Привид - Ю. Несбе

я привів її до репетиторської, сказавши попередньо, що там на неї чекатиме Олег. Звісно, Олега там не було. Зате був Ібсен. Він потримав її, а я тим часом зробив їй укол. Я згадав про Руфуса. Про те, що я приспав того пса, аби йому ж краще стало. Після уколу Ірен швидко вгамувалася, і нам тільки й лишилося, що затягнути її до його авто. В багажнику у нього лежало півкіло віоліну. Чи жалкую я про скоєне? Так, жалкую — що не запросив за Ірен цілий кілограм! А якщо серйозно, то мені, звісно, було трохи шкода. Я ж не скотиняка якась бездушна. Та коли мене охопив настрій типу «на фіга я це зробив!», то я швидко заспокоїв себе тим, що Ібсен добре її доглядатиме. Він же, напевне, кохає її, хоча й по-своєму, по-збоченому. Хоч так, хоч сяк, але вже нічого не вдієш, тепер головне завдання — розжитися ліками, щоби відремонтуватися.

Цей стан був для мене як терра інкогніта, правду кажу, бо ще ніколи не траплялося, щоб я не роздобував те, чого прагнуло моє тіло. Тільки тепер я збагнув, що завжди добивався того, чого бажав. І якщо в майбутньому так більше не буде, то я ладен краще врізати дуба просто зараз. Померти молодим та красивим, з більш-менш цілими зубами. Ібсен не прийде. Це я вже зрозумів. Я стояв біля вікна на кухні, виглядаючи на вулицю, але цього довбаного кульгавого йолопа ніде не було видно. Ні його, ні Олега.

Я обійшов їх усіх. Залишилася тільки одна людина.

Я довго відмовлявся зважати на цей варіант. Бо боявся. Дійсно боявся. Але я знав, що він зараз тут, у місті. Він був тут з того дня, коли дізнався, що вона зникла. Штайн. Мій прийомний брат.

Я знову поглянув на вулицю.

Ні. Краще я помру, але дзвонити йому не буду.

Минуло кільканадцять секунд. Ібсен не приходив.

Чорт! Та краще вже померти, ніж отак страждати!

Я знову міцно заплющив очі, але комахи виповзали зі своїх щілин, блискавично кидалися мені під повіки, дряпали моє обличчя.

Померти не вдалося.

Попереду — фінал.

Телефонувати чи померти.

Сука, сука, сука!

* * * * *

Коли телефон озвався, Харрі вимкнув ліхтарик. З номера зрозумів, що то був Ганс Крістіан.

— Хтось іде, — прошепотів він Харрі у вухо хрипким від хвилювання голосом. — Він припаркувався біля брами і зараз прямує до будинку.

— Добре, — сказав Харрі. — Не хвилюйся. Коли щось побачиш, пришлеш мені повідомлення. І негайно вшивайся, якщо…

— Вшиватися?! — У голосі Ганса Крістіана прозвучало непідробне обурення.

— Якщо побачиш, що справи кепські. Гаразд?

— Чому це я мушу вшиватися, коли…

Харрі вимкнув телефон, знову увімкнув ліхтарик і спрямував його промінь на металеву сітку.

— Ірен?

Дівчина закліпала на світло широко розплющеними очима.

— Послухай мене. Моє ім’я — Харрі. Я — поліцейський і прийшов сюди, щоби тебе визволити. Але сюди хтось іде. Якщо він зайде сюди, то поводься так, наче нічого не сталося, гаразд? Невдовзі я витягну тебе звідси, Ірен. Обіцяю.

— Чи не маєте ви… — промимрила вона, але Харрі не розчув решту.

— Не маю чого?

— Чи не маєте ви хоч трохи віоліну?

Харрі скрипнув зубами.

— Потерпи ще трохи, — прошепотів він.

Харрі кинувся до верхнього майданчика сходів і вимкнув світло. Прочинив двері і визирнув назовні. Йому було добре видно парадні двері. Харрі почув, як хтось пішов до будинку, човгаючи ногами по встеленій дранкою стежині. Наче натужно тягнучи одну ногу за другою. Клишоногість. А потім двері розчинилися.

Увімкнулося світло.

І Харрі побачив його. Великого, круглого й товстого.

То був Стіг Нібак.

Голова відділу в Радієвому шпиталі. Той, хто пам’ятав Харрі ще зі школи. Той, хто знав Треско. Той, хто мав шлюбний перстень з темною щербиною. Який мав холостяцьку квартиру, в якій неможливо було знайти щось особливе й незвичне. Але він мав також і батьківський будинок, який не продав.

Повісивши свій піджак на вішалку, він пішов до Харрі з простягнутою рукою. І раптом зупинився. Помахав рукою перед собою. Нахмурився. Завмер, прислуховуючись. Тепер Харрі знав — чому. Та нитка, яку він відчув на своєму обличчі, коли входив до будинку, і яку він прийняв за павутинку, виявилася чимось іншим. Вона була невидимою ниттю, якою Стіг Нібак обплутав залу, щоби зафіксувати, чи заходили до нього непрохані гості.

З несподіваною й дивовижною прудкістю Нібак підскочив до шафи. Засунув туди руку і витягнув якусь штуковину. Матово блиснув метал. Рушниця.

Сука, сука, сука! Харрі терпіти не міг рушниць.

Нібак витягнув уже розпечатану коробку з набоями. Видобув з неї два великих червоних набої і затиснув між вказівним та середнім пальцями.

Мозок Харрі напружено запрацював, але не зміг видати жодної доброї ідеї, тому він вибрав погану: витягнув свій телефон і почав натискати кнопки.

«С-и-г-н-а-л-ь-і-ч-е-к-а-й-к-а-к-а…»

Чорт, помилився!

Харрі почув металічний тріск. То Нібак розломив рушницю навпіл.

Стерти. Де ти, Гансе Крістіане? Стерти останні «а», «к», і «а».

Харрі почув, як Нібак зарядив набої.

«ч-е-к-а-й-к-о-л-и-в-і-н-п-о-я-з…»

Чортові кнопки!

Стволи клацнули, повернувшись на місце.

«ко-л-и-в-і-н-п-о-я-в-и-т-т-и-с…»

От зараза, знову неправильно! Харрі почув, як Нібак, човгаючи ногами, став наближатися. Обмаль часу. Залишалося сподіватися, що Ганс Крістіан увімкне свою уяву.

«п-о-я-в-и-т-ь-с-я-в-с-в-і-т-л-і-ф-а-р!»

Харрі натиснув кнопку «послати».

І побачив, як Нібак приставив рушницю до плеча. Як же він помітив, що двері до льоху прочинені?

Та в цю мить заволав автомобільний сигнал. Довго й настирливо. Нібак сіпнувся. Поглянув на вітальню, вікна якої виходили на дорогу. Завагався. А потім пішов до кімнати.

Сигнал загудів знову, цього разу безперервно.

Харрі відчинив двері льоху і пішов слідом за Нібаком. Йому не треба було йти навшпиньки, бо гудіння поглинало звуки його кроків. З порога вітальні він побачив, як Нібак розкрив штори — і кімната наповнилася сліпучим світлом потужних ксенонових фар сімейного авто Ганса Крістіана.

Харрі зробив чотири широких кроки, а Стіг Нібак і не чув, і не бачив, як він наблизився. Однією рукою він прикривав обличчя від світла фар. Харрі, простягнувши руки вперед повз пухкі плечі Стіга Нібака, вхопився за рушницю і притиснув її до його м’ясистої шиї. Потім уперся колінами в сідниці Нібака, і вони обидва впали додолу. Нібак захрипів — йому забракло повітря.

Напевне, Ганс Крістіан здогадався, що сигнал виконав свою функцію, бо гудіння припинилося, але Харрі не припиняв тиснути рушницею на шию товстуна. Аж поки рухи Нібака не уповільнилися, аж поки він не втратив сили і обм’як.

Харрі знав, що