Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Засів, политий чорнилом, дає вруна (якщо взагалі дає!) не раніш як через десять-дванадцять років, отож Лгасьєп при— ііпяп пирій за пшеницю. Зате він краще пізнав життя. Обманувшись у жінці, він обманувся ще й у світському товаристві, в облудних друзях. Але досвід дався йому дорогою ціною — ото й усе. Наші предки казали: "Аби тільки наш син зберіг вуха і честь..."

— Честь!..— вигукнула бідолашна Єва.—Яка там честь! Скільки безчесного уже встиг натворити Люсьєн!.. Писати всупереч своїй совісті!.. Обмовляти найближчого друга!.. Жити на гроші актриси!.. Відкрито з’являтися з нею на люди!.. Пустити нас по світу з торбами!..

— О! Це ще дрібниці! — сказав Давід і замовк.

Він мало не прохопився про сфальшовані векселі. На лихо, Єва помітила, що чоловік щось приховує, і невиразна тривога опанувала її.

— Дрібниці? —повторила вона.—А де ми візьмемо три тисячі франків, щоб оплатити векселі?

— По-перше, Серізе поновить угоду на оренду друкарні,— сказав Давід.—Адже п’ятнадцять відсотків, які дають йому Куенте зі своїх замовлень, принесли йому за півроку шістсот франків та ще п’ятсот він заробив на міських замовленнях.

— Коли Куенте довідаються про це, вони, мабуть, і побояться поновити угоду,— сказала Єва.— Адже Серізе хлопець небезпечний.

— Ет, мені до того байдужісінько! —вигукнув Сешар.— Ще кілька днів, і ми забагатіємо. А коли Люсьєн матиме вдосталь грошей, він стане втіленням самих чеснот...

— Ох, Давіде! Мій любий, які слова вихопились у тебе! Отже, в лещатах злиднів Люсьєн безпорадний проти зла? Ти думаєш про нього так само, як і д’Артез! Велика людина має бути сильною, а Люсьєн слабкий!.. Ангел, який піддається першій-ліпшій спокусі,— що ж то за ангел?..

— Зрозумій же, це натура прекрасна лише в своєму середовищі, у своєму оточенні, на своєму небі. Люсьєн не створений для-боротьби, і я визволю його від необхідності боротись. Бачиш, я вже так близько підійшов до мети, що можу розповісти тобі про суть своїх дослідів. Ось поглянь! — Давід дістав із кишені кілька аркушів білого паперу розміром у одну восьму, переможно помахав ними й поклав їх на коліна дружини.— Стопа такого паперу, формату "великий виноград", коштуватиме не дорожче як п’ять франків,— сказав він.

Єва роздивлялась і обмацувала зразки паперу з виразом дитячого подизу.

— І як же ти їх виготовив? — поцікавилася вона,

— За допомогою волосяного спта. Я взяв його в Марі— он,— відповів Давід.

— Але тп не зовсім задоволений, так? — запитала Єва.

— Розумієш, тут ідеться не так про спосіб виробництва, як про вартість паперової маси. На жаль, я далеко пе перший з тих, хто ступив на цю тернисту дорогу. Пані Массон ще в тисяча сімсот дев’яносто четвертому році спробувала переробити макулатуру в чистий папір. їй це вдалось, але за яку ціну! Десь тисяча вісімсотого року маркіз Солсбері в Англії, а тисяча вісімсот першого Сеген у Франції намагалися виготовити папір із соломи. Для тих аркушів, що ти тримаєш у руках, сировиною послужив наш звичайний очерет, агишіо рІі^тШз. Але я хочу спробувати і кропиву, і будяк — щоб сировина булл справді дешева, її треба шукати серед рослин, які ростуть па землях, непридатпих для рільництва, або на болотах. Дармова сировина! Весь секрет у тому, як обробляти стебла. Поки що мій спосіб не досить простий. Та нехай! Усе одно я доб’юся, що французька паперова промисловість досягне становища, якого вже домоглася наша література; я хочу, щоб виробництво паперу стало виключним правом пашої країни, як виключним правом Англії стало виробництво заліза, видобуток кам’яного вугілля, гончарні вироби. Я хочу стати Жаккаром паперової промисловості.

Єва підвелася, схвильована і зворушена простотою Да— віда, його впевненістю в собі. Вона розкрила обійми й пригорнула чоловіка до свого серця, схиливши голову йому на плече.

— Ти винагороджуєш мене, немовби я уже зробив відкриття,— сказав Давід.

Замість відповіді Єва обернула до нього своє прекраспо, залите слізьми обличчя і якусь хвилину не могла мовити й слова.

— Я обіймаю не генія, а друга, що зумів утішити мспе! — сказала вона.— Славі зганьбленій ти протиставляєш славу новонароджену. Смуток, якого завдало мені падіння брата, відступає перед величчю твоїх задумів.,. Лвжеж, ти станеш знаменитим, як Грендорж, як Руве, як Ван Робе, як той перс, що подарував нам марену, як усі ті люди, про котрих ти розповідав мені і і чиї імена лишилися невідомі, бо, вдосконалюючи промисловість, вони творили добро без галасу...

— І що вопп там роблять так пізно? — сказав Боніфас Куенте.

Куенте-великий прогулювався по майдану Мюр’є вдвох із Серізе, вдивляючись у освітлені вікна, де на муслінових фіранках вирізнялися тіні бви та її чоловіка. Паперовий фабрикант щовечора приходив — десь майже опівночі — перекинутися кількома словами із Серізе, у чиї обов’язки входило стежити за кожним кроком свого колишнього хазяїна.

— Думаю, він показує їй папір, який виготовив сьогодні вранці,— відповів Серізе.

— Яку ж сировину він застосовує? — запитав паперовий фабрикант.

— Не можу збагнути,— відповів Серізе.— Я зробив дірку в даху, заліз нагору і всю ніч спостерігав, як мій Простак варив якесь місиво у мідному тазі; та хоч як придивлявся я до ного навалених у кутку припасів, я помітив тільки, що ця сировина скидається на жмут прядива.

— Не будьте аж занадто цікавим,— скрадливим голосом сказав Боніфас Куенте своєму шпигові.— Це було б непорядно!.. Коли пані Сешар запропонує вам поновити угоду на оренду друкарні, скажіть їй, що ви, мовляв, самі хочете стати хазяїном, запропонуйте половину вартості патенту й обладнання і, якщо вона погодиться, повідомте мене. Головне, морочте їм голову, зволікайте... Адже грошей у них нема.

— Жодного су! — підтвердив Серізе.

— Жодного,— повторив Куенте-великий. "Вони в моїх руках",— сказав він сам собі.

Фірма Метів’є і фірма братів Куенте, крім своєї головної діяльності як паперових фабрикантів, постачальників паперу та друкарів, провадили й банківські операції — хоч і не думали платити за відповідний патент. Державна скарбниця ще не винайшла способу контролювати ділові оборудки і примушувати всіх, хто потай вдається до банківських операцій, брати патент банкіра, який у Парижі, наприклад, коштує п’ятсот франків. Але брати Куенте та Метів’є, хоч і були, так би мовити, біржовими зайцями, КОЇКПІ три місяці пускали в обіг по кількасот тисяч франків на біржах Парижа, Бордо й Ангулема. Саме того вечора фірма братів Куенте отримала з Парижа три векселі, кожен на тисячу франків, підроблені Люсьєном. Куеп— те-великий відразу ж побудував па цих векселях страхітливий за своєю підступністю план, спрямований, як побачимо далі, проти терплячого і простосердого винахідника.

Наступного дня о сьомій ранку Боніфас Куенте прогулювався біля греблі, крізь яку струменів потік, що постачав воду на його величезну паперову фабрику і своїм шумом заглушував голоси. Боніфас чекав там одного молодика, років двадцяти дев’яти — звали його П’єр Пті-Кло, і віп уже півтора місяці обіймав посаду стряпчого при суді першої інстанції в Ангулемі.

— Ви навчалися в ангулемському колежі разом з Да— відом Сешаром, правда ж? — запитав Куенте-великпй, привітавшися з молодим адвокатом, який поспішив з’явитися на поклик багатія-фабриканта.

— Правда, ласкавий пане,— відповів Пті-Кло, намагаючись не відставати від цибатого Куенте.

— Ви поновили своє давнє знайомство?

— Ми зустрілися з ним хіба що двічі, відтоді як він повернувся з Парижа. Та й не дивно. У будні я сиджу в конторі або в суді, а по неділях та святах навчаюся, поповнюю свою освіту, бо розраховувати мені доводиться тільки на власні сили...

Куенте-великий схвально кивнув головою.

— Коли ми вперше побачились, Давід запитав у мене, що я нині роблю. Я відповів, що, закінчивши юридичний факультет у Пуатьє, влаштувався старшим клерком у метра Оліве і що сподіваюся рано чи пізно стати його наступником... Я багато ближче знайомий з Люсьєном Шар— доном, або з паном де Рюбампре, як нині називає себе коханець папі де Баржетон, наш великий поет і шуряк Давід а Сешара.

— Чом би вам не сказати Давідові про ваше призначення й не запропонувати йому свої послуги? — сказав Куенте-великий.

— Так не прийнято,— відповів молодий стряпчиіг.

— Він ніколи не судився, у нього нема свого повіреного, чому б вам і не стати ним,— мовив Куенте і з-під окулярів окинув пильним поглядом миршавого судовика.

Син кравця з Умо, якого зневажали товариші по колежу, П’єр Пті-Кло, здавалося, страждав від розлиття жовчі. Брудно-землистий колір обличчя свідчив про задавнені хвороби, про життя в злиднях, недосипання і, звичайно ж, про нпці пристрасті. У просторіччі побутує вираз, яким можна змалювати цього хлопця у двох словах: колючий, як шпичка. Надтріснутий голос цілком пасував до його кислої пики, хирлявого тіла і до невиразного кольору сорочачих оченят. Сорочаче око, за спостереженням Напо— леона, ознака непорядності. "Погляньте на отого он,— сказав він якось на острові Святої Єлени, звертаючись до Ласказа і говорячи про одного зі своїх повірників, якого він мусив усунути з посади за розтрату державних коштів.— Сам не можу збагнути, чому я не розгадав його раніше. Адже в нього сорочаче око". Отож, коли Куенте— великий як слід роздивився миршавого, кволого адвокати— ка з подзьобаним віспою личком і таким ріденьким чубом, що лисина, починаючись від лоба, відкрила уже й маківку, коли він переконався, що в цьому хирлявому тілі ховається неабиякий гонор, він сказав собі: "Ось такого, як ти, мені й треба". І справді, Пті-Кло, який спізнав усю невблаганність людської зневаги, був охоплений жагучим бажанням вибитись у люди і, не маючи за душею анічогісінько, набрався зухвалості й купив за тридцять тисяч франків діло свого патрона, розраховуючи на те, що вигідне одруження дасть йому змогу розплатитися; і, як то саведено, Пті-Кло сподівався, що наречену підшукає йому сам же таки патрон, адже хто, як не він, найдужче зацікавлений у тому, щоб одружити свого наступника й у такий спосіб допомогти йому розрахуватися за куплену контору? Але передусім Пті-Кло покладався на самого себе, бо віп, крім , усього, був людиною неабияких здібностей, досить рідкісних у провінції.