Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
— Мабуть… два роки тому.
— Стосовно якої справи?
— Я… вже не пригадую.
Перша брехня. Корсо не сказав: «Гаразд, перевіримо», — але так собі подумав. Він насилу міг уявити цього вилупка в колі друзів Клаудії. Зрештою, в адвокатеси не було друзів.
— Що вас пов’язувало?
— Вас це не стосується.
Філіпп Марке провів рукавом куртки по чолу так, ніби ледве спромігся на відповідь.
— Ви спали разом? — нахабно запитав Корсо.
Він стояв спиною до сонця, а тому співрозмовникові доводилося мружитися.
— Я… я не зобов’язаний відповідати.
Настав час для примусових дій: Корсо схопив чолов’ягу за комір дешевого костюмиська і мало не відірвав його.
— Не роби із себе дурня. Клаудію щойно поховали. А перед тим у найжорстокіший спосіб убили. Якщо виявиться, що ти був із нею в якихось стосунках, тобі буде непереливки, повір. Відразу опинишся в списку підозрюваних. Утім, хлопець з КО легко може обдурити інших копів. І буде зрозуміло, як саме злочинець зумів замилити нам очі…
Марке щосили стискав кігтями зап’ястки Корсо — відбивався, наче хворий, якого злапали після втечі з тубсанаторію.
— Від… відпустіть!
— Які у вас були стосунки, хай тобі грець?
Марке відкрив рота. Хоч би тобі слово. Насамкінець Корсо відпустив його та витер руки об куртку — вони були масні, немов він щойно порпався в купі чіпсів.
— Ми… ми були разом… — нарешті прохрипів той і знову зайшовся кашлем.
Тепер уже в Корсо перехопило дихання. Навряд чи Марке брехав. Геть навпаки. Клаудія Мюллер, неймовірна красуня, що завершувала перемогою будь-який процес, перед якою, звичайно, падали навколішки всі адвокати, і не лише вони, — а також судді, прокурори, звинувачувані, присяжні засідателі, — неприступна жінка, що мимохідь захопилася художником-фальсифікатором, якого звинуватили у вбивстві двох осіб, вибрала собі якогось жалюгідного технаря з КО?
— Аж ніяк не вірю.
— Можете не вірити, — набундючився той, ображений за свою чоловічу гідність.
Корсо зробив крок уперед і змусив Марке відступити за стелу.
— Ви не мешкали разом.
— Звісно ж, ні!
— Тоді як?
Коротун ніби танув на сонці, як кавалок масла на пательні.
— Ми часто зустрічалися. Я… я думаю, що подобався їй.
— Навіть останніми місяцями?
Марке нещиро усміхнувся. Він щойно второпав, чому Корсо такий агресивний: теж закохався в красуню.
— Вона мені про вас розповідала, — презирливо кинув він.
— Що саме вона казала?
— Що ненавидить вас найбільше з усіх людей.
Корсо стерпів. Сонце било в спину, але повіяв крижаний вітер і пропилососив обличчя, мов порохотяг «Kärcher».
— Чому? — глухо спитав він.
Марке стенув плечима. Він спостеріг на лиці копа сліди правдивого страждання і не хотів завдавати ще більшого болю. Клаудію поховали неподалік — негоже було саме тут і саме зараз улаштовувати дуель.
— Тому що я звинуватив Собєскі?
Поліціянт із КО поглянув на нього: наче оцінював здатність Корсо витримати ще один удар.
— Не лише тому. На її думку, ви уособлювали обмеженого служаку, що прислухається лише до голосу інстинкту і вважає свої переконання важливішими за будь-які докази.
Корсо із задоволенням затопив би йому по пиці, але не тут і не тепер. Утім, Америки він не відкрив. Клаудія вже мала нагоду щиро висловитися щодо нього.
— Забирайся геть, — наказав.
А потім дивився, як той узяв ноги на плечі і гайда — запетляв алеєю. Щось тут було не так: коп із КО не сказав йому всієї правди. Корсо вирішив згодом поміркувати над домальованою валізою в куточку картини. Зараз слід мовчати й лише спостерігати. Тримати на оці коротуна й займатися найнагальнішими справами.
Корсо повернув назад і підтюпцем побіг до виходу з кладовища. Похорон Клаудіїї його збадьорив. І чхати він хотів на протоколи Барбі.
Тепер він сам, і лише сам, розпочне розслідування з нуля.
92
Насамперед він вирішив відшукати Матьє Веранна, майстра мотузки, й показати йому знімки з місця нового злочину. Хтозна, може наваші знайде відмінності між вузлами Клаудії та іншими жертвами. Або ж помітить якусь дрібничку, що наштовхне його на новий шлях.
Париж буквально знемагав під численними різдвяними прикрасами, а в повітрі відчувалося нетерпіння разом із тужливим настроєм, притаманне передноворічним дням. І знову всі жертимуть, бухатимуть, даруватимуть один одному подарунки, аби лишень забути про те, що одним роком більше, одним менше…
Корсо повідомив про свій приїзд, а Веранн, очевидно, не надто завантажений роботою, пообіцяв дочекатися гостя. Щойно коп дістався вулиці Доктора Бланша, а тоді опинився на подвір’ї будинку, де досі височів чорний пластмасовий кулак, як відчув, що від дня останніх відвідин минула ціла вічність.
Сам Матьє Веранн зовсім не змінився. Та сама видовжена, схожа на бійницю, мармиза. Опуклі очі, здавалося, починалися із самих скронь. Кровожерні щелепи скидалися на залізну пастку для вовків. Веранн ніби щойно вийшов із жорстокої казки. Казковий вовк, замковий людожер.
Маркіз де Сад завжди був готовий до спілкування й зумів насправді причарувати Корсо. Кочівник-аристократ, що завжди шукав нових задоволень і керувався єдиною засадою: варто лишень глибоко зануритися в психіку людини, аби винести звідти на поверхню найогидніші, найхимерніші речі.
— Чув по радіо, що знайшли ще одну жертву.
— Саме так.
Веранн запросив гостя до вітальні. Ані слова співчуття, ані натяку на жаль. Для нього це був лише привід відпочити.
— Чим можу допомогти?
Корсо витяг світлини.
— Нова жертва. Хотів би, щоб ви уважно роздивилися зображення. Чи бачите відмінності з попередніми вузлами? Я також прихопив із собою фотографії інших потерпілих, якщо ви забули, як…
— Не треба.
Веранн умостився на червоній канапі, узявши знімки, розклав їх на низенькому столику й почав жадібно переглядати. Корсо подумав, чи він, бува, не сприяє пробудженню нездорової цікавості, тобто дає навіженому новий привід насолодитися спогляданням різанини.
Наваші втупив погляд у фотографії, наче який хижак, що встромлює кігті в жертву. Вибалушені очі займали ледь не півобличчя й наче передавали до мозку надпотужну, наджорстоку інформацію.
— Я знаю цю жінку.
— Вона була адвокатом Філіппа Собєскі. Ви бачили її на процесі.
— Ні, ми познайомилися раніше.
— Прошу?
Він поглянув на Корсо розширеними зіницями.
— Вона була моєю ученицею.
Корсо здавалося, що кімната небезпечно перехилилася, а вінтажні меблі захиталися, наче відзняті камерою, яку тримали на плечі. Геть здурів, що він верзе?
— Вона відвідувала мої заняття два чи три роки