Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Ось їде побіч мене чоловічок, сидить напружено й зосереджено, мені з ним доведеться прожити разом не один день. Поки що не знаю, хто він такий і які в голові носить думки, але знатиму все й про нього. Бо має, здається, також чорні думки й чорні бажання в грудях. Можливо, він, будучи потворний тілом, мріє про якусь київську красуню й подумки лягає з нею в ліжко. Мріє зачати таку ж потвору, як сам, а може, носить біля серця антиурядові замисли – це злочин не менший. Мріє про збагачення, а в цьому світі це не дається без очорнення душі.
Так, я відчував злість. Злість до графа й графині, до цього мимовільного свого супутника, а може, й до цілого світу. Коли находило це на мене, навіснів – мені здавалося, що роблюся наче бомба, готовий щохвилини вибухнути, – несамовитів і захлинався, тільки гострим зусиллям волі стримував себе. Не міг того з'являти назовні, тож перегоряв у собі – такі спалахи переживав не раз. Ця злість виростала з недавньої моєї втіхи, бо і втіха була лиха. Ставав холодний і закоцюблий, як крига, і починав навіть самого себе побоюватися. Ось і зараз чекав, поки мине цей напад, – на обличчі в мене ані кровинки не було.
Коли мені попустило, заворушився.
– Хочете, пане, – сказав, кашлянувши, – розповім цікаву історію про графа Мечислава Потоцького та його жінку. Ковальський повернув сіре обличчя й приязно всміхнувся.
– Знаю цю історію, – мовив сумирно. – Печальна вона хтозна-як!
– А чим закінчилася, відаєте?
– Графа вислали у Вятку, – мовив горбань, часто покліпуючи, – а утримання обмежили до ста карбованців на місяць. Знаєте, – засміявся мій супутник, – він навіть у православ'я перейшов!
Я це знав. Хотів у такий спосіб вирвати сина з рук дружини-католички та ксьондзів. Але іронія долі була в тому, що хрещеним батьком малого став генерал-губернатор Бібіков. Коли я почув цю новину, не міг стримати реготу.
Знову всміхався на повний рот, слухаючи, як оповідав мені цю ж історію горбань. Він говорив швидко, похлинаючись, щось його в цій історії обурювало й сердило.
– Граф тепер у Парижі, – сказав я. – Розтрачує гроші в проданого маєтку і, здається, сюди ніколи не повернеться.
– Ай справді, чому йому не дозволяли виїжджати раніше? – сказав Ковальський.
Ми замовкли. Знали ті ж таки факти й не розповіли один одному нічого нового. Граф Потоцький добився виїзду, і вже не через лицарську втечу, а шляхом простішим: підкупив усіх, кого міг. Навіть царського міністра двору Адлерберга, який умів підійти до його величності…
Ми під'їхали до станції, яка стояла за верству від поселення. Покинули повоза з наміром спинитись у пасажирських кімнатах, але туди нас не пустив смотритель, заявивши, що кімнати зайняв чиновник з особливих доручень полковник Позняк. По тому смотритель подивився на мою казенну подорожню, як на щось, жалю варте, й буркнув, що коней у нього нема. Ми опинилися під дощем.
Неподалік стояв убраний у жовте покриття ліс, вітер налітав вряди-годи на дерева, і від того листя опадало. Мій супутник присів навшпинечках на ганку, незграбно опершись каліченою спиною об стіну, очі його зробилися великі й печальні, і з тихою покірливістю дивився на листопад. Я ходив туди-сюди мокрою стежкою, і мене мочив, дощ. Волога залазила під шинелю, наші валізи стояли на ганку, сяк-так укриті від негоди, а я відчував тоскняву незахищеність і самотність у цьому світі. Був у ньому сам як палець; мої батьки вже повмирали, з родичами не знався, друзів не мав та й не хотів мати – і от мене кинуто у зовсім незнайомий край, між незнайомих людей. Місячи мокру лискучу стежку і слухаючи, як глухо шелестить листя, я відчув, що мій спокій дочасний. Від цього виникало роздратування, починав ненавидіти й цю станцію і невідомого полковника Позняка, смотрителя і скорченого на ганку свого супутника. В цей час з'явився смотритель, і я рішуче пішов до нього.
– Дочекаємося ми коней? – спитав гостро. Смотритель дивився повз мене, ніби я був дерево чи й кущ. Пересмикнув плечима, і я розсердився ще більше.
– Якщо не дасте нам коней, – різко сказав, – пропишу затримку в книзі.
Смотритель зайшов без слова в дім, а за хвилю з'явився із книгою.
– Пишіть, – мовив байдуже. – Здається, ви п'яні, пане, бо повинні знати, що коні на станціях не ростуть, як гриби в лісі, – він хитнув у бік лісу, і я також зирнув туди.
– Та вже ж! – буркнув, закладаючи руки за спину і знову починаючи свою хитку проходку під дощем. Смотритель позіхнув.
– Будете писати чи ні? – спитав він, байдуже дивлячись. Але я вже передумав писати. Збагнув, що смотритель і справді може ославити мене п'яним бешкетником, а мені ж тільки починати службу. Губернський пошт-директор повідомить про те директора гімназії й округ – добре це мені не закінчиться. «Мовчи!!» – подумав я, підіймаючи комір шинелі. Вітер обвіяв лице і засипав його краплями. Ковальський все ще сидів, обпертий об стіну, й печально зорив на ліс. Я теж ставав покірний і тихий. Відвернувся від смотрителя, який знову позіхнув, на обличчі його лежала нудьга. Здається, і він дивився на мою праву руку, а це такий знайомий погляд! «Нічого він не дочекається, – подумав примирливо, – ані копійки!»
– Може б, ми з вами домовилися, – сказав раптом Ковальський. – Правда, ми люди вбогі…
– І від нашої домовленості коні не виростуть, – знехотя відповів смотритель і ввійшов у дім.
Я рушив стежкою. Хотів віддалитися від будинку в сумирну тишу, що панувала довкола. Дійду от до дерев і постою там у затишку: їхати в мокрів шинелі невелика радість. Став під кленом і повернувсь у бік станції. Горбун сидів непорушно. Раптом відчинилися двері, і в них виросла кремезна постать офіцера. Ковальський підхопився і став біля тієї постаті, ніби її скривлене відображення. Полковник тримав у зубах люльку, пихнув димом – синя хмарка замерзла в нього над головою.
Стоячи під деревом і дослухаючись до шурхоту крапель у листі, я досяг того, що дім станції перед очима розчинився й пропав з
