Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
У приміщенні стоїть також ящик, у якому з вигляду може поміститися електроконтрабас, але він трохи довший і глибший. Ящик стоїть біля перегородки. У ньому лежить Яккельсен.
Ящик виявився недостатньо великим для нього, тому вони притисли його голову до правого плеча й зігнули ноги, тож він виявився на колінах. Очі його розплющені. Моя куртка як і раніше у нього на плечах.
Я торкаю його обличчя. Він усе ще вологий і теплий. Температура тіла великої тварини падає на кілька градусів на годину, якщо воно лежить влітку на відкритому повітрі, після того, як його пристрелили. Можна припустити, що для людини ці цифри не дуже відрізняються. Яккельсен наближається до кімнатної температури.
Я засовую руку в його нагрудну кишеню. Шприц зник. Але там є щось інше. Мені треба було здогадатися про це раніше — метал сам по собі не дзвенить. Він дзвенить, ударяючись об інший метал. Дуже обережно, тримаючи пальці в його кишені, я намацую маленький трикутник. Він виростає з його грудної клітки.
Трупне заклякання поширюється від жувальних м’язів униз. Так само як і нервовий спазм. Верхня половина його тіла захолола. Я не можу перевернути його і, просунувши руку в ящик, проникаю під куртку за його спиною. Під лопаткою стирчить шматок металу, всього лише кілька сантиметрів завдовжки, плаский, не товщий за пилочку для нігтів. Або клинка з ножівкового полотна.
Лезо увійшло між ребрами і звідти було спрямоване вгору навскоси. Я думаю, воно пройшло через серце. Потім ручку зняли, а лезо залишилося. Щоб не було кровотечі.
В іншої людини лезо не вийшло б спереду. Але ж Яккельсен дуже стрункий.
Мабуть, це сталося якраз перед тим, як я підійшла до нього. Можливо, коли я йшла через площу.
У Гренландії у мене ніколи не псувалися зуби, та тепер у мене дванадцять пломб. Щороку додається нова. Я не хочу, щоб мені робили знеболювання. Я розробила стратегію, з якою я зустрічаю біль. Я роблю вдих животом і, прямо перед тим як бор проникає через емаль у зуб, думаю про те, що зараз зі мною роблять щось, що я повинна прийняти. Тим самим я стаю зацікавленим, а не просто поглиненим болем спостерігачем.
Я була в ландстингу, коли партія «Сіумут» висунула пропозицію, щоб запланований відхід американських і данських збройних сил з Гренландії супроводжувався створенням гренландської армії. Але так вони її, звичайно ж, не називали.
«Децентралізована берегова служба», говорили вони, укомплектована спершу тими гренландцями, які останні три роки служили сержантами у військово-морському флоті. І під командуванням кращих офіцерів, які повинні навчатися в Данії.
Я думала: не може бути, вони так не зроблять.
Пропозиція не пройшла. «Ми вважаємо результати голосування несподіваними, — говорив Юліус Хеґ, зовнішньополітичний представник партії „Сіумут“, — зважаючи на те, що комісія безпеки ландстингу рекомендувала створити берегову службу і створила підготовчу робочу групу, котра складалася з представників Данського військово-морського флоту, гренландської поліції, патруля „Сиріус“, Льодової служби та інших фахівців».
Інших фахівців. Найважливіше завжди мовиться під кінець. Ніби мимохідь. Як додаток до контракту. На берегах.
Співробітниками служби безпеки на «Ґрінленд Стар» були гренландці. Тільки зараз я згадую це, тепер, коли ми вже давно відпливли від платформи. Те, що стало буденним, ми не помічаємо. Стало буденним бачити озброєних гренландців у формі. Війна стала для нас буденною справою.
І для мене. Все, що в мене залишилося, — це моя здатність дистанціюватися.
Все, що відбувається, відбувається зі мною. Біль, який я відчуваю, це мій біль. Але він не поглинає мене повністю. Якась частинка мене залишається спостерігачем.
Я залізаю до кухонного ліфта. Відучора робити це легше не стало. Адже не стаєш молодшим.
* * *
Цього разу можна радіти тому, що немає блокування. Небезпечна для життя система дозволяє мені самій, натиснувши на кнопку, відправити себе нагору.
Страх під час піднімання в шахті той самий, що й минулого разу. Та сама тиша в кінці шляху. Порожня кухня.
Через верхнє вікно проціджується світло місяця. Прямуючи до дверей, я на мить уявляю себе збоку. Одягнена в чорне, але бліда, немов білий клоун.
У коридорі чутно ті самі звуки. Двигун, убиральні, дихання жінки. Неначе час стояв на місці.
Блакитне місячне світло, проникаючи в салон, створює відчуття прохолоди, неначе на шкіру потрапила рідина. Через похитування судна на хвилях по стінах рухаються, немов живі тіні, квадрати вікон.
Спочатку я прямую до книжок.
Гренландська лоція, картографічний атлас Гренландії Геодезичного інституту, морська карта Девісової протоки, зменшена в чотири рази і видана в одній книзі. «Динаміка снігу і льодових мас» Колбека про рух льоду. «Метеорити» Бухвальда в трьох томах. Номери журналів «Світ природи» і «Барв». «Огляд медичної мікробіології» Яветса і Мельника. «Паразитологія. Довідник» Рінтека Мадсена. «Нотатки про тропічну медицину» Дайона Р. Бела.
Я кладу дві останні книги на підлогу і гортаю їх правою рукою, тримаючи ліхтарик у лівій. У розділі «Dracunculus» так багато всього підкреслено яскравим жовтим кольором, що здається, сам папір став іншого кольору. Я ставлю книги назад.
У коридорі я довго прислухаюся біля кожних дверей. Та все ж двері Терка я знаходжу абсолютно випадково. Я відхиляю їх на три міліметри. З ілюмінатора на ліжко падає місячне світло. У каюті холодно. Та все ж він відкинув ковдру. Верхня частина його тіла неначе з голубуватого мармуру. Він міцно спить. Я заходжу всередину і прихиляю за собою двері. Наше життя ускладнює необхідність вибору. Той, за кого вибір зроблено, не відчуває труднощів.
Усе виходить само собою. Він працював за столом. Ручки покладені на місце, як і все, що від хитавиці може скотитися на підлогу, має бути покладено на місце. Але папери залишилися на столі. Стосик паперів не такий великий, щоб я не могла його забрати.
Хвилину я стою, дивлячись на нього. Як і багато разів раніше, з самого дитинства, — дивуюся з абсолютної беззахисності людини уві сні. Я могла б нахилитися над ним. Могла б поцілувати його. Могла б почути биття його серця. Могла б перерізати йому горло.
Несподівано я розумію, що в житті мені часто траплялося не спати, тоді як усі інші сплять. Я часто не спала пізно ввечері і рано-вранці. Я не прагнула до цього. Але так уже вийшло.
Я забираю пачку
