Привид - Ю. Несбе

Цей дешевий перстень подарував їй Олег, а він, у свою чергу, поцупив його у своєї матері, якій, у свою чергу, його подарував Харрі, який, у свою чергу придбав його на вуличному базарі, де, у свою чергу… Це було як у норвезькій дитячій пісеньці: «Кинь кільце, нехай мандрує». Харрі ніжно погладив чорну щербину на позолоченій поверхні кільця. Він був спостережливим, але сліпим.

Спостережливим, коли вперше зустрів Стіга Нібака й сказав: «Перстень. Колись у мене був схожий».

А сліпим він був тому, що не подумав, у чому та схожість полягала.

У щербині на персні, яка потемніла від часу.

Тільки побачивши шлюбний перстень Мартіни, тільки почувши, як вона сказала, що він — єдиний у світі, хто купить фальшивий перстень, Харрі пов’язав Олега з Нібаком.

Харрі й на секунду не засумнівався, навіть коли не знайшов нічого підозрілого в квартирі Стіга Нібака. Навпаки, його помешкання було настільки позбавлене будь-яких компрометуючих предметів, що Харрі відразу ж припустив, що свою нечисту совість Нібак сховав десь в іншому місці. У батьківському будинку, який і досі стояв порожнім, бо він не міг його продати. Той червоний будинок на пагорбі, над родинним будинком Харрі.

— Це ти вбив Густо? — спитав Харрі.

Стіг Нібак похитав головою. Важкі повіки. Він мав сонний вигляд.

— Алібі маєш?

— Ні, не маю.

— Тоді розповідай.

— Я там був.

— Де?

— На Гаусманнс-гате. Я збирався побачитися з ним. Він пригрозив викрити мене. Та коли я добрався до Гаусманнс-гате, там уже було повно поліцейських машин. Хтось уже вбив Густо.

— Уже вбив? Отже, ти збирався зробити те ж саме?

— Ні, не те ж саме. Бо пістолета не маю.

— А що ж у тебе є?

Нібак знизав плечима.

— Хімічні речовини. Густо страждав від симптомів ломки. Він потребував віоліну.

Харрі поглянув на втомлену посмішку Нібака й кивнув.

— Тобто, хоч яку білу речовину ти не запропонував би Густо, він уколов би її собі негайно, на місці.

Загримів ланцюг — то Нібак підняв руку і показав на двері.

— Ірен. Можна мені сказати їй кілька слів, перш ніж…

Харрі пильно поглянув на Стіга Нібака. Побачив дещо знайоме. Ущербна особистість, кінчена людина. Той, хто повстав проти поганих карт, які здала йому доля. І зазнав поразки.

— Я спитаю її, — відповів він.

Харрі знайшов Ірен нагорі, у вітальні. Вона сиділа у кріслі, підібгавши під себе ноги. Харрі приніс із зали пальто і накинув їй на плечі. І пошепки до неї заговорив. Вона відповіла тоненьким голосочком, немов побоюючись відлуння від холодних стін вітальні.

Харрі розповів їй, що Густо й Нібак, чи то Ібсен, як вони його звали, співпрацювали для того, щоби заманити її у пастку. Платнею за це стали півкілограма віоліну. Вона просиділа замкненою у підвалі впродовж чотирьох місяців.

Харрі дав їй слово. Почекав. Пересвідчившись, що вона сказала все, поставив нове запитання.

Вона не знала нічого про вбивство Густо — окрім того, що їй сказав Ібсен. Не знала, хто такий Дубай і де він живе. Густо їй нічого про це не говорив, а Ірен і знати не хотіла. Все, що вона про нього чула, — це чутки, що Дубай носився по місту, наче якийсь привид, ніхто не знав, хто він, як виглядає, казали тільки, що він — як вітер, який неможливо спіймати.

Харрі кивнув. Про цей імідж він чув останнім часом надто багато.

— ГеКа відвезе тебе до поліції. Він — правник і допоможе тобі написати про все це офіційну заяву. А опісля він відвезе тебе до Олегової матері, де ти зможеш певний час пожити.

Ірен похитала головою.

— Я зателефоную Штайну, моєму братові. Я зможу побути у нього. До того ж…

— Що?

— А чи мені дійсно слід робити про це офіційну заяву?

Харрі поглянув на неї. Вона була така молода. Така маленька. Мов пташеня. Важко було сказати, яких фізичних та психічних збитків їй було завдано.

— Це може почекати до завтра, — відповів Харрі.

Він побачив, як її очі налилися слізьми. І його перша думка була: нарешті. Вже хотів був покласти їй руку на плече, але передумав. Рука незнайомця на плечі — навряд чи вона потребувала саме цього. Але сльози зникли так само швидко, як і з’явилися.

— А чи немає… немає якоїсь альтернативи? — спитала вона.

— Наприклад? — спитав Харрі.

— Наприклад, ніколи більше його не бачити, — відповіла Ірен, не зводячи з нього очей. — Ніколи.

І він раптом відчув — її руку на своїй руці.

— Будь ласка.

Харрі поплескав її по руці і поклав її назад, їй на коліна.

— Ходімо, я відведу тебе до ГеКа.

Провівши поглядом авто Ганса Крістіана, Харрі повернувся до будинку і спустився у підвал. Вірьовки він не знайшов, але під сходами висів городній шланг. Відніс його до комори й кинув Нібаку. Поглянув на перекладину. Достатньо високо.

Харрі витягнув пляшечку з пігулками, яку знайшов у кишені Нібака. Висипав вміст собі на долоню. Шість штук.

— Маєш хворе серце? — спитав Харрі.

Нібак кивнув.

— Скільки таблеток на день маєш приймати?

— Дві.

Харрі поклав таблетки в долоню Нібаку, а порожню пляшечку поклав назад собі до кишені.

— Я повернуся за два дні. Не знаю, що значить для тебе твоя репутація. Ганьба була б сильнішою, якби твої батьки й досі були живі, але, гадаю, ти чув, як в’язні ставляться до засуджених за зґвалтування. Якщо тебе вже не буде на світі, коли я повернуся, то про тебе забудуть і твоє ім’я більше ніколи й ніхто не згадає. Якщо ж ти на час мого повернення не встигнеш покинути цей світ, то я відвезу тебе до поліцейської дільниці. Врубився?

Верески Стіга Нібака переслідували Харрі увесь час, коли він ішов до парадних дверей. То були верески чоловіка, який залишився цілковито й повністю сам на сам зі своєю провиною, своїми власними привидами, своєю власною самотністю та своїми власними висновками. Харрі щосили гепнув за собою дверима.

Спіймавши таксі на Ветландсвеєн, Харрі попросив водія відвезти його на вулицю Уртегата.

Його шия боліла й пульсувала так, наче мала власне серце, вона перетворилася на живу замкнену в клітці тварину, зроблену з бактерій, яка хотіла вирватися на волю. Харрі спитав, чи не має водій болезаспокійливих пігулок у своїй автомобільній аптечці, але той похитав головою.

Коли вони звернули до