіше просили рахунок, але тільки не за цим столиком.
– Привіт, Кирило. Як справи?
– Та ось потихеньку.
– Не прибідняйся. Чудове кафе. І задум із листами цікавий.
– Щож, це заслуга ваших сестер.
– Саме так! – поважно кивнула Ангеліна.
Слово за слово, сміх, розмови... З часом зустрічі навіть найближчих друзів стають все рідшими і тим дорожче кожна секунда проведеного разом часу. Ймовірно, тому, пролетів він так непомітно. Давно розійшлися відвідувачі, що засиділися до закриття, та й кафе вже було, по суті, закрито, тільки офіціанти ще бродили між столами. Друзі теж почали збиратися і тільки Ангеліна в останню мить різко розвернулася до Кирила, ніби згадавши щось, і почала ритися в сумці.
Тут таке діло. Забули тобі сказати. Один чоловічий номерок залишився, а жіночі усі забрали. Коротше ... – Вона вклала в руку Кирила маленький конверт і весело, мало не танцюючи, помчала до виходу.Звичайно вона не збиралася нікому зізнаватись у тому, що саме цей номерок ніколи і не опускався у виставлену на стійку чашу, та с самого початку був призначений для однієї конкретної людини.
Хлопець же перевів трохи ошелешений погляд на друга.
– Ні-і-і, – Льоша підняв праву руку, на безіменному пальці якої виблискував золотий обідок. – З цим точно вже не до мене.
– Хто б сумнівався... З планами Ангеліни бодай раз проходить все без накладок?
– Однак вони працюють.
– Працюють... – неохоче визнав Кирило. – Мені тепер що з цим робити?
– Напиши листа. Заодно проконтролюєш схему, виявиш недоліки. І взагалі дивись на життя позитивніше.
– Можливо, ти й маєш рацію.
В останній рік Кирило нерідко працював допізна, відкладаючи все інше на гіпотетичне "потім". Як капітан він останнім залишав «корабель», хоча той зовсім не збирався тонути. Але це було скоріше справою звички. Згодом кафе цілком замінило йому дім, до якого він повертався тільки заради сну і для того щоб переодягнутися.
Ось і зараз він, сам того не помічаючи, обвів приміщення задоволеним поглядом, затримавшись на новеньких металевих поштових скриньках з прапорцями, що стирчали вгору. Підійшовши до стійки, єдиного місця, де залишалося увімкненим світло, він підрізав сургучевий відтиск на врученому йому маленькому конверті, витягаючи номер.
– "7"... Ну, будемо вважати, що на удачу, – пробурмотів Кирило і діставши з каси ключ, відкрив потрібну скриньку, на льоту хапаючи листа. – Це ж треба! Я вже як Гаррі Поттер листи ловлю.
З сумнівом поглянувши на конверт, і з часткою скептицизму, він все ж таки взяв зі спеціально підготовленого ящика лист з конвертом і, загасивши світло, повернувся до кабінету.
Тепер чомусь ідея Ангелини перестала здаватися йому гарною. З якого дива він повинен писати незнайомій дівчині? Він не шукає кохання. Плавав у цьому болоті, вистачило. Згадалося обличчя колишньої, яка за перших проблем пропала з горизонту, а коли бізнес налагодився несподівано згадала про «велике кохання»... Як виявилося не до нього, а до грошей. І знову вплутуватися в це?
Кирило відклав лист убік, наче отруйну змію, і дістав щоденник. Але очі проти волі знову і знову поверталися до білого конверта.
– Зрештою, можна просто зробити знижку дівчині на наступне замовлення і зовсім не відповідати.
Швидким ледве вловимим рухом він розкрив конверт, розглядаючи бузкову квітку, що випала на стіл.
– Це ще що за дитячий садок?.. – пробурмотів Кирило здивовано, але наступної секунди вже з більшою цікавістю повернувся до листа, вчитуючись у рівні витончені літери з ідеальним нахилом. – Ну, точно, шкільні прописи.
“Дорогий незнайомцю! Цей лист звичайно не послання у пляшці, яке стало чиєюсь останньою надією, але я буду вдячна, якщо Ви дочитаєте його до кінця, а можливо навіть відповісте. Адже щось таки змусило Вас його відкрити…”
Кирило читав, не відриваючись, сам не помічаючи, що починає посміхатися. Дочитавши до кінця, він трохи інакше подивився на тендітну квітку і відклав лист убік.
Прочитав, тепер можна і попрацювати, а завтра він скаже Вадиму, щоб дівчині зробили бонусну карту. Ось і все…
Час йшов, щоденник заповнювався новими та новими завданнями, а думки Кирила раз у раз поверталися до листа. Роздратовано зиркнувши на ні в чому не винний аркуш паперу, він скинув його в висувний ящик столу, геть з очей. Але не минуло й п'яти хвилин, як ящик був знову відкритий, а в руці Кирила з'явилася ручка.
