Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко
«Ого! – промайнуло в Лисиці, – цей товариш теж тут… Гм… Цікаво».
Марченка не було ще хвилин із десять. І Лисиця почав хвилюватися. Після випадків із нападом у «Містралі», машиною на переході і наїздом з вимаганням «десяти штук», за кожним рогом йому ввижалися чиїсь злі очі, руки й ножі. Це не параноя, звісно. Перестрахування. Краще нехай ввижається, і ти до цього готовий, аніж навпаки. Бо коли навпаки, тоді можеш отримати «дерев’яний макінтош і музику в домі, яку не почуєш»…
Коли Ігор відчинив двері, Лисиця його ледь упізнав. За ним ніби сто вовків гнались. І серце випало в шкарпетку. От тільки праву чи ліву, сказати не міг.
– Схоже, з чорним «туареґом» я не помилився, – поспішив поділитися новиною професор. – У Торезі конвенція у них. «Donbass-Saloon». І Термінатор там – почесний гість.
– Угу, – відповів Марченко, не дивлячись на Богдана. Схоже, що він не почув Лисициних слів. Чи, швидше, не зрозумів. – У нашому цирку вбивство. – Лише тепер донкор підняв очі. І в їхній бездонній глибині професор побачив справжнісінький жах.
– Хто? – схопився Богдан, і блокнот із ручкою гупнулись на підлогу.
– Окан, – перевів погляд униз донкор. – Зарізано й виколото очі. Знайшли в його вагончику.
– Жартуєш? – подався назад професор.
– Краще б жартував, – сказав Марченко. – Дорохін подзвонив. Каже, що до тебе не додзвонився. Така історія невесела.
– Тоді я нічого не розумію, – сів на ліжко професор. – Він же мав прийти до татуювальника. І там би його взяли на гарячому.
– Не взяли. І вже не візьмуть.
– Ясно. Поїхали!
Про сніданок ніхто не згадав…
Марченко вів нахабно й необережно. Лисиця починав боятися. Трохи заспокоїв напис на панелі – «аirbag»[195]. Раптом що – хоч маленький шанс. Міцніше стиснув ручку. І перевірив, чи добре натягнуто паска. Ніби добре.
Та, слава Всевишньому, долетіли без пригод. Жодних. І дорожньо-транспортних також.
Авто повільно котилося, а Лисиця встромив очі в цирк. Біля шатра три міліцейські «бобики», мікроавтобус «фольксваген» із написом «Криміналістична лабораторія» і «Тойота Камрі». Усі синьономерні. На «тойоті», мабуть, чин пузатий припхався. Гм… Навіщо він тут? Грошима ж не розживешся. Чи фейсом поторгувати? А-а-а. Преса може приїхати. Цирк же «імпортний».
Територія обгорожена яскравою червоно-білою стрічкою із написом «Вхід заборонено МІЛІЦІЯ». За периметром приглядають похмурі сержанти. Німі вартові смерті. По той бік стрічки снують, стоять і говорять невеселі люди. Начебто й не цирк це зовсім. А концентраційний табір. Вагончик-каса німий. Не до вистав зараз.
Ігор припаркувався там, де і вчора. Чи на дві машини лівіше.
Лисиця вийшов із «лачетті» й набрав Дорохіна. Відповіли німі зумери. Повторив. О! Тепер є!
– Ми вже приїхали, – ощасливив звісткою професор.
– Зараз вийду, – прозвучало в телефоні.
Дорохін – у цивільному – випірнув із розмальованого шатра й пішов до яскравого кордону. Туди ж наближалися й «нишпорки».
– А вам так краще, – сказав він, тиснучи їм руки й усміхаючись, але усмішка одразу ж і зникла. – Отаке кіно. Уколошкали вночі. Усе просто. Ми допитали всіх. Картина ясна. Вчора після вистави Окан і його шеф, якось його там ще хитро звати…
– Айвен Вуєнс, – допоміг Богдан.
– Точно, – махнув указівним пальцем у його бік Ельдар. – Так от. Учора в них такий шкандаль був, що мало за пера не хапалися. Добра ж цього навалом. Пізніше ніби заспокоїлися. А потім уранці Окана знайшли мертвим. Двері у вагончик відчинені. А Вуєнса й слід захолов. Ось так. А… Іще він цю, чиксу[196] свою, Беллу, зв’язав. Добре, що її теж слідом за Оканом не відправив. Ми вже прикордонникам маляву кинули. Не повинен би злиняти.
– Цікава казка, – хмикнув Марченко.
– Чому казка? – образився Дорохін.
– Звідки Вуєнс знав про обряд? – логічно закинув Ігор. – Ну, добре. Він бачив, що в асистента з’являються нові татухи. Але це ні про що йому не говорило.
– Окан міг розказати, – почав захищатися капітан.
– Про вбивства він теж розказав? – припер міліціонера до стіни Лисиця.
– Гм, – задумався Ельдар і почав масувати скроні. – Тоді як?
– Отож, – поставив три крапки Ігор.
– А якщо він про мокрухи[197]дізнався випадково? – додав обертів думалці пан капітан. – І почав шантажувати.
– Навіщо йому шантажувати? – запитав Богдан. – І, тим більше, вбивати. Та ще й за обрядом.
– Це все припущення, – забрів у логіку Дорохін. – А я говорю про факти. Є вбивство. Кримінал. Жертва, за вашою інфою, – серійний убивця, що виконує якийсь там дикунський обряд. Причому замокрушено[198] його саме так, як він відправляв на той світ татухарів. Також робить ноги[199] метальник ножів. Нейтралізуючи того, хто міг би йому не дати це зробити. А перед цим метальник і жмур[200] конкретно бузять[201]. Усе треться біля цих двох піплів[202]. Криміналістика підказує, що це реальна «тема».
– А що скаже криміналістика, – підхопив Лисиця, – якщо Вуєнса викрали? Чудовий розклад[203]. І вбивство легко «вішають» на нього.
– Ну, це вже «фантастика», – усміхнувся Дорохін. – Прямо, світова змова.
– Не треба іронізувати, – остудив офіцера Марченко. – У Торезі технічно викрали людину. Бізнесмена. Власника донецької мережі супермаркетів. Вродливі й сексуальні дівчата. То чому ви Луганськ хочете позбавити такого щастя?
– Гм, – знову взявся за скроні капітан. – Точно. Тоді криміналістика «посмокче лапу». Почекає нових фактів.
– А що говорить Белла? – поцікавився Лисиця.
– Нічого, – стенув плечима капітан. – Каже, увечері кленькнули з Айвеном винчика. Туди-сюди – і вирубилась[204]. А вранці проснулася зв’язана. І сама. Уночі він зібрав речі і чухнув[205].
– Снодійне? – запитав Ігор.
– Побачимо. Аналізи взяли.
– Тоді варіант із викраденням відпадає, – задумався Богдан. – Заснули б обоє.
– Точно! – зрадів Ігор. – Заснули обоє. І Вуєнса вкрали.
– Ви знову за своє? – починав гнівитися Ельдар.
– Ну, це ж ви говорили, що треба чекати фактів? – «спом’янув старе» Марченко. – А поки – фантазуй скільки влізе. У межах розумного.
– Добре, – поставив крапку капітан. – Мені треба йти. Дзвоніть. І беріть, коли я дзвоню. Усяке може бути.
Він потис обом руки й повільно рушив до шатра. Де зовсім інший «цирк».
«Нишпорки» сіли в машину. Ігор запустив двигуна.
– І що тепер робити? – запитав він.
– Поснідати, – серйозно відповів Богдан.
– Точно, – криво посміхнувся донкор. – Я зовсім забув. «На готель» чи «Водоспад»?
– У готелі ж, мабуть, все холодне? – на автопілоті мовив професор.
– Мабуть, – погодився Ігор.
– Тоді які варіанти?
– Зрозумів.
Сріблястий седан В-класу взяв курс на знайоме відучора кафе.
– І що тепер? – не відриваючись від дороги, запитав Марченко.
– Що і в четвер, – ледь не гаркнув професор.
– А що було в четвер? – повернувся до Лисиці Ігор.
– А я знаю? – відповіла людина-гальмо.
– А-а-а… – розчаровано протяг донкор. – Ти про це…
– Угу.
– А я знаю. Дупа. Повний кирдик. Окана винесуть уперед ногами. Хоча не можу сказати, що план твій був не геніальний.
– Туфта це все, – і далі не знімався з гальма Богдан. – Тупий план. Окан загинув. Вуєнс хутко зник. Результатів – нуль. І точно повний кирдик.
– Усе ти зробив правильно, – наїхав Марченко. – Окан мав пійматися в пастку. От тільки Вуєнс… Це він нам карти сплутав. Більше нікому. Випередив. Чому? Окан знав про нього щось таке…
– Але там ніби ж нещасний випадок, – тепер уже повернувся до співрозмовника Богдан. – Ну, я про смерть асистента. Якщо, звісно, вірити Вуєнсовим байкам. А тут – «убивство по-нашому».
– Не зовсім. Окан же не татуювальник. Це по-перше. Убивство скоєне не в студії тату. Це по-друге. І – найголовніше – мета. Це не ритуальне вбивство татуювальника. Тут інше. Тут гра в таке вбивство. Наслідування. Вбивця знав про Окана. Знав, хто він і що збирається робити. Тому й зробив так. Коло замкнулося.
– Найлогічніше для Вуєнса – чкурнути
