Прес-центр - Юліан Семенов

Це був один з проектів ліквідації Санчеса. Крім цього проекту існувало ще дев’ять, опрацьованих і відрепетируваних до дрібниць.)

— Коли ти приїдеш до мене знову? — спитав Рамірес. — Я попередив би Пепе…

— Не можу сказати, в’єхо… Я б’ю чотирнадцятого наліво в куток…

Старий витяг з кишені сорочки алюмінієвий циліндр, відкрив його, вийняв товсту сигару «Упман» і зауважив:

— Погано цілиш, бери вліво.

— Спасибі, в’єхо, — Санчес влучно поклав кулю. — У мене зараз багато справ, розумієш… Та, може, в п’ятницю я вирвусь до тебе. Чи в суботу. Попередь Пепе, щоб чекав твого дзвінка… Вісім до себе на середину.

— Не варто. Занадто ризикована куля.

— Хто не ризикує, той не виграє.

— Це в політиці. В більярді все інакше.

Санчес промазав, розсміявся.

— От я й відпочив у тебе, в’єхо.

— Це правда, Малюк, що ти збираєшся одружитися з балериною Кармен?

— І про це говорять?

— Ще й як… Дев’ять ліворуч у куток.

— Ми просто друзі з нею, одружуватися я не збираюся ні з нею, ні навіть з тією, яку кохаю, в’єхо, бо не можна себе ділити: я належу цій країні, а коли зі мною буде кохана, я віддаватиму їй надто багато серця…

Рамірес поклав десятку й зітхнув.

— Малюк, мені страшенно жаль тебе… Коли ти був лейтенантом, тобі жилося легше й безтурботніше… А за цей рік ти став сивий, і хоч у газетах пишуть, що в тебе молоді очі, але ж я пам’ятаю, якими вони були, коли ти був справді молодим…

8

11.10.83 (23 години 06 хвилин)

Останній раз Леопольдо Граціо подзвонив з готелю «Континенталь», де, як завжди, зупинився в президентському п’ятикімнатному люксі.

Він попросив фрау Дорн, свою секретарку з франкфуртського філіалу корпорації, прилетіти першим же рейсом у Берн; ніхто, крім неї, не вмів оформляти стенограм найважливіших нарад; завтра мала відбутися саме така нарада з представниками американської «Юнайтед фрут» і «Ройял Шелл».

Потім Леопольдо Граціо замовив собі ромашкового чаю — ніщо так не допомагає травленню; попросив метрдотеля приготувати йому на сніданок шматок напівсирого м’яса і авокадо з ікрою, та ще й пожартував:

— Бюнюель назвав свій фільм, звернений проти нас, замучених бізнесменів, «Велике обжерство», але ж ви знаєте, що я дозволяю собі шикувати лише у виключних випадках…

— О, так, — шанобливо згодився метрдотель, нічого не сказавши, що автором фільму «Велике обжерство» був зовсім не Бюнюель, — вони всі лютують на цей світ, оті режисери, повна безвідповідальність.

Поклавши телефонну трубку, метрдотель спересердя плюнув: як і всяка людина, що змушена бути лакеєм, він у глибині душі ненавидів тих, кого обслуговував і чиєю милістю жив у достатку, а може, і в розкоші.

9

11.10.83 (23 години 07 хвилин)

— Мосьє Лиско, через три ходи я оголошу вам мат, — сказав Серж, хазяїн невеличкого кафе, куди радянський журналіст приходив майже щовечора — випити чашку міцного чаю й зіграти кілька партій у шахи.

Він жив у цьому ж будинку на Рю Курньоф; квартиру займав маленьку: редакція зрізала бюджет на житло; самотній, цілком вистачить двох кімнат, кабінет можна обладнати й під вітальню, холостякові можна обійтись без їдальні, тим паче, що багато іноземців знають, що москвичі приймають часом гостей по-домашньому, на кухні, найбільш обжитий куточок у домі, навіть тахту умудряються поставити, аби телевізор було зручніше дивитися.

— Через два ходи ви погодитесь на нічию, мосьє Ньо, — відповів Лиско замислено.

В кафе нікого не було, тільки хлопець у паризькій синьо-червоній кепочці з помпоном смоктав свій «пастис»[4], примостившись біля запотілого вікна так, наче збирався тут ночувати.

— Може, ще одну чашку солодкого чаю? — спитав Серж. — Щоб не дуже відчувалася гіркота поразки?

— Я згоден почастувати вас чаркою кальвадосу, щоб не було надто сумно, коли доведеться просадити виграшну партію, мосьє Ньо.

— Поясніть, мосьє Лиско, чому в Росії не можна грати в шахи в таких кафе, як моє?

— Це важко пояснити. Я за те, щоб грати в наших кафе в шахи. А втім, культури побуту досягають не одразу; мій покійний батько вперше побачив телевізор у п’ятдесят першому році, і екран був завбільшки, як консервна бляшанка, а мій п’ятнадцятирічний племінник народився в домі, де вже стояв кольоровий ящик, і це вважалося само собою зрозумілим. Як і те, що я міг тільки мріяти про мопед, а він гасає на ньому в технікум… Колись доживемо й до того, що станемо в кафе грати в шахи…

— Ви мислите дуже чітко, а все-таки програєте в шахи, мосьє Лиско. Я обіцяв вам мат?

— Обіцяли.

— Може, ви хочете здатися?

— Ніколи, — відповів Лиско, розуміючи, що партію він програв. Йому дуже подобалося це французьке «жаме»[5], воно здавалося йому таким же абсолютним, як і наше «ніколи»; це слово йому особливо сподобалося, коли він, ще юнаком, побачив його на кіноафішах, — фільм Поженяна так і називався «Ніколи»; все-таки талант не може не бути сміливим, так і треба, ось я не талановитий, тому й сміливості в мене ні на копійку немає, подумав він і, підвівшись, пішов до телефону, що стояв на стойці бару.

— Отже, ви здаєтесь, — торжествував Серж, — чи не так, пане червоний комуніст?

— Я програв цю конкретну партію, пане дрібний буржуа, але загальний рахунок все-таки на мою користь.

Набравши номер, Лиско сказав:

— Марі, я закінчив справу. Ти приїдеш до мене завтра вранці? Шкода, я почну диктувати перший шматок о десятій, хотілося, щоб ти переглянула все начисто… А коли? Добре, я спробую перенести розмову з редакцією на годину… Чому в тебе сумний голос? Ну-ну… Ну, обіймаю тебе, на добраніч… Що? Не знаю…

Хлопець у паризькій синьо-червоній кепочці з помпончиком кинув на стіл п’ять франків, голосно позіхнув і вийшов з кафе.

Серж налив собі трошки кальвадосу, неквапливо випив терпку яблучну горілку і прибрав фігури у велику інкрустовану шухляду.

Лиско повільно опустив трубку, посміхнувся і, побажавши мосьє Ньо на добраніч, пішов до себе, хоч спати йому не хотілося — він нетерпляче чекав завтрашнього ранку…

10

12.10.83 (8 годин 45 хвилин)

Поліцейський інспектор кримінальної поліції Шор довго сидів на білому стільці з високою позолоченою спинкою, розглядаючи Леопольдо Граціо; голову його розірвало кулею, величезне ліжко залите темно-бурою кров’ю; пістолет валявся на білому пухнастому килимі; коли експерт підвів на інспектора очі й заперечливо похитав головою, Шор зняв телефонну трубку й набрав номер шефа, комісара Матена.

— Відбитків немає.