Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

— Ви вже почали складати технологічну карту? — знову заговорив Корсо.

— Досі ніхто не знає, чим вона займалася ввечері. Останньою людиною, з якою вона спілкувалася близько 19-ї, була секретарка. Вона лишилася в неї, бо треба було закінчити монтажні роботи в її новому помешканні.

Свіжа побілка, нерозпаковані меблі, сяк-так розставлені речі, що мали розмістити в усіх кімнатах. Клаудія, безперечно, хотіла все змінити довкола себе, аби після справи Собєскі розпочати нове життя. А незабаром утямила, що не зможе цього зробити, доки не дошукається правди.

Прибули хлопці з ритуальної служби з мішком для тіла. Під прожекторами виблискувала табличка ідентифікаційного номера, який ще не встигли вписати. Корсо не хотів на це дивитися.

— Слідство доручать тобі? — запитав він, виходячи з-під намету.

— Звісно, — сказала Барбі. — Чекаємо на замісницю прокурора. Я тоді чергувала, маю відповідну фахову підготовку, тож…

— Зателефонуй мені завтра вранці. Хочу знати всі деталі.

Він повернувся до неї спиною й попрямував до синявої монолітної споруди, яка нагадувала космічний корабель, що завис у крижаному нічному небі.

Він піднімався назад кам’яним схилом, а тоді в його голові боягузливо майнула перша доцільна, хай і не вельми блискуча, думка: як добре, що йому не доведеться повідомляти батьків Клаудії про те, що трапилося. Насилля було в його крові, але він уже склав повноваження службовця похоронного бюро.

Автівка зірвалася з місця, і він помчав набережними, навіть не зупиняючись біля світлофорів.

А тоді різко загальмував біля Нотр-Дам, схопив телефон і набрав номер Катрін Бомпар:

— Уже знаєш?

— Мої співчуття. Я справді…

— Хочу знову працювати в 36-му.

— Коли?

— Тепер.

89

Звичайно ж, нічого з цього не вийшло. Навіть Катрін Бомпар не мала таких повноважень.

Корсо був змушений заповнити купу бланків, оббігати безліч кабінетів, надати пояснення, а потім, як і всі, чекав, доки розглянуть його кандидатуру. І його б прийняли, але вже було запізно, аби братися за справу щодо вбивства Клаудії.

І він змінив тактику: напросився до Барбі в помічники. Поліціянтка не була в захваті. Тепер вона займала посаду керівника групи і не потребувала порадників. Утім, працювати їй доводилося під значним тиском. Попри всі зусилля, вона так і не змогла приховати від ЗМІ, що було скоєно ще одне вбивство, а спосіб катування за всіма показниками нагадував почерк «злочинця зі «Сквонка», а справа, до речі, була закрита ще в листопаді після самогубства обвинувачуваного…

І тут ще клопіт із втручанням Корсо: до жертви він ставився необ’єктивно, наробив дурниць (одною з яких є вбивство Альфонсо Переса), а після численних помилок те, що відбувається, сприймав у перекрученому вигляді… Забагато емоцій, замало здорового глузду. І, звісно ж, він не мав жодного права втручатися в сам процес. Паршива вівця, ще й з доважкою.

Навіть якщо б Корсо знову потрапив до Карного розшуку, йому б не довірили відразу розслідувати «очевидний» злочин. Утім, нове вбивство підтверджувало його нефаховість: він схибив від самого початку.

— Але я обізнаний зі справою краще за всіх, — доводив він.

— Навіть занадто обізнаний, — відказала Барбі.

— Не перекручуй, до того ж я тобі потрібний. Трясця, я не на пенсії і з глузду ще не з’їхав!

Знехотя вона погодилася передати йому кілька документів, які стосувалися розслідування, але змусила пообіцяти, що він не показуватиме носа в 36-му і ніяк не втручатиметься. Буде її неофіційним, ба більше, таємним радником.

Корсо підкорився, — вибору в нього не було, — але за два дні зауважив, що йому бракує матеріалу. Слідство розпочали з нуля, але воно так і зависло в повітрі. У нього склалося невтішне враження, що все повторюється і йому несила щось змінити.

14 грудня Клаудія Мюллер вийшла зі свого кабінету близько 16-ї й подалася до нового помешкання, аби завершити умеблювання. Помічниці вона зателефонувала о 19 : 10. Відтак про неї більше нічого не чули. Як і Софі Серейс або Елен Десмора, вона десь зникла, але згодом з’явилася на узбережжі, поблизу порту Толбіак, — нага, перев’язана й понівечена.

Насправді, слідство не лише загальмувало, але й заклякло в безнадійній точці, коли вже перепробували зробити все. Жодної зачіпки, жодної додаткової версії не передбачалося, і група Барбі змушена була не раз пересвідчитися, що кожний новий допис у технологічній карті був ні до чого. Нулем у квадраті.

Розтин підтвердив, що Клаудія загинула не від задушення, а від того, що впала. Убивця не встиг закатувати її за звичним ритуалом. Усе вказувало на те, що вона відбивалася й перехилилася через край, а тоді впала на хідник і поламала шийні хребці — силосна вежа була заввишки два метри.

Після себе злочинець не залишив нічого. Ані відбитків, ані органічних слідів. Жодного свідка або запису на камерах відеоспостереження. Ніяких підозрілих людей біля неї — звичне існування. Адвокатеса жила, як монашка, і переїзд до нового помешкання означав лише пересування всередині внутрішнього світу на інше місце — разом з усіма книжками, фільмами, картинами. І жодного коханця. Батьки-австрійці мешкали у Відні. Одиначка — ані родини, ані друзів у Парижі. За мету поставила собі захищати найзапекліших негідників і братися за найогидніші справи.

Корсо ніяк не міг уторопати, як вона могла потрапити в пастку, якщо по самі вуха занурилася в справу. Знала напам’ять modus operandi[107]: той викрадав — або приваблював — жертви, не залишаючи слідів. Як могла потрапити на гачок? Неймовірно. Вона ж не вчора народилася, і всі її дії, так би мовити, були підпорядковані справі, у яку вона з головою поринула на цілий рік і досі нею дихала. Якби вона помітила щось підозріле — відразу б відреагувала.

Корсо прийшов до висновку, що нападника вона знала особисто й довіряла йому. Той або та, хто прийшов до неї тієї ночі на гостину, був поза будь-якою підозрою…

У неділю 17 грудня, ввечері, зателефонувала Барбі й повідомила, що після розтину, який тривав понад п’ятдесят годин, усіляких перевірок і аналізів останки Клаудії передали, нарешті, її родині. Батьки вирішили поховати доньку в Парижі, на цвинтарі Пассі.

— Коли це відбудеться?

— Завтра вранці, об 11-й.

90

Цвинтар Пассі — VIP-ділянка для померлих. Близько 2600 могил — на