Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
Лисицин телефон забажав уваги. «Стукав у шибку» Дорохін.
– Алло, – «відчинив» йому професор.
– Привіт ще раз! – мажорно загуділо на тому кінці, і Богдан зрозумів, що почує приємні новини.
– Вуєнса вашого взяли, – ледь не співав Дорохін.
– Шик! – підіграв йому Лисиця. – І що каже?
– Каже, що зранку хотів постукати до асистента, а двері відчинені. Він зайшов і побачив того мертвим. Одразу ж «укурив тему», що все спишуть на нього. Вчорашня буза плюс нещасний випадок. Він, виявляється, колись уже мочонув асистента. І відсидів. Тому зібрав манатки та й почухав, куди очі бачать.
– Красень, – чмихнув Богдан. – А Беллу навіщо зв’язав?
– Перестраховка. Щоб не заважала.
– Але ж їй підсипано снодійного? І це зроблено не вранці.
– Правильно. Він каже, що хотів цю ніч косонути[211]. Не хотів шпілі-вілі з нею. Вона ж, гадюка, вночі ганяла його, як Сидорову козу. От чувак і вирішив вихідний узяти.
– Бідний він. І смішний.
– Точно. Але в його казки ніхто не вірить. Почнемо крутити. Години за дві привезуть. Мої орли вже дзьобики чистять. І кігтики.
– Чудово. Але не все так просто.
– Тобто?
– Донецькі колеги все пояснять. Скоро.
– Щось ви недоказуєте.
– Є трохи.
– Що там уже трапилось?
– Не хочу бігти поперед батька в пекло.
– Добре. Розберемося.
– Дякую за дзвінок!
– Бувайте!
Лисиця заховав телефон і подивився на Піменова. Той і далі сидів непорушно. Наче навколо не було жодної живої душі. І до всього йому байдуже.
У туалеті зашуміла вода. До кухні зайшов Марченко. Богдан підсунув йому табуретку. Той сів.
– Взяли Вуєнса.
– Золото!
І Лисиця все розповів.
– А ти не сказав Дорохіну про сюрприз?
– Натякнув.
– Він же міліціонер. Не дотумкає.
– А то вже його проблеми.
– Та й правильно.
У двері подзвонили. «Детективи» насторожилися. Марченко звівся.
– Піду гляну.
А в Лисиці знову озвався телефон. На розмову набивалася Олена.
– Алло, – «нявкнув» Богдан.
– Там хлопці під дверима. Запускайте!
– Ти – золото! – згадав Ігорове слово професор.
– Тільки не блищу.
– Усе попереду.
– Побачимо.
Олена знову відлетіла на Донецьк. А професор почув, як Марченко впускає опергрупу.
– Оцей? – кивнув довготелесий прапорщик на господаря, спираючись на автомат, як це робили актори, що зображали німців у радянських фільмах.
– Угу, – мугикнув Лисиця.
– Ясно. Збирайся!
Піменов-старший неохоче почав.
Розділ 43. Перший після Бога. Епілог
Лисицю проводжали троє. Олена, Марченко й дощ. Богдан не кликав нікого. Але всі троє – домовлялися чи ні – з’явилися біля вагона. Особливо доречним був дощ. Лисиці подобалося думати, що ця земля не хотіла розлучатися з ним. Відпускати таку світлу й приємну людину. Чи плакала з поваги? Правда, це могла бути просто звичайна тутешня традиція – зустрічати й проводжати дощем. Але насправді…
Дощ ішов тому, що Гідрометцентр сказав про це в учорашньому прогнозі. І – хотів він цього чи ні – йти мусив. Не підставляти ж таку «солідну контору»…
Олена сьогодні красивіша за всі рази, коли йому щастило її бачити. І це ще болючіше розривало серце. Ось тут зараз стоїть вона – неземна і прекрасна. Убивчо зваблива і вже – недоступно солодка. Бо ще розтане кілька хвилин – і Лисиця почне відмірювати вагонними колесами сотні кілометрів назад. До свого звичного життя. Яке конкретно й часто замучувало. Яке забувало, що таке відпочинок. Яке не завжди подобалося. Але без якого себе не уявляв. Така доля.
Марченко поглядав на обох із розумінням. Життя вже навчило багато чого. І він лиш усміхався кутиками вуст.
Олена плакала разом із дощем. Чи це просто краплинки? Правда, на Ігоровому фейсі їх не було. Таки плаче…
Лисиці боляче на це дивитися. Він розумів, що може бачити дівчину востаннє. Життя жорстоке. У нього свій калькулятор. Щоб розраховувати кожен наш крок. І часто те, що заважає клацанню, воно безжалісно викидає, ніби приречених на смерть щойно народжених кошенят.
Лисиця знав, що ще якийсь час вони передзвонюватимуться, листуватимуться у Фейсбуці, може, навіть, зустрічатимуться. Нечасто. Але… Поряд є Колесниченко. А він – хлопак жорсткий і нахрапистий. Свого не пропустить. І не шилом, то швайкою дотисне. Або знайдеться ще хтось. Обов’язково знайдеться. На відстані, значно ближчій, ніж ілюзорний київський бой-френд. А дівчина захоче всього, що їй має належати. Щасливої родини. Затишного дому. Симпатичних дітей. І правильно зробить. Має ж повне право…
У Марченка задзвонив телефон. Аллокнув. Відповідав коротко й неохоче. Коли закінчив і заховав мобілу, сказав:
– Колесниченка вбили. Розстріляли в чорному «туареґу» з литовськими номерами.
Олену пересмикнуло. Лисицю боляче штрикнуло. Нічого ж собі! Неочікувано… Така арихметика…
Попрощався без емоцій. Хоча і встиг прикипіти серцем до цих людей. Але… Треба вже їхати. І довге прощання – тільки пиляння серця. Тупою щербатою пилкою…
Піднявся сходами після дозволу провідника – високого міцного чоловіка років п’ятдесяти, який постійно дивився кудись. І лише коли подавали квитки, він звертав увагу на людей. Представників планети Земля.
Знайшовши своє купе, кинув речі й підійшов до вікна. Олена й донкор стояли на тому самому місці. Знали ж, що Богдан ще визирне. А він не тільки визирнув. А ще й усміхнувся. І послав повітряний поцілунок. Але показав пальцем на «старшого слідчого». Щоб ніяких там варіантів…
Коли провідник уже починав зачиняти двері, до вагона швидко наблизився… Термінатор у супроводі двох охоронців.
– Яке купе? – різко запитав він у Марченка.
– Четверте, – здивовано відповів Ігор, хоча лише зараз зрозумів, про що його запитували.
Термінатор крикнув провідникові, щоб той відчиняв. Але людина у формі почала заперечувати. «Повелитель “Червоного дракона”» дістав сотню «зелених» і тицьнув. Три секунди – і вхід вільний. «Син Неба» задерся на диво вправно. Охоронці залишилися біля.
– У те… у вас – хвилина, – кинув йому провідник. Але Термінатора те «колихало» мало. Він уже загальмував біля потрібного «кубрика». Двері якого були відчинені.
Лисиця, коли побачив його, ледь щелепу не впустив на підлогу. Найменше чекав цього.
– Це тобі, – поклав на столик невелику продовгувату коробочку в чорному оксамиті.
– Мені? – зробив великі очі професор.
– Спасибі! – щиро сказав «китайський філософ із Донецька». – Я думав, ти тільки під ногами плутатимешся. Хотів відігнати. А ти он як… – Термінатор замовк. Але навіть у напівтемряві купе було видно, як він хвилюється. – Останні двадцять років я вибачався лише перед Богом. Ти – другий. Вибач! Точніше – перший. Після Бога.
– То це ж зазвичай імператор, – почав допетрувати, що тут робиться, професор.
– Термінатор не помиляється, – сказав той твердо. – Будь! І зарубай собі на носі. У тебе на Донбасі тепер є друг. – Прочитавши недовіру в Богданових очах, він виправився: – Ну, нехай не друг, але товариш. Якого завжди можеш попросити про допомогу. І повір мені, він зробить навіть неможливе. – Тепер недовіри вже не було. І не тільки в очах.
– Дякую! Але краще нехай такого не трапляється.
– Тоді можеш просто приїхати в гості. Хоч зимою, хоч літом. Чи каміння з неба падатиме, чи війна…
– Зараз відправляємося, – гаркнув провідник. Не на свого добродійника. А ніби захищаючи себе. Від можливих претензій начальства.
– Добре, – усміхнувся професор, – але каміння й війни не потрібно.
Термінатор штовхнув лівим кулаком Лисицю у плече і швидко пішов до виходу.
Сусіди насторожено стежили. Після побаченого на їхніх обличчях почала з’являтися повага. І розуміння, з ким їдуть в одному купе. Із зіркою. Не менше. І порушувати тишу ніхто не наважувався.
А «зірка» взяла коробочку й подивилася, що ж там. Хо! Імітація китайського меча цзянь. Зачохлена. Зробивши невелике зусилля, витягнув «зброю» із піхов. Золота ручка. Сумнівів не було. Золота.
Він склав усе назад, як було, й заховав до «ARMANI». Нехай відпочиває до Києва.
Поїзд ізнехотя рушив, смикнувшись усім довгим тілом, і почав розганятися. Стартувала нова реальність. Богдан піднявся, підійшов до вікна. Очима прощався з Донецьком.
