Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Він був уражений до глибини своєї юної душі. Влада, якою він тішився усе життя, лежала розбита в друзки біля його ніг Він підійшов до Венери й почав машинально розглядати черепаху. Чому він незлюбив Вела Дарті? Цього він і сам не знав. Незнайомий з родинною історією, маючи лиш невиразне уявлення про ту ворожнечу, яка виникла тринадцять років тому, коли Босіні покинув Джун заради Сомсової дружини, він нічого не знав про Вела і тому не міг збагнути причини своєї неприязні. Він просто не любив його, та й годі Проте перед ним постало питання, що тепер робити? Правда, Вел Дарті їм доводиться троюрідним братом, але зустрічатися з ним Голлі зовсім ні до чого. Однак виказувати те, що він випадково побачив, було проти його принципів. Опинившись перед такою дилемою, він сів у старе шкіряне крісло й поклав ногу на ногу Надворі споночіло, поки він сидів, дивлячись крізь широке вікно на старого дуба, розлогого, хоч і безлистого, що поволі розпливався темним обрисом на тлі вечірнього присмерку.

"Дідусь!"— подумав він без усякого зв'язку і витяг годинника. Стрілок не було видно, тож він крутнув репетир. "П'ята година!" Дідусів перший золотий годинник, гладенький від часу, зі стертою гравіровкою і подзьобаний від багатьох падінь. Дзвін його був наче тихий голос тих золотих часів, коли вони вперше приїхали з Сент-Джонс-Вуда в цей будинок, приїхали з дідусем у його екіпажі й зразу ж кинулися до дерев. До дерев, на які можна видиратися, а дідусь поливав унизу герань на клумбах. Що ж його робити? Написати татові, щоб приїхав? Розповісти все Джун? Але вона така, така незбагненна! Нічого не робити і сподіватися на краще? Зрештою, канікули скоро закінчаться. Поїхати в Лондон і зажадати від Вела, щоб він сюди не потикався? Але як дістати його адресу? Голлі її не дасть! Справжній лабіринт шляхів, безліч усіляких можливостей! Він закурив сигарету. І коли викурив її до половини, чоло його розгладилося, наче по ньому ніжно провела худорлява стареча рука; і Джоллі здалося, що хтось прошепотів на вухо "Нічого не роби. Не кривди Голлі, не кривди її, мій хлопчику!" І він зітхнув заспокоєно, випустивши дим крізь ніздрі

А нагорі у своїй кімнаті й досі супилася Голлі, яка вже встигла роздягтись. "Він не такий, він не такий!"— безгучно шепотіли її уста

VI. ДЖОЛІОН ВАГАЄТЬСЯ

Невеликий затишний готель над відомим рестораном біля вокзалу Сен-Лазар правив Джоліонові за притулок у Парижі Він не терпів за кордоном своїх земляків Форсайтів — мляві, наче риба, яку витягли з води, вони топталися по тому самому маршруту: Опера, вулиця Ріволі, "Мулен Руж" Його дратував їхній вигляд, який свідчив, що вони прибули сюди, бо їм треба було якомога швидше виїхати куди-небудь із дому Але жоден Форсайт не з'являвся біля цього притулку, де в його спальні камін топили дровами і кава була пречудова. Париж завжди був для нього привабливіший узимку. Гострий запах дров'яного диму й жаровень, де смажилися каштани, блиск зимового сонця в погожі дні, кав'ярні просто неба, не зважаючи на зимовий холод, незалежний, жвавий натовп на бульварах,— все це ніби говорило йому, що зимовий Париж має свою душу, яка, неначе перелітна пташка, влітку відлітає.

Він добре розмовляв французькою мовою, мав кількох друзів, знав деякі ресторанчики, в яких подавали смачні страви і де можна було спостерігати за цікавими типажами. В Парижі він відчував, що його охоплює філософський настрій, і іронія його набувала гостроти; життя сповнювалося витонченим змістом, позбавленим певної мети, ставало букетом пахощів, темрявою, пронизаною хисткими зблисками світла.

На початку грудня, коли Джоліон вирішив поїхати до Па рижа, він іще не признавався собі, що їде туди слідом за Айріні Але не минуло й двох днів у Парижі, як йому довелося визнати, що бажання бачити її було чи не головною причиною його приїзду В Англії людина ніколи не признається в своїх природних нахилах. Він думав, що йому треба поговорити з нею про те, що він здав у найми її квартиру та про інші справи, але в Парижі відразу збагнув, що йому кортить не того В цьому місті він наче був під владою якихсь чарів. На третій день він написав їй листа й одержав відповідь, яка сповнила його радісним трепетом:

"Дорогий Джоліоне!

Я буду дуже рада зустрітися з вами.

Айріні"

Він пішов до неї в готель погожого сонячного дня, і на душі в нього було таке почуття, яке охоплювало його, коли він ішов подивитися на улюблену картину. Він не пригадував, щоб якась інша жінка викликала в ньому таке особливе, чуттєве і водночас високе почуття. Він посидить, помилується нею і піде, не пізнавши її глибше, але ладний завтра знову прийти й милуватися нею. Такі були в нього почуття, коли в трохи побляклій, але чепурній маленькій вітальні тихого готелю над Сеною вона підійшла до нього в супроводі хлопчика-коридорного, котрий урочисто проголосив: "Мадам"— і відразу зник. Її обличчя, усмішка, постава були точнісінько такі, як він їх уявляв собі, а вираз її обличчя говорив ясно: "Друг".

— Ну,— мовив він,— які у вас новини, бідна вигнаннице?

— Ніяких.

— Нічого не чути про Сомса?

— Нічого...

— Я здав вашу квартиру і, як належить сумлінному управителю, привіз вам грошей. Як вам подобається Париж?

Провадячи ці розпити, він подумав, що йому ніколи не доводилося бачити таких гарних і ніжних уст; спідня губа ледь вигиналася вгору, а біля кутика верхньої видніла малесенька ямочка. Йому здалося, що він оце щойно побачив жінку в створінні, яке досі було для нього ніби живою статуєю, котрою він милувався, неначе витвором мистецтва. Вона призналася, що жити самій у Парижі трохи важко; а проте Париж так захоплений власним життям, що здебільшого в ньому почуваєш себе безпечно, як у пустелі. До того ж англійців тут тепер не вельми полюбляють!

— Навряд чи ця неприязнь поширюється на вас,— сказав Джоліон.— Ви маєте подобатися французам.

— Це породжує свою незручність.

Джоліон кивнув головою.

— Ну, а поки я тут, дозвольте мені поводити вас по місту. Ми почнемо завтра. Запрошую вас пообідати в моєму улюбленому ресторані, а тоді підемо в оперету.

Відтоді почалися щоденні зустрічі.

Незабаром Джоліон збагнув, що для тих, хто прагне сповільнити розвиток любовного почуття, Париж перше і водночас останнє місце, де можна зберегти товариські стосунки з гарною жінкою. Ця щойно відкрита істина заволоділа його серцем, виспівуючи, наче пташка: "Elle est ton rêve! Elle est ton rêve!" [37] Часом такий стан здавався природним, часом смішним — тяжкий випадок пізньої любові. Суспільство вже раз зробило його вигнанцем, і відтоді він перестав зважати на умовну мораль; але думка про кохання, на яке вона не могла відповісти взаємністю — хіба може вона, коли він у такому віці?— навряд чи виходила за межі його підсвідомості. До того ж йому було дуже боляче згадувати про її змарноване, самотнє життя. Відчуваючи, що їй приємне його товариство і що вона щиро тішиться їхніми прогулянками, він намагався не зробити й не сказати нічого такого, що могло б зіпсувати цю втіху. Вона упивалася його дружбою, наче зів'яла рослина, яка жадібно вбирає в себе воду. Наскільки їм було відомо, ніхто, крім нього, не знав її адреси, в Парижі у неї не було знайомих, а в нього дуже мало, тож, здавалося, не було потреби дбати про обережність під час прогулянок, розмов, відвідин концертів, виставок, театрів, ресторанів, під час екскурсій до Версаля, Сен-Клу і навіть Фонтенбло. Час линув, наче на крилах,— так минув один із тих насичених яскравими барвами місяців, що не мають ані минулого, ані майбутнього. Те, що в юності переросло б у гарячу пристрасть, було тепер, мабуть, таким самим глибоким, але куди ніжнішим почуттям, до якого домішувалася безнадійність і рицарське обожнювання, що робили його схожим на почуття вірного друга й захисника,— воно затихало в його крові, принаймні поки вона була з ним, усміхнена й щаслива їхньою дружбою, і щодень вона здавалася йому вродливішою і духовно ближчою; її життєва філософія, вироблена більше почуттям, аніж розумом, на диво збігалася з його власною, іронічна недовірливість, потяг до краси, майже пристрасна співчутливість і толерантність сполучалися в ній з інстинктивною безкомпромісністю, котра йому, як чоловікові, була властива в меншій мірі. І протягом усього цього місяця, щодня бачачись з Айріні, він ні на мить не втрачав почуття, з яким ішов до неї першого дня,— почуття, що охоплює тебе перед улюбленим витвором мистецтва, якийсь майже абстрактний потяг. Що ж до майбутнього — цього невблаганного додатку сучасного,— то він уникав дивитися йому у вічі, боячись порушити свій безхмарний спокій; але він плекав задуми продовжити цей час у місцях іще прекрасніших, де світить гаряче сонце і де є стільки незвичайного й цікавого для ока і для пензля. Кінець настав швидко: двадцятого січня прийшла телеграма:

"ЗАПИСАВСЯ ДОБРОВОЛЬЦЕМ КАВАЛЕРІЙСЬКИЙ ПОЛК

АЖОЛЛІ"

Її принесли Джоліонові саме тоді, коли він зібрався в Лувр, де мав зустрітися з Айріні. Телеграма зразу повернула його до дійсності. Поки він утішався тут солодким лотосом, його син, для якого він повинен бути мудрим учителем і керівником, зробив цей великий крок, що загрожував йому небезпекою, труднощами, можливо, навіть смертю. Він був вражений до глибини душі, раптом усвідомивши, як міцно Айріні обкрутилася навколо коренів його єства. Опинившись під загрозою розлуки, зв'язок між ними — а це був справжній зв'язок — утратив свою абстрактність. Джоліон розумів, що спокійна втіха від їхніх зустрічей минула назавжди. Він побачив своє почуття таким, яким воно було насправді,— зрозумів, що це кохання. Може, воно й смішне, але таке реальне, що виявиться рано чи пізно. Однак тепер, йому здавалося, він не може, не повинен його виявляти. Новина про Джоллі невблаганно стала йому на перешкоді. Він пишався цим рішучим кроком; пишався своїм сином, що той іде в бій за свою батьківщину, бо на Джоліоновій симпатії до бурів теж позначився Чорний тиждень. Отже, кінець настав раніше за початок! Яке щастя, що він нічим не виказав себе!

Коли він зайшов у картинну галерею, вона стояла перед "Мадонною серед скель", елегантна, усміхнена, забувши про все на світі, крім картини.