Прес-центр - Юліан Семенов
— Ніяких контактів з пресою! Постарайся зробити все, щоб інформація не потрапила у вечірні газети!
— Не обіцяю, — буркнув Шор. — Занадто помітна фігура.
— І все-таки я покладаюсь на твій досвід, Шор.
11
12.10.83 (8 годин 45 хвилин)
Степанов завжди зупинявся тут, на авеню Сімплон, коли видавець викликав його з Москви правити верстку. Хазяйка невеличкого пансіону мадам Брюн подавала хороший сніданок (на відміну від інших готелів і пансіонів — сир, шинку, яйця по-віденськи, а не тільки джем та каву), тому в неї були постійні клієнти і ціни за номери не підвищувались так швидко, як в інших готелях.
Степанов прокидався ще до того, як починало розвиднюватись, снотворне не допомагало; він уставав не зразу, лежав, закинувши руки за голову, стомлено розглядав стелю, обклеєну ситцевими шпалерами, такими ж, як на стінах і на підлозі; мадам Брюн полюбляла завершеність у всьому, навіть у тому, щоб маленьку кімнату зробити коробочкою, затишок насамперед.
«Чим старші люди, а особливо жінки, — подумав Степанов, — тим більше їх вабить закінчена обмеженість простору… Невже це вроджене прагнення до того, щоб не було страшно лягати в ящик? Все одно страшно. На цьому страху й склалася нова риса у Толстого, та хіба тільки в нього одного?»
Він повернувся на бік і почав лічити до ста, раніше йому це допомагало заснути бодай на півгодини; день у нього мав бути клопітний: треба було іще раз зустрітися із славним журналістом з «Суар» Бреннером (про нього багато говорили після його циклу інтерв’ю з фінансистами та політиками Європи й Азії), о четвертій годині, зразу ж після ланча, чекали на телебаченні — він хотів подивитися зйомки фільму в павільйоні, тут уміли робити це майже в одній декорації, дуже швидко й дешево; ввечері Алекс запросив у «Гран серкль», там крім смачної риби й вина з Провансу було невеличке казино, грали тузи, Степанову треба було подихати тим повітрям, у голові зріла нова книжка, відчувалася потреба сцени в гральному домі, один раз він був у Монте-Карло, кілька разів у Баден-Бадені, але все, що відбувалося там, здавалося оперетою: старі жінки в шиншилах, прудкі араби в розкльошених брючках, що туго обтягували стегна, алкоголіки в галстуках, узятих напрокат при контролі, — в казино не можна без «метелика» чи галстука, традиції насамперед, пристойність і ще раз пристойність, навіть стрілятися дозволено лише в туалеті, аби тільки не псувати загальної картини…
Коли набридло лічити і він хотів уже встати, на нього навалився тривожний, важкий сон; снилося щось бридке, якийсь чорно-білий пес з рогами качався на траві, — мабуть, перед зміною погоди, та й взагалі, коли Степанов бачив уві сні собак, це не на добре.
Прокинувшись, він аж стрепенувся, хотів відігнати снище, але воно було видимим, як настирливий візитер з рукописом, який конче потрібно прочитати, дати відгук, написати передмову й порекомендувати в журнал. «Хоч би Бембі послухала мене, — подумав він. — Хоч би не поспішала, така ж уперта, однак довірлива, як маленьке оленятко, довірлива, але й скритна, все в собі носить, дурненька, ніколи всього не розкаже… А ти, — запитав він себе, — хіба не такий?»
Крізь жалюзі пробивалося сонце, його було багато, але воно було особливим, паризьким, холодним, навіть коли жарко; чомусь паризьке сонце поєднувалося у Степанова зі словом «етранже», таким поширеним у Франції; іноземців, «етранже», тут не дуже полюбляють, солдат Шовен, з ім’ям якого пов’язане поняття «шовінізм», народився не де-небудь, а саме тут…
Згодом промені сонця стали схожими на форель, яка довго, зачаївшись, нерухомо стоїть у ковбанях біля кам’яних порогів на річці, що біля Раквере, на сході Естонії, у білі ночі. Форель зникала, якщо її «сполохати», так само нереально, як і з’являлася; просто неможливо було помітити ту мить, коли замість великої риби з синіми й червоними цяточками на боках залишалися повільні кола на воді. Промені сонця на стелі миттю зникали й знову виникали несподівано, наче хтось невидимий закривав щілину на бордовій портьєрі.
«Блакитні — для затишку, червоні — для хтивості» — так, здається, у Маяковського, — подумав Степанов, згадавши «Клопа». — Чи навпаки? Вчителі завжди ставили мені двійки за те, що я помилявся в деталях. Я вже все це пережив, а бідолашна моя Ольга ще й досі страждає. За що ж їй Зіна вліпила двійку? Ага, я сказав Ользі, що Чехов написав: подробиця — сестра таланту. А Чехов, виявляється, говорив, що «стислість — сестра таланту». Взагалі ж одне лише підтверджує друге: подробиця мусить бути короткою, інакше це вже не подробиця, а вільна описовість».
Степанов почув кроки в коридорі. Ступали тихо й швидко — мадам Брюн, яка сама прибирала ці три кімнати на мансарді, ходила в тапочках, підшитих повстю, щоб не тривожити гостей свого пансіону; її друг і коханець мосьє Рабефф любив повторювати: «Ми не можемо поставити нашим пожильцям телефонний апарат у клозеті, як це роблять тепер у «Жорж Санк», але ми гарантуємо кожному вісім годин сну в будь-який час доби».
Степанов виліз з-під товстої, але легенької пухової ковдри, підійшов до вікна й зачинив кватирку — кімнату за ніч вихолодило, мосьє Рабефф економив на опаленні, радіатори були як завжди нагріті лише наполовину — і знову ліг.
Ліжко ще зберігало тепло його тіла; Степанов натягнув ковдру до підборіддя, взяв зі столика «голуаз», глибоко затягся й знову став спостерігати за сонячними променями, які, здавалося, завмерли непорушно лише для того, щоб спружинитись, набрати якнайбільше сили й зникнути — наче форель.
«Ми старіємо непомітно, — подумав Степанов, — і відзначаємо віхи часу, лише коли зникають прізвища фаворитів від футболу. Був у ЦБЧА Григорій Федотов — помер. А потім грав його син. Ага, значить, відстукало двадцять років. Чи вісімнадцять — футболісти на відміну від дипломатів рано починають і так само рано закінчують… Я дуже постарів. Навіть страшно подумати, як я постарів. Коли б мені хтось сказав десять років тому, що я ніжитимусь під ковдрою на мансарді в Парижі о дев’ятій ранку, я навіть не розгнівався б, хоч добряче лютую, коли за мене вирішують чи придумують мої вчинки… Чого це я знову зводжу рахунки з Надією? — посміхнувся він. — Даремно. Зводити рахунки треба з ворогами; з жінкою, яку кохав, не можна, це боягузтво. Підстраховка чоловічої гордості — зводити рахунки подумки, щоб, боронь боже, не повернутися одного чудового дня. А може, це протиотрута від ревнощів. Гаразд. Годі про це. Як кажуть наші класові