Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
Коли він назвав адресу, водій радісно вигукнув:
— На щастя, в мене такі шини, що витримають!
Автівка виїхала на департаментську дорогу в напрямку Лармона й швейцарського кордону. За шибою розгортався примарний, вилощений місячним сяйвом краєвид. Під снігом ховалися бліді, оманливі гори й полонини — вся Земля немов утратила матеріальність.
Тому Стефан не здивувався б, якби побачив незабаром на схилі гори схожий на бункер, з наглухо зачиненими вікнами й живими примарами всередині, притулок Мотт-Сассі. Приємна несподіванка: осередок виявився довгастою, пофарбованою в рожевий колір, добре освітленою будівлею, що мала балкони під навісами й скидалася на готель зимового спортивного курорту.
— Вас дочекатися, чи як?
— Ні, дякую, — відповів Корсо й розплатився.
Він не попередив, що приїде. Корсо й гадки не мав, що чекає на нього в будинку, який майже двадцять років тому прихистив двох дівчат, що росли тут, як сестри, а насправді — і про це ніхто не здогадувався — вони й були сестрами.
Поліціянт ступив кілька беззвучних кроків до ґанку, — сніжно, тихо, слизько, — а тоді смикнув за мотузку старомодного дзвоника. Наготувався терпляче чекати — на ньому була тільки куртка й він досі тремтів. Температура впала ще більше: так можна й від переохолодження здохнути.
Нарешті йому відчинив двері невисокий молодик у спортивному костюмі, що був схожий водночас на вихователя й колишнього в’язня. Корсо відрекомендувався, показав значок поліціянта й попросив відвести його до керівника притулку. Була 22 : 30, тобто його спокійно могли б і виставити геть. Але хлопець і слова не промовив та слухняно подався назад, наче на рейках від’їхав.
Стефан стояв і чекав у широченній їдальні, яку навряд чи пожвавлювала яскраво прибрана ялинка (з кульками й саморобними гірляндами). Він ступив декілька кроків по начищеній до блиску долівці, роздивляючись довкола: глинястий пісковик, побілені стіни, темно-червоний лінолеум. Легко мити й дезінфікувати. У таких притулках, щойно ви з них виходите, за вами відразу витирають підлогу. Ані слідів, ані спогадів.
Він готувався до відвідин наперед і подумки забарикадувався. Аби лише на поверхню не повилазили його гидкі спогади. Однак, коли він наблизився до ялинки, його серце стиснулося. Витинанки з гофрокартону й сплетені з розмальованого фломастером паперу гірлянди нагадали йому чимало різдвяних свят, коли попри всі подарунки в душі зяяла та сама кривава рана. Йому бракувало своїх батьків і їхньої любові.
Він завжди першим обстоював думку, що підростати в притулку не так уже й погано: трапляються й гірші речі, а відсутність коренів — геть не лихо. Проте відкрита рана так і не загоїлася. І він дорослішав з нею в душі, щоденно намагаючись притлумити біль, шукаючи де-не-де крихти любові, — навіть якщо часом ішлося лише про Маму і все закінчувалося груповухою.
— Комендант Корсо? Бріжітт Карон, директорка закладу.
Перед ним стояла жінка років сорока, теж у тренувальному костюмі. Він не почув, як вона нечутно підійшла до нього в капцях. Її цегляно-червоного відтінку лице в рамі русяво-солом’яного волосся нагадувало блискуче від цукру карамельне яблуко.
Корсо знову відрекомендувався. У кількох словах пояснив, чому завітав. Софі Серейс. Елен Десмора. 1998—2004 роки. Не сказав, для чого йому потрібні відомості про дівчат.
— І ви приїхали о цій порі? — здивувалася вона.
— Розслідування слід провести негайно.
Вона кивнула. Не побоятися приїхати в холодну, засніжену ніч лише заради того, щоб поговорити про двох дівчат, яких уже всі встигли забути. Справжній подвиг.
— Мені дуже шкода, — промовила вона. — Я тут лише п’ять років. Нічим не можу вам зарадити.
— Хіба немає викладачів, що працювали ще тоді? Колишніх учителів, які б могли мені допомогти?
— Ні. Штат час від часу оновлюють, аби вихователі не обирали собі серед учнів пестунчиків.
— Як у банках.
— Прошу?
Вона стояла, руки в боки, в тренувальному костюмі й скидалася на приземкувату штовхальницю ядра зі сходу.
— Забудьте, — проказав він і поклав телефон назад до кишені.
— Стривайте… Може, хтось іще лишився.
— Хто саме?
— Лікарка з Понтарліє, Емманюель Коен. Вона тут віддавна.
— Дасте мені її адресу?
Бріжітт Карон уперше злегка усміхнулася — наче штрикнули ножем у карамельне яблуко.
— Вам пощастило. Вона зараз тут. Один з малюків захворів.
Корсо ледь не зойкнув з радощів. Він був глибоко переконаний, що, коли ризикуєш, — наприклад, мандруєш у невідомому напрямку без жодної надії на результат, — попереду на тебе завжди чекають цікаві несподіванки.
— Зараз її покличу.
96
П’ять хвилин потому в облямівці сходової клітки з’явилася довга, зігнута, майже перехилена на рівні потилиці постать сивоволосої, коротко підстриженої лікарки.
Справжній гірський ескулап. З портфелем, у шапочці й короткому пальті. Мабуть, промандрувала схилами років сорок: лікувала хворих, приймала пологи. Воркотуха французьких гір і масивів.
Вона відразу сподобалася Корсо. Тому що давно, у дитинстві, а може, й пізніше, коли він підсів на героїн, Стефан натрапляв на таких лікарів. Вони не просто пропонували йому таблетки, але й дарували набагато цінніше: теплоту, співчуття, доброзичливість. Підзарядження для малюків або таких дорослих наркоманів, як він.
— Бріжітт сказала, що це дуже важливо. Йдеться про Софі та Елен?
Обличчя Корсо здивовано витягнулося.
— Я читаю газети, — пояснила вона. — І бачила, що нещасні дівчатка загинули.
— Ви їх пам’ятаєте?
— Звичайно. Я доглядала за ними впродовж кількох років.
— На що вони хворіли?
Вона попрямувала до однієї з лав у галереї та поклала на неї портфель. Засунула руки в кишені й вела розмову далі з висоти свого зросту — пряма й зігнута водночас, наче ліхтар:
— Різні були випадки, загалом звичні хвороби. Але довший час доводилося бавитися і в психолога. Дівчатам не надто добре велося.
— А можна точніше?
— Одна носила в серці лють, інша вірила в привидів.
Він легко їх упізнав: Софі ненавиділа всіх, включно із собою; Елен кохалася з мертвими.
Корсо взявся за суть справи:
— Розслідування виявило, що вони були сестрами.
— Секрет полішинеля.
Поліціянт сподівався, що новина її здивує, але прогадав.
— Біологічними, зведеними сестрами, — уточнив він.
— Я вас добре зрозуміла.
— Звідки ви знаєте?
— Ми не мали певності, але вони були такими схожими.
— Зовнішньо?
— Ні, поведінкою, розмовами… Часом навіть рухалися однаково.
— Може, тому й схожі, що родички.
Лікарка зухвало усміхнулася, наче на злість