Пригоди Шерлока Холмса. Том 2 - Артур Конан Дойль
Я ще й досі не міг змиритися з тим, що мене так спритно ошукали, але лагідні Холмсові слова розвіяли мій прикрий настрій. До того ж у душі я відчував, що він має рацію, і мені справді краще було не знати, що він переховується на болотах.
— Отак буде ліпше, — мовив він, поглянувши на моє проясніле обличчя. — А тепер розкажіть мені про ваші відвідини місіс Лори Лайонс, — мені легко було здогадатися, до кого ви поїхали, бо я вже знаю, що то єдина особа в Кумбі-Тресі, яка може стати нам у пригоді. Правду кажучи, якби ви не побували там сьогодні, то я, напевно, вирушив би до неї завтра сам.
Болото тим часом огорнули сутінки. Повіяло прохолодою, і ми перейшли до теплої хатки. Там, сидячи з Холмсом потемки, я розповів йому про свою розмову з леді. Він так нею зацікавився, що довелося дещо повторювати двічі, поки я задовольнив його.
— Це надзвичайно важливо, — сказав він, коли я скінчив. — У цій складній історії була прогалина, яку я досі не міг заповнити. Ви, певно, знаєте про міцну дружбу між цією леді і Степлтоном?
— Ні, про це я нічого не знав.
— Це безперечний факт. Вони зустрічаються, листуються — між ними панує цілковита згода. Це дає нам у руки сильну зброю. Якби її використати проти його дружини…
— Його дружини?
— Тепер, щоб віддячити за все, що ви розповіли мені, я відкрию вам одну таємницю. Жінка, яку Степлтон видає за сестру, насправді його дружина.
— Боже милий, Холмсе! Ви певні в тому, що сказали? Як же він дозволив, щоб сер Генрі закохався в неї?
— Кохання сера Генрі може завдати шкоди лише йому самому. Як ви самі помітили, Степлтон усіляко противиться баронетовим залицянням. Повторюю, ця леді — його дружина, а не сестра.
— Але чому така плутанина?
— Бо він зрозумів, що вона краще придасться йому в ролі вільної жінки.
Усі мої передчуття, всі непевні підозри раптом випливли на поверхню й зімкнулися навколо натураліста. У цій байдужій, блідій людині в брилі і з сачком справді було щось моторошне — витримка й безмежне терпіння, поєднані з хитрістю, усмішка на обличчі і злоба в серці…
— Отже, він і є наш ворог — той, що стежив за нами в Лондоні?
— Саме так я розгадав цю загадку.
— А попередження? Його надіслала вона?
— Так.
Із туману, в якому я так довго блукав, тепер проглядали ледь видимі обриси якогось страшного злочину.
— Невже це правда, Холмсе? Звідки ви знаєте, що ця жінка — його дружина?
— Коли ви вперше з ним зустрілися, він так захопився, що розповів вам уривок зі свого справжнього життєпису, і я певен, що він шкодує за цим і досі. Він колись учителював на півночі Англії. А відшукати вчителя — немає нічого простішого. Для того існують шкільні агентства, які можуть надати вам відомості про кожну людину цієї професії. Розпитавшись там, я дізнався, що в одній школі справді сталися неприємні події й директор — прізвище його тоді було інше — зник разом з дружиною. Їхні прикмети збігались цілком. А коли я довідався, що зниклий директор кохався в ентомології, розслід був закінчений.
Туман круг мене почав розвіюватись, проте багато що й досі залишалося в тіні.
— Якщо ця жінка насправді його дружина, то до чого тут місіс Лайонс? — спитав я.
— Це одна з деталей, на які ви самі пролили світло. Ваша бесіда з нею дуже прояснила ситуацію. Я, наприклад, не знав, що вона хоче розлучитися з чоловіком. Якщо так, то вона сподівається взяти шлюб із Степлтоном, — адже їй невідомо, що він одружений.
— А якщо вона знатиме всю правду?
— Тоді ця леді може стати нам у великій пригоді. Наш найперший обов’язок — разом поїхати до неї завтра. А тепер, Ватсоне, чи не здається вам, що ви надто вже забалакалися зі мною? Ваше місце зараз у Баскервіль-Холлі.
Останній червоний вогник на заході зник, і болота облягла ніч. У темно-бузковому небі замерехтіли перші зірки.
— Ще одне запитання, Холмсе, — мовив я, підводячись. — Нам із вами нема чого таїтися. Що це все означає? До чого воно призведе?
— До вбивства, Ватсоне… — притишено відповів Холмс. — До холодного, продуманого вбивства. Не питайте мене про подробиці. Я плету тенета довкола Степлтона, поки він плете їх довкола сера Генрі, — і тепер завдяки вашій допомозі він уже в моїх руках. Нам загрожує лише одна небезпека. Він може вдарити першим. Ще день, щонайбільше два, і в мене все буде готове, а тим часом бережіть сера Генрі, як мати хвору дитину. Те, що ви сьогодні прийшли сюди, дуже добре, і все-таки я волів би, щоб ви не залишали його самого. Тихше!
Розпачливий крик, сповнений жаху та муки, розітнув тишу боліт. Від того крику моя кров захолола в жилах.
— О Боже! — вигукнув я. — Що це? Що це таке?
Холмс підхопився, і я побачив його темну дужу постать на вході до хатки; витягши шию, він пильно вглядавсь у темряву.
— Тихше! — прошепотів він. — Тихше!
Пронизливий крик, що так вразив нас, долинув з глибини темних боліт. І раптом він пролунав ближче, ще виразніше.
— Де це? — прошепотів Холмс, і з того, як затремтів його голос — голос людини із залізними нервами, я зрозумів, як той крик сколихнув йому душу. — Де це, Ватсоне?
— Здається, там, — показав я в пітьму.
— Ні, отам!
Болісний крик знову розітнув нічну тишу, але тепер він став ще ближчим. І до нього домішався якийсь новий звук — глухе невиразне гарчання, що нагадувало розмірений гуркіт моря.
— Собака! — вигукнув Холмс. — Ходімо, Ватсоне, ходімо! О Боже, тільки б не спізнитися!
Він побіг через болото, я — слідом за ним. І раптом десь попереду, за брилами, востаннє знову пролунав відчайдушний крик, а потім щось глухо гупнуло. Ми зупинилися й прислухалися. Але більше ніщо не порушувало гнітючого мовчання ночі.
Я бачив, як Холмс, мов божевільний, ухопився за голову й тупнув ногою:
— Він випередив нас, Ватсоне. Ми спізнилися.
— Ні, ні, це неможливо!
— Навіщо я гаявся, дурень! І ви теж, Ватсоне! Залишили його самого, ось і маємо! Ні, заприсягаюся небом, якщо сталося найгірше, я все одно помщуся за нього!
Не розбираючи дороги, ми побігли вперед, обминаючи брили, продираючись крізь зарості дроку, збігаючи з пагорбів, — туди, звідки долинув цей пронизливий крик. Із вершини кожного пагорба Холмс озирався довкола, але болота повивав густий морок, і на їхніх похмурих просторах не видно було жодних ознак життя.
