Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Артур Конан Дойль
— Я сиджу тут із самісінького ранку, відтоді, як Ватсон поїхав, — мовив баронет. — Сподіваюся, що буду за це винагороджений? Якби не обіцянка не виходити на болота, я провів би вечір набагато веселіше, бо Степлтон надіслав мені запрошення.
— Ще б пак, ви справді весело провели б у нього цей вечір, — сухо сказав Холмс. — До речі, вас, мабуть, анітрохи не хвилює те, що ми дивилися на людину, яка скрутила собі в’язи, і оплакували вас?
Сер Генрі широко розплющив очі.
— Ну чому ж?
— Бідолаха-каторжанин був у вашій одежі. Боюся, що ваш слуга, який подарував йому цю одежу, тепер матиме проблеми з поліцією.
— Навряд. Як я пам’ятаю, там не було жодної мітки.
— Тим ліпше для нього, та й для вас усіх, бо всі ви тут замішані у протизаконних діях. Правду кажучи, мені, як сумлінному детективові, слід було б негайно заарештувати всю вашу сімейку. Доказом можуть слугувати Ватсонові листи.
— Але як посувається наша справа? — спитав баронет. — Чи розібралися ви нарешті хоч трохи в цій плутанині? Ми з Ватсоном так нічого й не знаємо, відколи приїхали сюди.
— Гадаю, що все дуже скоро з’ясується. Ця справа надзвичайно складна й заплутана. Окремі подробиці в ній і досі повиті мороком, але він неодмінно розвіється.
— З нами тут сталася досить дивна пригода, і Ватсон, напевно, вже розповів вам про неї. Ми чули на болоті виття собаки, і я ладен заприсягтися, що це нам не причулося. В Америці мені доводилося мати справу з собаками, і виття їхнє я впізнаю одразу. Коли вам пощастить накинути на цього пса ремінець або посадовити його на ланцюг, я вважатиму вас за найкращого детектива в світі.
— Буде він і на ремінці, й на ланцюзі, якщо ви трохи допоможете мені.
— Я зроблю все, що ви скажете.
— Чудово. Але я прошу, щоб ви робили це сліпо, ні про що не розпитуючи.
— Усе буде, як ви хочете.
— Якщо ви згодні, то мені здається, що ми невдовзі розгадаємо нашу невелику загадку. Немає сумніву, що…
Він раптом зупинивсь і пильно глянув кудись угору, понад моєю головою. Лампа світила просто йому в обличчя — напружене, нерухоме, мов у гарної класичної скульптури, — справжнісіньке втілення тривоги й настороженості.
— Що сталося? — вигукнули ми разом з сером Генрі.
Я бачив, як Холмс перевів на нас погляд, силкуючись погамувати своє хвилювання. Обличчя його було застигле, як і раніш, але очі переможно сяяли.
— Пробачте мені моє захоплення, — мовив він, махнувши рукою в бік портретів, що висіли на протилежній стіні. — Ватсон вважає, що я анітрохи не знаюся на мистецтві, але він мені просто заздрить — через те, що тут у нас різні смаки. А портрети справді пречудові.
— Радий це чути од вас, — відповів сер Генрі, трохи здивовано позираючи на мого друга. — Я на цих картинах не розуміюся; конячка чи бугайчик — то інша річ. Я й не знав, що ви маєте час на отакі речі.
— Не дивуйтесь, я завжди побачу те, що варте уваги. Ладен заприсягтися, що ота леді в блакитній шовковій сукні — пензля Неллера. А гладкий джентльмен у перуці — роботи Рейнолдса. Це все, мабуть, фамільні портрети?
— Так, усі.
— І ви знаєте їхні наймення?
— Берімор довго втокмачував це мені, і тепер я можу легко відповісти свій урок.
— Тоді хто цей джентльмен із підзорною трубою?
— Це контр-адмірал Баскервіль, що служив у Вест-Індії за часів Родні. А отой, у синьому сурдуті і з сувоєм, — сер Вільям Баскервіль, голова комісій Палати громад часів Піта.
— А оцей кавалер у чорному оксамиті з мереживом, навпроти мене?
— О, з ним вам треба ближче познайомитися. Це винуватець усіх наших бід — лиходій Х’юго, що дав початок легенді про собаку Баскервілів. Ми його, напевно, не скоро забудемо.
Я розглядав портрет із цікавістю й деяким подивом.
— Боже мій! — мовив Холмс. — А зовні він такий тихенький, спокійний, хіба що в очах грають бісики. Я уявляв його здоровенним, схожим на розбійника чолов’ягою.
— Тут не може бути жодного сумніву. На звороті полотна стоїть ім’я і дата — 1647.
Решту вечора Холмс майже не розмовляв, але портрет стародавнього гультяя немовби зачарував його, і за вечерею очі мого друга раз у раз спинялися на полотні. Тільки згодом, коли сер Генрі пішов до себе, я зрозумів, яким річищем пливуть Холмсові думки. Взявши зі спальні свічку, він повів мене назад до їдальні і підніс світло до потемнілого портрета на стіні.
— Ви нічого не помітили?
Я довго розглядав капелюх з широкими крисами й пером, кучері, білий мережаний комір і суворе, вузьке обличчя. Воно не було грубим, але здавалося черствим, манірним — таким його робили міцно стулені тонкі вуста й холодні, невблаганні очі.
— Він нікого вам не нагадує?
— Підборіддя ніби таке, як у сера Генрі.
— Так, справді. Але стривайте! — Холмс став на стілець і, тримаючи свічку в лівій руці, зігнутою правою затулив широкі криси капелюха й довгі кучері.
— Боже милий! — здивовано вигукнув я.
З полотна на мене дивилося обличчя Степлтона.
— Тепер бачите? Мої очі звикли відокремлювати обличчя від його оздоб. Це найперша риса слідчого — проникати поглядом за машкару.
— Справжнє диво! Наче його власний портрет!
— Так, це цікавий зразок спадковості — і в фізичному, і в духовному розумінні. Почнеш вивчати отак родинні портрети — й повіриш у переселення душ. Цей чолов’яга теж Баскервіль, це безперечно.
— І цілить у спадкоємці.
— Саме так. Цей портрет заповнив одну з найскладніших наших прогалин. Ми впіймали його, Ватсоне, таки впіймали, і я заприсягаюся, що завтра ввечері він битиметься у наших тенетах, як б’ється метелик у його сачку. Шпилька, корок, картка з написом — і ми додамо його до нашої колекції на Бейкер-стрит!
Одходячи од портрета, він вибухнув сміхом. Я нечасто чув його сміх, але знав, що він завжди віщує якомусь лиходієві нещастя.
Наступного дня я прокинувся рано, але Холмс підхопився ще раніше, бо коли я одягався, то побачив його крізь вікно на стежці.
— Сьогоднішній деньок завдасть нам неабиякого клопоту, — зауважив
