Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Щось дуже поспішаєте, – сказав. – Чи вас хто в шию жене? Завалили вас дармовими грішми, то вже кортить наживати нових? А в нас, шановний пане, немає зайвого часу, нас за мідні копійки так затисли роботою, що й дихнути ніколи…
Це вже був виразний натяк, навіть принизливе прохання кинути йому щось у руку, але я вдав із себе глухого й дурного і стояв перед регістратором з усією покірливістю й терплячістю, на які був здатний. Регістратор пильно обдивився мене, знову зирнув на мою праву руку, дакнув і сховав очі в паперах.
Я мав ще час, бо на одержані гроші замовив у кравця мундирну учительську пару й мусив все одно чекати, поки її пошиють. Тим часом можна було дописати й історію графа Потоцького, а в канцелярію учбового округу треба буде навідуватися регулярно, смиренно допитуючись про казенну подорожню; колись-таки регістратору має обриднути моя фізіономія…
Народивши сина, графиня заспокоїлася. Всі її турботи були звернені на мале крикливе створіннячко, і вона забула нудьгувати. Граф перестав приходити до неї ночами уже кілька місяців тому, тепер він навіть зникав з маєтку. Дні, коли його не було видно й чутно, стали графині найлюбіші. Зрозуміла: вся ота доскіплива опіка була не більше, як осторога рогоносця: граф хотів бути твердо переконаний, що син – справді його кров; з радості за щасливі пологи вій навіть дозволив графині офіційно сповістити полковницю Шароцьку про народження внука, хоч та вже давно булл сповіщена через пошту таємну. Тепер Анеля зазнала справжньої радості, вони з нянькою опікувалися малям зі щирою самовіддачею. У покоях можна було почути й сміх молодої матері – річ до того нечувана, а бавитися з малим вона любила. Граф спостерігав за тим віддалік і ні в що не втручався. Тепер біля нього майже невідлучно стовбичив здоровенний придворний козачисько, той навіть спав у графовій спальні. Слуги ще більше нагадували тіней, щоранку вони поодинці прослизали до графового кабінету й вискакували звідтіля з таким виглядом, ніби щось украли. Інколи до кімнат графині долинали дикі крики тих, кого катували на конюшні, але все це існувало наче в іншому світі. Часом до графа приїжджали якісь люди, вели таємні переговори і так само непомітно зникали. Одного дня зник велетень, який незмінно супроводжував графа. Слуги шепотіли, що Потоцький завів його в підвали і там застрелив. Про це оповіла графині годувальниця, але Анеля не захотіла того слухати. Яке їй діло до того, коли на руках чудова люба лялечка, така втішна й гарна, вона вже пізнає матір і радісно до неї сміється? Анеля помістила няньку з дитиною в сусідній кімнаті – так було їй спокійніше. Спала чутливо й прокидалася на нічний плач дитини. Лежала, щасливо всміхаючись, і слухала вуркіт мамки, коли та малого переповивала.
Але одного разу дитина закричала не так. Заверещала із захлинами, і графиня в самій сорочці кинулася до неї. Вже світало – Анеля виразно побачила посиніле мале, яке корчилося і страшно кричало. Біля неї метушилася нянька, графиня відштовхнула її і схопила дитя на руки. Тоді помітила, що сорочечка в сина облита темною рідиною.
– Що це таке? – гостро спитала в няньки, яка стояла поруч і беззвучно плакала.
– Пан, – вихлипнула вона і аж затрусилася. – Приходив сюди пан…
– Пан? – перепитала Анеля зчудовано.
– Давав дитині якісь ліки…
– Дитина здорова. Навіщо їй ліки?
– А хіба я знаю? Дав напитися, воно й закричало… Графиня притисла дитину до грудей і озирнулася, як загнана вовчиця. Було навколо тихо. Моторошно тихо, тільки похлипувала тонко мамка. Маля спало, але личко його вряди-годи корчилося – маля здригалося від недавнього плачу.
– Так було й раніше, пані, – сказала перестрашено мамка. – Ще за тої, першої. Він теж ту дитину поїв, і воно, сердешне, вмерло…
– Через оті ліки? – з жахом перепитала Анеля.
– А хіба я знаю? – мовила годівниця. – Воно, правда, хворіло тоді, а він прийшов з отакою-от пляшкою й почав поїти…
Тоді графиня відчула, що їй у грудях щось обривається. Щось замерзає, а в голові з'являється ясність і тверезість. Відчула раптом, що і їй, і дитині загрожує якась жахлива небезпека, і тільки сама може оборонити сина. Наливалася незвіданою раніше рішучістю й силою, бо знала: вся ця тиша, що панує навколо, – супроти неї. Супроти неї цілий світ, навіть дерева, що зазирають у вікна. Всі вони хочуть забрати найдорожче, що має, і вже рушили супроти неї.
– Від сьогодні дитина спатиме у мене, – заявила вона Мамці.
– А я? – спитала та.
– А ти лишатимешся тут. Коли треба – гукну.
– Добре, пані. Але мені страшно…
– А тобі чого страшно?
– Та ж за маленьке. Чи ж не люблю я його?
– А коли любиш, то віднесеш листа до кого скажу. Тільки, щоб про це жодна душа не знала.
– Гаразд, пані. Ви тоді мене до матері відпустіть, там уже я обійдуся.
– Йди до матері. Але щоб жодна душа…
– Та вже постараюся, пані…
Граф не з'являвся на очі цілий день, хоч вона знала, що він у палаці: чула його залізні кроки. Обідав у кабінеті і так само в кабінеті вечеряв. Приходили без кінця до нього якісь люди й ховалися за кабінетними дверима. Графиня цілий день не відходила від дитини, її лист уже мчав на поштових до Києва.
До вечора трохи заспокоїлася. Мамка скупала дитину, а графиня відчула самотність та покинутість. За вікном стояли сутінки – рання осінь ступала на землю. Дерева ще були зелені, але відчувалося, що вже недовго їм так стояти. Потім мамка годувала дитину, її велике персо ясно світилось у м'якім смерканні. Графиня наказала засвітити свічки, але вони горіли ще тьмяно, не в силі розігнати прозорий морок.
– Кажуть, пан збираються у Херсон, – сказала годувальниця. – На три дні, чи що…
– Коли? – скинула головою графиня.
– Так слуги балакають. А коли, ніхто не зна… Може, поїдуть і забудуть про ті ліки…
– Може, й забуде, – пошепки відказала графиня.
– А головний управитель поїхав у Петербург…
Дитина відкинулася від мамчиних грудей і подрімувала.
– Спатунечки вже хоче маленький.
