Контракт на нове життя - Анна Ліє Кейн
Вокзал Шедана найгучніше місце, яке я коли-небудь бачила. Я стояла біля дорученого мені вагона, перераховуючи дітей, що виходили. Учні із захопленням оглядалися на всі боки, вказували пальцями на старовинну архітектуру перону чи нові магічні конструкції, перемовлялися, ділилися враженнями.
Коли пролунав обурений зойк, я здригнулася всім тілом і різко обернулася.
Щуплий чоловік невизначеного віку, ображено задкував від учнів Академії Проклятих, які войовничо на нього наступали.
- Допоможіть! - заволав чоловік тонким голосом. - Бешкетники! Хулюгани!
- Які "хулюгани"? - погрозливо поцікавився один зі старшокурсників. - Не на тих напав, злодюга!
– Я? Та я чесний роботяга! - обурився мужик, у чесність якого не повірив би навіть сліпий.
- Що сталося? - Демон з'явився так швидко, що склалося враження, ніби він виринув прямо з-під перону. Ректор опинився між незнайомцем і учнями, останні відразу зменшили тон, намагаючись виправдатися:
- Містер ат Рогад, ми...
- Обікрасти мене намагалися негідники! - заволав мужик, зірвав з голови пошарпаний вицвілий кашкет і притиснув до грудей. Не знаю на який результат від свого вигуку він розраховував, але демон, оглянувши його, блиснув почервонілими на мить очима.
- Надумав брехати демону? - рик розгніваного ректора навіть мене змусив здригнутися. Чоловік і зовсім зблід і позадкував, бурмочучи щось на кшталт "обізнався, неправильно зрозумів". Дорайн додав йому прискорення, виплюнувши: - Пішов геть!
Незнайомець розвернувся і дав деру, а ректор скомандував учням швидше шикуватися.
Нас уже зустрічали. Я бачила, що до Ліззі Лорвуд підійшла якась жінка у формі академії Голданарі, дві інші допомагали нашим викладачам зібрати до купи та направити дітей.
- Добрий день, міс Міон, - голос пролунав так близько, що я спочатку рефлекторно зробила крок убік, і лише потім обернулася. Загір ат Руа непомітно підкрався до мене і тепер стояв поруч, посміхаючись у всі тридцять шість зубів. - Ви прекрасні, як весна в Шедані, Елері. І так мило червонієте від компліментів, я готовий дивитися на ваше збентеження вічно. Ви не передумали щодо посади у Голданарі?
- Здрастуйте, містере ат Руа, - я кивнула у відповідь, пропускаючи запитання повз вуха, і мило поцікавилася: - А ви вже вислухали бажання Дорайна, яке програли йому?
- Один-один, - пирхнув демон, оглядаючи вокзал поверх голів учнів. - Ні, поки що не чув. Дорайн зробив те, у що я не вірив. І ніколи не повірив би, не побачивши на власні очі. Але, гадаю, ви багато в чому йому допомогли, міс Міон.
- І що з того? - хитро примружилася, дивлячись на співрозмовника. - Результат є, Годамн бере участь у Фельських змаганнях. Яка різниця хто допомагав Дорайну?
- Насправді ніякої, але наш друг на простій участі не захоче зупинитись. А ось і він. Підіграйте мені, Елері.
Я не встигла запитати яку гру зібрався затіяти демон. Він швидко змістився ближче до мене, взяв за руку, ніби мав намір кудись вести й завмер. Я здивовано оглянула співрозмовника, а потім обернулася до ректора, що наближався, і здригнулася. Загір легко стиснув мою кисть. Мені ж захотілося відібрати руку, відійти, а краще відбігти від Дорайна, що насувався на нас. Щось у його очах здалося мені неймовірно знайомим із минулого життя. Усередині прокинувся інстинктивний страх, який я часто відчувала перед Йозефом, коли він був не в настрої. Тіло закам'яніло.
- Загір, - Дорайн перевів погляд з мене на друга. Голос його був вкрадливий, тихий: - Відпусти дівчину.
- Та хіба я тримаю? - награно здивувався чоловік, глянувши на мою руку і раптом насупився. Я різко відсмикнула холодну онімілу кінцівку, відступила назад, опустивши голову. По спині ковзнули крапельки холодного поту.
- Елері? - тепер голос Дорайна змінився, налякавши мене ще більше. Захотілося кинутися тікати прямо зараз, але відчула, що демон стоїть надто близько. Він торкнувся мене рукою: - Все гаразд, Елері? Що він тобі сказав?
- Дор, я нічого… - збентежено спробував виправдатися Загір, сам не зрозумівши, що зі мною коїться, але його заткнув розгніваний рик:
- Мовчи! - а голос, що звернувся до мене, був спокійним і розуміючим: - Ель, що ...
- Нічого! - скоріше підвела голову і спробувала видавити усмішку. Судячи з лиця Дорайна вийшло в мене погано, але все ж таки я мотнула головою і скоромовкою випалила: - Все в порядку. Я просто дещо згадала. Це не пов'язано з містером ат Руа, а він лише підійшов для того, щоб привітати нас.
- Де б ми ще могли зустрітись! - радісний вигук змусив нас одночасно здригнутися. Чоловіки відірвали від мене погляди та обернулися до друга. На правій руці Крайта сидів усміхнений Віттор, а лівою демон притримував дружину за талію. Ірма спритно вивільнилася з обіймів чоловіка і підійшла до мене, несвідомо рятуючи від неприємної розмови. Вона звично защебетала про те, як рада мене бачити, що мені йде ця чорна сукня, а потім повела мене за собою у бік міста.
***
Головна магічна арена Шедана вражала своїми розмірами та продуманістю. Для учнів академії Годамн було виділено цілий сектор. Діти, очманілі від багатства та різноманітності столиці, строкатого натовпу та масштабів дії, шуміли на своїх лавах.
Викладачі спочатку намагалися їх заспокоїти та розсадити, але швидко здалися, посівши свої місця.
Арену було добре видно, але для зручності в кожному секторі висіли по два магічні монітори, на яких показуватимуть важливі моменти чи повтори.
- Як давно ти сам був на тій арені? - веселе запитання Загіра було адресоване Дорайну. Я зацікавлено скинула брову, обернувшись. Демон підійшов до поручнів, схрестив руки на грудях і оглянув поле:
- Здається, що це було у минулому житті.
- Ти тоді повеселився, - Крайт оглядав учнів Академії Проклятих. – І приніс перемогу команді.
- Я брав участь на боці Голданарі, - скривився Дорайн і кинув багатозначний погляд на Загіра. - Скільки разів найкраща академія Ізаріди програвала за останні двадцять років?
