Привид - Ю. Несбе
Замок на хвіртці позаду готелю «Леон» був зламаний. Його зламали недавно. Харрі подумав, що, мабуть, саме звідси оті двоє й проникли до номера 301.
Харрі увійшов у двір і побачив, що замок на дверях з тильного боку також, ясна річ, був зламаний.
Він піднявся вузькими сходами, що дублювали аварійний вихід. У коридорі на другому поверсі — ані душі. Харрі постукав у двері номера 310 спитати у Като, чи була тут поліція. Чи будь-хто інший. Але відповіді не почув. Приставив вухо до дверей — тиша.
Двері до його номера навіть не намагалися відремонтувати, тому ключ виявився явно зайвим. Харрі штовхнув двері, і вони відчинилися. Побачив кров, що просочилася у голий цемент там, де він витягнув нижній брусок одвірка.
До вікна також ніхто й пальцем не доторкнувся.
Харрі не увімкнув світло, але все одно увійшов, помацав поза шафою і пересвідчився, що гвинтівку не знайшли. Не знайшли й коробку з патронами, яка й досі лежала поруч з Біблією в шухляді туалетного столика біля ліжка. І Харрі зрозумів, що поліції тут, у готелі «Леон», не було; його мешканці та сусіди визнали за непотрібне звертатися до правоохоронців через таку дрібницю, як кілька жалюгідних пострілів з дробовика, тим більше, що все скінчилося без трупів. Харрі відчинив шафу. Навіть його речі й валіза так і лишилися там, наче нічого не сталося.
Харрі помітив жінку у вікні напроти.
Вона сиділа перед дзеркалом спиною до нього. Наскільки йому було видно, вона розчісувала волосся. На ній було плаття, яке мало на диво старомодний вигляд. Не старе, а старомодне, наче костюм з іншої доби. Сам не знаючи чому, Харрі гукнув їй крізь розбите вікно. Видав короткий пронизливий крик. Жінка не відреагувала.
Знову опинившись на вулиці, Харрі зрозумів, що не зможе виконати задумане. Його шия наче вогнем горіла, і від цього вогню з його пор струменів піт. Він був геть увесь мокрий і відчував перші симптоми лихоманки.
Музика в барі змінилася. З відчинених дверей чулася пісня Вана Моррісона «And It Stoned Me».
То була знеболювальна пісня.
Харрі вийшов на дорогу, почув відчайдушно-верескливий дзвінок, і на мить його поле зору заповнила якась блакитнобіла стіна. Чотири секунди заціпеніло стояв він посеред вулиці. А коли трамвай проїхав повз нього, то знову стало видно відчинені двері бару.
Бармен, відірвавши погляд від газети і забачивши Харрі, аж тіпнувся.
— «Джим Бім», — сказав Харрі.
Бармен двічі кліпнув, але навіть не поворухнувся. Газета сповзла на підлогу.
Харрі витягнув з гаманця євро і поклав їх на стійку.
— Дай мені повну пляшку.
У бармена відвисла щелепа. В татуюванні ЕАТ над літерою Т утворився товстий кавалок жиру.
— Швиденько, — сказав Харрі. — І я піду.
Бармен зиркнув на купюри. Потім на Харрі. Не зводячи з Харрі очей, простягнув руку за пляшкою віскі «Джим Бім». Побачивши, що пляшка була більш ніж наполовину порожньою, Харрі зітхнув. Поклав її до кишені піджака, озирнувся довкола, спробував придумати щось на кшталт прощального тосту, але так і не придумав. Мовчки кивнувши, він вийшов.
Харрі зупинився на перехресті вулиць Прінсенс і Дроннінгенс-гате. Спершу він зателефонував до довідкової служби. А потім відкрив пляшку. Від запаху віскі у нього аж живіт скрутило. Але він знав, що не зможе виконати задумане без анестезійного засобу. Востаннє це було три роки тому. Може, відтоді його загальний стан покращився. Він приставив пляшку до рота. Відхилився і підняв її догори. Три роки тверезості. Отрута обсмалила його стравохід як напалмова бомба. Стан не покращився. Навпаки — значно погіршився.
Харрі нахилився вперед, виставив уперед руку і сперся об стіну, щоби не забризкати брюки та черевики.
Почув позаду цокання шпильок.
— Привіт, пане. Я гарна?
— Аякже, — примудрився вичавити із себе Харрі до того, як його горло переповнилося. Струмінь вивергнувся на асфальт із вражаючою потужністю та радіусом дії, і Харрі почув, як кастаньєти каблучків, полохливо зацокавши, затихли вдалині. Він витер рота рукою і спробував знову. Закинув назад голову. Віскі та жовч полилися униз. І знову були відторгнуті.
Після третьої спроби вони залишилися в животі. Правда, ненадовго.
Четверта влучила в ціль.
А п’ята — то була райська насолода.
Харрі спіймав таксі і дав водієві адресу.
* * * * *
Трульс Бернтсен поспішав крізь темряву. Перетнув автостоянку перед багатоквартирним будинком, залитим світлом з добропорядних безпечних домівок, де діставали на стіл закуски й каву, а може, навіть пиво, вмикали телевізори, бо час новин уже скінчився і починалися цікавіші програми. Трульс зателефонував до управління поліції і сказав, що захворів. Його не стали питати, що сталося, просто поцікавилися, чи буде він три дні вдома без лікарняного. Трульс відповів, що звідки в біса він може знати, чи хворітиме він рівно три дні? Що за країна огидних ледацюг, які відкручуються від роботи! Що за огидні політики, котрі стверджують, що насправді людям страшенно кортить працювати! Тільки й робили б, що працювали. Та норвежці проголосували за Соціалістичну партію саме тому, що та узаконила право людини сачкувати! Хто ж не голосуватиме за партію, яка дає три вихідних на хворобу без лікарняного, дає тобі карт-бланш сидіти дома та бити байдики, або на лижах кататися, або страждати від похмільного синдрому? Звісно, в Соціалістичній партії чудово розуміли, що це за «пільга», але все одно намагалися виглядати відповідальною політичною силою, прикрашали себе гаслом «ми довіряємо більшості громадян» і видавали право симулювати хворобу за дуже важливу соціальну реформу. Партія прогресу була ще огиднішою, бо купувала собі голоси зниженням податків і навіть цього не приховувала.
Про все це Трульс Бернтсен думав цілий день, коли він сидів, перебираючи свою зброю, заряджаючи, перевіряючи її та поглядаючи на замкнені двері, уважно вивчаючи всі автомобілі, що заїжджали на стоянку, крізь приціл свого «Меркліна». То була величезна снайперська гвинтівка, яка дісталася йому після однієї справи, хоча офіцер, відповідальний за конфісковану зброю, мабуть, і досі гадає, що вона зберігається в управлінні поліції. Трульс знав, що рано чи пізно йому доведеться вийти за харчами, але чекав, доки стемніє і буде поменше народу.
