Світанок - Стефані Маєр

Я голосно реготнула — вийшов тихенький вражений смішок, — коли збагнула, що цей день ніколи не закінчиться.

— Я теж хочу почути жарт.

— Він не дуже вдалий, — мовила я до Едварда, поки він вів мене крізь півкруглі двері. — Просто я думала: сьогодні перший день, і він триватиме вічно. Це якось важко вкладається у мене в голові. Навіть попри те, скільки тепер у ній місця, — я знову реготнула.

Він хихикнув разом зі мною. Простягнув руку до дверей, чекаючи, поки я виконаю почесну місію. Я встромила ключ у замок і повернула його.

— Ти так природно робиш усе, Белло; я забуваю, що кожен рух має здаватися тобі дивним. Якби я міг почути твої думки! — він нахилився й підхопив мене на руки так швидко, що я не встигла підготуватися, — відчуття було неймовірним.

— Гей!

— Пороги — важливий пункт у моїй посадовій інструкції, — нагадав він мені. — Але мені цікаво. Розкажи мені, про що ти зараз думаєш.

Він одчинив двері — вони відхилилися з ледь чутним рипінням — і ступив через поріг у маленьку кам’яну вітальню.

— Про все, — мовила я. — Про все водночас, розумієш? Про хороше, і про клопоти, і про нове. І про те, що у мене в голові всі прикметники — найвищого ступеня. А зараз я думаю про те, що Есме — мисткиня. Тут усе так чарівно!

Вітальня в будиночку була наче з казки. Підлога — божевільний картатий малюнок із гладеньких пласких камінців. Низьку стелю підпирали поздовжні дерев’яні балки, в які б обов’язково билася чолом людина така ж висока, як Джейкоб. Місцями стіни були оздоблені теплим деревом, а місцями — камінною мозаїкою. У коминку, схожому на вулик, догоряв маленький тріпотливий вогонь. Тут палало викинуте морем на берег дерево — короткі пломінці були синіми й зеленими від солі.

Умеблювання було еклектичним — здавалося, нічого не пасувало між собою, і воднораз усе разом створювало гармонію. Одне крісло було десь середньовічним, а низенька отоманка біля вогню була значно сучаснішою; заповнені книжками полиці біля найдальшого вікна нагадали мені про італійські фільми. Дивним чином усе було припасоване, мов тривимірний пазл. На стінах висіло кілька картин — я упізнала їх: це були мої улюблені полотна з великого будинку. Безцінні оригінали, понад усякий сумнів, і вони здавалися органічною частиною інтер’єру тут, як і все інше.

Це було місце, яке би змусило будь-кого повірити, що чари існують. Місце, де ти так і чекав, щоб увійшла Білосніжка з яблуком у руці або щоб єдиноріг зазирнув у сад погризти трояндові кущі.

Едвард завжди вважав, що належить до світу жахів. Певна річ, я була переконана, що він смертельно помиляється. Він належав до цього світу. До світу казок.

А зараз я потрапила в казку разом із ним.

Я вже ладна була скористатися тим, що він і досі не поставив мене на ноги, а його вродливе обличчя, від якого просто паморочилася голова, було за кілька дюймів від мого, коли він зауважив:

— Як добре, що Есме вирішила підготувати зайву кімнату. Ніхто й не сподівався на Несс… Ренесму.

Я спохмурніла — мої думки рушили в не надто приємному напрямку.

— Крім тебе, сподіваюся, — жалібно мовила я.

— Вибач, кохана. Я весь час чую чужі думки й часом не можу не піддаватися чужим настроям.

Я зітхнула. Моє немовля — морський змій. Либонь, цього неможливо було уникнути. Ну, принаймні я не здавалася.

— Я певен, ти просто вмираєш — так хочеш побачити гардеробну. В усякому разі я скажу Алісі, що ти справді так почувалася, — щоб зробити їй приємне.

— Я маю боятися?

— Жахатися!

Він поніс мене через вузький кам’яний коридор із невеличкими арочками в стелі — наче ми були в мініатюрному замку.

— Ось тут буде кімната Ренесми, — мовив він, киваючи на порожню кімнату зі світлою дерев’яною підлогою. — Коли з’явилися роздратовані вовкулаки, вже було не до неї, отож її не встигли як слід умеблювати…

Я тихенько засміялася, згадавши, як швидко все владналося, незважаючи на те, що буквально тиждень тому видавалося просто нічним кошмаром.

Хай би Джейкоб провалився за те, що владнав усе таким чином!

— Ось наша кімната. Есме прикрасила її трошки в стилі будинку на острові. Їй здавалося, що нам це особливо сподобається.

Ліжко було величезним, білим; із балдахіна до самої підлоги звисали хмари серпанку. Світле дерево на підлозі було того самого кольору, як у попередній кімнаті, й тільки зараз я здогадалася, що це була барва неторканого піску на узбережжі. Стіни були блідо-блакитні, майже білі, як небо чудової сонячної днини, а в стіні навпроти були скляні двері, які відчинялися у внутрішній садок. Тут, довкола круглого ставка, усе заплела витка троянда. Ставок, гладенький як скло й обрамлений блискучим камінням, був нашим крихітним спокійним океаном.

— О! — усе, на що я спромоглася.

— Я знаю, — прошепотів Едвард.

Ми постояли хвильку, пригадуючи. Хоча мої спогади були людськими, захмареними, вони цілком полонили мене.

Він усміхнувся широкою осяйною усмішкою і розреготався.

— Гардеробна — за оцими подвійними дверима. Маю тебе попередити — вона більша за саму кімнату.

Я навіть не глянула на двері. У світі не було нічого, крім Едварда, — його руки обвилися довкруж мене, його солодке дихання торкалося мого обличчя, а вуста були за кілька дюймів від моїх — і зараз уже ніщо не могло відвернути моєї уваги, хай навіть я і вампір-перволіток.

— Ми скажемо Алісі, що я перш за все побігла до одягу, — прошепотіла я, пестячи його волосся та прихиляючи його обличчя ближче до себе. — Ми скажемо, що я кілька годин поспіль бавилася, приміряючи сукні. Ми просто збрешемо.

Він миттю підхопив мій настрій, а може, і сам уже давно так само почувався, просто як джентльмен дозволяв мені цілковито насолодитися своїм подарунком на день народження. З несподіваною пристрастю він притягнув моє обличчя до себе, тихий стогін вихопився в нього з горла. Від цього звуку моє тіло прошив електричний розряд, наче я оскаженіла через те, що не можу достатньо швидко опинитись якнайближче до нього.

Я чула, як під нашими долонями рветься тканина, і пораділа, що принаймні мій одяг і так уже перетворився на непотріб. Але його вбрання теж запізно було рятувати. Я відчувала, що ігнорувати чудове біле ліжко, — просто вияв нечемності, але ми не встигнемо дістатися його.

Цей другий медовий місяць був не таким, як перший.

Час, який ми провели разом на острові, був найвищою точкою мого людського життя. Найкращою його частиною. Я