Замах на бродягу - Жорж Сіменон
Експертиза була коротка.
— Нічим, — відповів Моерс.
Повертаючись до свого кабінету, Метре відчув, що йому страшенно кортить послати під три чорти і самого Фюмаля, і його вигадки. Як можна організувати охорону людини, що гасає по всьому Парижу? Для цього не вистачить ніякої поліції.
— Падлюка! — пробурмотів він крізь зуби.
Невдовзі подзвонили. Ще один слід, по якому сподівались знайти місіс Брітт, нікуди не привів.
— Якщо мене питатимуть, — сказав він в інспекторській, — скажіть, що я повернусь за годину-дві.
Опинившись на вулиці, він зупинив таксі.
— Бульвар Курсель, п'ятдесят вісім.
Знов замрячило. По обличчях перехожих було видно, як їм остогидло чалапати по грязюці під холодним дощем.
Великий чотириповерховий особняк у стилі минулого сторіччя з заґратованими вікнами першого поверху, вузькими, мов бійниці, другого та третього поверхів і дубовими, оббитими міддю, дверима мав похмурий непривітний вигляд. Мегре натиснув мідяну кнопку дзвоника, і швейцар у смугастій лівреї з золотими лампасами відчинив йому двері.
— Я хочу бачити пана Фюмаля.
— Його нема вдома.
— В такому разі я хотів би бачити пані Фюмаль.
— Не знаю, чи вона вас прийме.
— Скажіть, що прийшов комісар Мегре.
В колишній стайні, перетвореній на гараж, стояли два автомобілі, з чого можна було зміркувати, що у колишнього м'ясника їх аж три.
— Дозвольте провести вас…
По широких сходах з різьбленими бильцями Мегре піднявся до вестибюля другого поверху, де, немов вартові, застигли дві мармурові статуї. Швейцар показав рукою на важке, страшенно невигідне крісло в стилі ренесансу і побіг на третій поверх. Комісар сів.
Чекати йому довелось досить довго. В будинку панувала глибока тиша, яку лише іноді порушував приглушений шепіт голосів, що долинав згори, та цокання друкарської машинки: секретарка квапилась надолужити згаяний уранці час.
— Пані зараз вас прийме. Вона просить трохи почекати…
Швейцар зійшов униз, і лише за чверть години на сходах знов залунали чиїсь кроки, й Мегре побачив покоївку, яка спускалась до вестибюля.
— Комісар Мегре? Пані Фюмаль просить вас піднятися.
Атмосфера в будинку була не менш похмура, ніж у провінціальному суді. Тут було багато зайвого простору і мале життя, між розмальованими під мармур стінами виразне відлунювали голоси.
Покоївка провела Мегре до великого салону, посеред якого стояв чорний рояль, оточений принаймні півтора десятками крісел, оббитих вилинялим шовком. Тут знову довелось почекати, поки розчинились двері, впускаючи жінку в хатній сукні. Чорне волосся різко відтіняло біле брезкле обличчя з великими погаслими очима. Комісарові спочатку здалося, що до кімнати ввійшов привид.
— Пробачте, що я примусила вас чекати…
Голос у неї був рівний і байдужий, як у сновиди.
— Сідайте, прошу вас. Вам справді треба бачити саме мене?
Із розмови з Луїзою Бурже комісар знав, що пані Фюмаль зловживає алкоголем, але не думав, що в такій мірі. Погляд у жінки, яка сіла навпроти нього, був втомлений і застиглий, немов у сліпої.
— Сьогодні до мене завітав ваш чоловік. В нього є підстави гадати, що на його життя готується замах.
В її очах з'явилась ледь помітна тінь подиву:
— Ви щось знаєте про цю справу?
— Я не знаю нічого про жодну із його справ.
— А вам відомі його вороги?
Здавалось, це запитання не зразу дійшло до її свідомості.
— В нього повинні бути вороги, — нарешті промовила вона.
— Ви одружилися кохаючи?
Це запитання було надто складне для неї, і вона коротко відповіла:
— Не знаю.
— У вас є діти, пані Фюмаль?
Вона заперечливо похитала головою.
— Вашому чоловікові хотілось коли-небудь їх мати?
Вона повторила:
— Не знаю. — Потім додала: — Можливо.
Що ще можна було в неї запитати? Спілкуватися з нею було майже неможливо, немов вона жила в іншому світі чи немов між ними стояла товста скляна стіна.
— Здається, я перебив ваш відпочинок?
— Ні. Я не відпочивала.
— Мені залишається тільки…
Йому залишалось тільки попрощатися, і саме це він уже збирався зробити, коли двері раптом відчинились, і до салону влетів Фюмаль.
— Якого біса ви сюди припхались? — гарикнув він.
— Як бачите, я вирішив познайомитись з вашою дружиною.
— Мені сказали, що внизу один із ваших шпигів допитує моїх слуг. Тепер я бачу, що ви самі мучите мою жінку…
— Стривайте, пане Фюмаль! Ви ж самі звернулись до нас.
— Так, але я не дав вам права втручатись у моє приватне життя!
Мегре вклонився жінці, яка мовчки стежила за ними, нічого не розуміючи.
— Прошу вибачення, пані Фюмаль. Сподіваюсь, я вам не дуже набрид.
Господар дому пішов слідом за комісаром.
— Про що ви з нею розмовляли?
— Я запитав її, чи вона знає ваших ворогів?
— А вона що?
— Вона відповіла, що у вас повинні бути вороги, але що вона їх не знає.
— Це вас наблизило до розгадки?
— Ні.
— В такому разі…
— В такому разі доведеться почекати.
Мегре ледве стримався, щоб не запитати, навіщо Фюмаль пише
