Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– Може, таки ви завтра прийдете? – з надією прохрипів голос.

– Завтра може бути пізно, – записався в перемовники Лисиця. Голос не відповів.

Минуло півхвилини. Але здалося, ніби більше. Клацнув замок, даючи коротку волю дверям. Марченко з’явився у звільненому просторі, наставив на чоловіка пістолет і сказав: «Добрий день!».

– Ха-ха-ха, – засміявся Піменов-старший. – Молодці. Швидко. А ви не такі дурні, якими здалися. Але ви нічого не доведете.

– Ми – ні, – погодився Лисиця, що виріс за Ігорем. – А от прокурор…

Піменов знову засміявся. І цей сміх нагадував чергу великокаліберного кулемета. Хоч бери й пригинайся. «Бандура»…

– У мене вже готові двоє адвокатів, – повів він, пересміявшись. – Найкращі. Вони зубами вовчими все вигризуть.

– Може, ми зайдемо? – упоперек такту запитав Богдан.

– Та будь ласка, – відступив чоловік, і журналісти зайшли, не спускаючи ока з підозрюваного.

Господар замкнув двері.

– Дружина вдома? – поцікавився Марченко.

– У сестри, – спокійно відповів Піменов. – У Росії. Позавчора відправив. Нехай буде подалі. А об мене ви зубки зламаєте, кошенятка. Знайомства, знаєте, залишилися. Плюс чітка лінія захисту. Кахи… Та навіть якщо й, не дай Господи, трапиться найгірше, мені вже все одно. І більше нічого не скажу.

– А як ви вийшли на Окана? – підкинув професор те, що вертілося на думці. – Ну, на Платонового вбивцю…

– Хіба ще це, – показав Тимофій Леонтійович, хто тут повелитель. – Усе просто. У Платоновій студії я встановив приховану камеру. Звик же тримати все під контролем. Ще коли в міліції служив. Невідомо, які думки там у нього могли з’явитися. Та й у дружбанів його. Зараз світ знаєте який… Компанії… Наркота… Це я навмисно закинув дезу, що ноутбук і телефон украли. Щоб слідакам і носам цікавим напустити туману… Реально ж першим у студії побував я. І забрав камеру. Уявляєте, яке «кіно» я побачив? – Він проковтнув. Жахливі спогади не могли не сколихнути душу цієї, на перший погляд, залізної людини. – І в мене зразу ж вималювався план. Я ж мент. Смертей набачився. Голова варити не перестала. Простежив ситуацію з цирком. Роздобув грим і тонкий ніж. «Заховався». Подався до Луганська. Посидів на виставі. Придивився до того виродка. Чмиря. – Зціпив кулаки й скреготнув зубами. – «Випас», де він спати збирається. На щастя, той папуас у вагончику жив сам. Усе «прикинув»… Ми ж із бандюками – брати-близнюки. Одну тему топчемо. І вміємо багато того, що й вони… Так що жити тому козлодою залишилося недовго…

– А картини – теж ваша робота? – підкинув питання Богдан, щоб уже всі крапки.

– Яка тепер різниця? – невдоволено сказав Піменов. – Ну, моя. Слід замітав. Нехай і картини шукають. Ще головняк для слідства.

– Ви ж розумієте, що ми повідомимо в міліцію? – запитав Марченко.

– Звісно, – відповів спокійно чоловік. – Я до цього готовий. От тільки чаю поп’ю. Ви не будете?

– Дякуємо! – сказав Богдан.

– Ну, як хочете. А я поп’ю. – І Піменов пішов на кухню.

– Ми з вами, – кинув йому в спину Ігор.

– Ходімо! – озирнувшись, відповів господар і пішов спокійно далі.

Він налив із фарфорового чайничка заварки, розвів окропом, додав цукру і сів.

– То ви точно не будете? – уважно подивився на «крутих менів» зі зброєю.

– Ні, – відповів донкор.

– І вам не дозволимо, – раптом випалив Богдан, коли чоловік уже збирався відпити.

– З якого це переляку? – здивувався господар і поставив чашку на стіл.

– Не дозволимо – і все, – наїхав по-дорослому Лисиця. – Може, ви отруїтися хочете?

– Ми ж не в театрі, – знущально посміхнувся Піменов. – Навіщо мені труїтися, коли мене чекає щасливе життя? Майже щасливе…

– Ваша бравада зрозуміла, – виправився професор. – Але я не жартую.

– Та йди ти! – почав підносити чашку до вуст Піменов-старший.

– Ні! – кинувся Богдан і вибив посудину. Чай вилетів і облив господаря, тумбочку за ним ліворуч, кахлі на підлозі. Чашка вдарилася об високий холодильник і, гепнувши на плитку, розлетілася в різні боки. І розколола плитку. Піменов заревів і кинувся на Лисицю. Але втрутився Марченко й відштовхнув розгніваного «бика». Той боляче вдарився головою об витяжку, але напасти спробував ще раз. Та Богдан уже навів на нього зброю.

– Заспокойтеся! – сказав напруженим голосом. – Бо я натисну. «Необхідна оборона». Так це назвуть уже мої адвокати. І я не жартую.

Шматок заліза, готовий виплюнути зовсім не лагідну гумову «горошину», протверезив нападника. Він знову сів до столу й лише спідлоба зиркав на непроханих гостей, чухаючи забите місце. Але в очах бажання вчепитися в горлянки кожному не минало. І в тому, з кров’яною плямою, також.

– Постережи його, – сказав Богдан. – А я подзвоню Олені. Нехай виїжджає група.

– Ви все одно нічого не доведете, – прогарчав Піменов, дихаючи гнівом. – Ні-чо-го.

– Побачимо, – кинув Лисиця й вийшов до кімнати.

До Олениного номера добирався з трепетом…. Ага. Ось… Почути цей шикарний голос – уже насолода. Решту домалює уява. І відчуття понесуться до спогадів. Де владарює образ Дульсинеї. Але – не з Тобоса.

– Привіт! – озвалася дівчина, й Лисиця відчув крила. Укотре пішла реакція. Усім тілом. Хімія чистої води. І нічого тут не зробиш.

– Привіт! – Виказувати трепет не поспішав.

– Ну, як ви там? Як Дорохін? Сконтактували?

– Та все нормально, – майже спокійним тоном повідомив Богдан.

– Вітання передавай.

– Добре. Коли побачу.

– А ви ж зараз де?

– У Торезі?

– А не в Луганську ж чому? Ти ж казав…

– Усе зовсім інакше. Ми у квартирі Піменова.

– Чому???

– Бо це він убив Окана.

– Він?..

Олена замовкла.

– Висилай опергрупу. Він тут фестивалить трохи.

– Зараз. А ти там обережно дивись. Ти мені потрібен цілий.

– Ти просто мене використовуєш? Я так і знав! – Лисиця зіграв драматичність на четвірку. До «відмінно» ще працювати й працювати.

– Це життя, маленький. Життя. Доросле. Тут інші правила.

– Серйозно? – удавано здивувався професор. – А я думаю, чому тут усе не так, як у нашій пісочниці? Жах!

– Ага.

– Гаразд, – відпустив награність. – Пиши адресу.

– Момент, – на мить замовкла пані капітан. – Давай!

Лисиця продиктував.

– Є, – підтвердила Олена.

– Добре. Чекаємо.

– А ви коли додому?

– У Донецьк?

– Ага.

– Побачимо. Як упораємось. Думаю, ввечері.

– А в кафе наше ми підемо?

– Звісно. Якщо встигнемо.

– А якщо ні?

– Перенесемо його в номер.

– Мені подобається.

– Мені теж.

– Тоді – до зустрічі?

– Ага. Цілую…

– І я.

Лисиця заховав телефон і перекинув зброю до правої руки. Знову повернувся в реальність. І зайшов до кухні.

Піменов змирився й лише розгнівано дивився на «сторожів». Яких знову стало два.

– Трохи заспокоїлись? – уперся в нього очима Лисиця.

– Чай навіщо вибивати? – гнівно запитав Тимофій Леонтійович, і Горинич зараз би скавчав наляканим цуценям.

– Я ж уже пояснив.

– Дурниці! – махнув у бік Лисиці. – Шекспіра начиталися?

– Фон Захер-Мазоха. – Богдан стояв непохитно.

– Смішний ви, – надягнув криву посмішку Піменов.

– Місцями, – відповів на те професор.

– І, до речі, ви даремно викликали групу, – посерйознішав господар. – Вони нічого не знайдуть. І доказів проти мене – йок.

– Хто шукає, той завжди знаходить, – уставив і своїх п’ять копійок Марченко.

– Ну-ну… – Піменов демонстративно підпер бороду кулаками.

– Чесно кажучи, – трохи розслабився Богдан, – я вас розумію. І навіть підтримую. Як би блюзнірськи це не звучало. Але… Ви переступили межу. Закон поважати треба. Навіть Остап Бендер дружив із Кримінальним кодексом. А ви – посварилися.

– Не полощи мені мізки. Я це знаю краще за тебе… Все одно ніхто нічого не знайде.

І Піменов закрив обличчя руками.

– Подивись за ним, а я «коня прив’яжу», – попросив Ігор. Лисиця глянув на його обличчя і зрозумів, що «кінь» просився вже давно. І наполегливо бив копитом.

– Давай, – підморгнув Богдан. – Тільки недовго. Бачиш, який тут у нас тореро[210] гарячий.

Піменов пози не змінював і мовчав. Лисиця підсунув табуретку. Сів. Але стежити за хазяїном не переставав.

«Він такий упевнений, – почав думати Богдан. – Стає страшно. А що, коли й справді нічого немає? І те, що він розповів, – чиста маячня. А довести його байки ми ж нічим не зможемо. Якби хоч додумалися на телефон записати, а так… І потім доведеться відпускати. Гм… Та ні. Злочинів без слідів не буває. Якщо сказане правда, цей камікадзе все