Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Кінець кінцем твою таємницю розкриють, адже ти оточений фабрикантами! Скільки фабрикантів, стільки й ворогів! Ти наче бобер, на якого повсюди чатують мисливці, побережи ж свою цінну шкуру...
— Дякую, любий друже! — вигукнув Давід.— Я вже про це подумав, та однаково я вдячний тобі за увагу й турботу!.. Я працюю не задля себе. Мені вистачило б і ренти в тисячу двісті франків, а рано чи пізно батько залишить мені утричі більше... Я живу коханням і наукою!.. Я витаю в небесах... А якщо й прагну здобути багатство, то тільки для Люсьєна та своєї дружини...
— Гаразд, підпиши ось це доручення, в якому ти довіряєш мені вести твої справи, і спокійно працюй над своїм винаходом. Якщо виникне загроза твого арешту, я тобі скажу, щоб ти заховався: адже треба передбачити все. І послухай доброї поради: не пускай до себе в дім жодної людини, в якій ти не був би певен, як у самому собі.
— Серізе не захотів поновити угоду на оренду друкарні — через те нам тепер так сутужно з грішми. При мені залишилися тільки Маріон та ельзасець Кольб, вірний мені, як пес, дружина й теща...
— Не довіряй псу...— сказав Пті-Кло.
— Ти не знаєш Кольба! — вигукнув Давід.— Я вірю йому, як самому собі.
— А хочеш, я випробую його?
— Випробовуй,— сказав Сешар.
— Ну то бувай. Але пришли до мене свою красуню папі Сешар, вона теж повинна видати мені доручення. І пам’ятай, друже, твої справи досить-таки заплутані,— сказав Пті-Кло товаришеві, остерігаючи його цими словами про судову тяганину, яка мала звалитись йому на голову.
"Ох я ж і спритник! Одна нога в Бургундії, а друга — в Шампані",— сказав собі Пті-Кло, після того як провів Давіда Сешара до дверей контори.
Змучений турботами, пов’язаними з безгрошів’ям, переживаючи за дружину, вбиту ганебною поведінкою Люсьєна, Давід, одначе, й на мить не забував про свої досліди. Ось і тепер, ідучи від Пті-Кло додому, він неуважно жував бадилинку кропиви, яку перед тим розмочив у воді, маючи намір застосувати розм’яклі волокна як сировину для паперової маси. Він шукав потрібну йому дешеву сировину, беручи різні волокнисті речовини, що подрібнювалися після вимочування, і пробуючи обробляти їх тим способом, яким звичайно обробляли прядиво, ганчір’я, матерію. Отож Давід ішов додому, майже заспокоєний розмовою зі своїм приятелем Пті-Кло, й раптом помітив, що у нього в роті перекочується ніби кулька з тіста. Він поклав її на долоню, розкачав і побачив паперову масу, що переважала всі суміші, які досі щастило йому отримати, бо головна вада мас, виготовлених із рослин,— це слабка в’язкість. Так, із соломи виходить ламкий папір, що шарудить, наче фольга. Несподівані відкриття иипадають лише на долю впертих і відважних дослідників природи! "Я здійсню за допомогою машинної та хімічної обробки те, що я відкрив несамохіть!" — сказав собі Давід. І він з’явився перед дружиною, сповнений радісного передчуття перемоги.
— Янголе мій, не хвилюйся! — сказав Давід, побачивши, що дружина плакала.— Пті-Кло обіцяє нам кілька місяців спокою. Правда, доведеться змиритись із судовими видатками, але як сказав він мені на прощання: "Кожен француз має право відтягувати скільки завгодно сплату боргу, аби тільки потім він чесно сплатив заборговані гроші, проценти й судові видатки!.." То й нехай! Сплатимо!..
— А па що будемо жити? — запитала бідолашна бва, яка думала про все.
— Справді...— мовив Давід, почухавши за вухом,— рух цілком несвідомий і властивий усім, хто опиняється у скрутному становищі.
— Моя мати догляне малого Люсьєна, а я знову працюватиму,— сказала Єва.
— О моя кохана! — вигукнув Давід, пригортаючи дружину до грудей.— О люба Єво! За два кроки звідси, в Сенті, в шістнадцятому столітті жив один з найславет— ніших людей Франції, бо він не тільки винайшов емаль, а й став славним попередником Бюффона, Кюв’є, бо цей простодушний чолов’яга ще задовго до них заклав початок геології! Бернар де Паліссі був одержимий пристрастю досліджень, але проти нього повстали дружина, діти, всі жителі містечка. Дружина продавала його інструменти... Він блукав полями, і ніхто його не розумів!.. Його цькували, показували на нього пальцями!.. А от я — я знаю, що мене кохають!..
— Палко кохають,— підтвердила Єва з лагідним виразом жінки, упевненої в своїх почуттях.
— Тоді я витерплю все, що витерпів бідолашний Бернар де Паліссі, творець екуанського фаянсу, мислитель, якого пощадив у Варфоломіївську ніч Карл Дев’ятий і який згодом, будучи вже старим, багатим і шанованим, читав по всій Європі публічні лекції, присвячені науці про земні надра, як він називав ще ненароджену геологію.
— Поки мої руки зможуть утримувати праску, ти не знатимеш нестатків ні в чому! — вигукнула бідолашна жінка в пориві безмежної відданості.— В ті часи, коли я служила в пані Прієр і була там кращою прасувальницею, я дружила з однією розумною дівчиною, з кузиною Постеля Базіною Клерже.. Так от, недавно Базіна приносила мені з пральні мою тонку білизну й сказала, що заступає на місце пані Прієр. Я піду працювати до неї!..
— Працювати тобі доведеться недовго,— сказав Давід.— Я відкрив...
Уперше ця глибока віра чоловіка в успіх своїх досліджень, віра, яка підтримує винахідників і дає їм силу мужньо пробиватися крізь первісні хащі країни нерозгаданих таємниць, змусила Єву всміхнутися майже сумно. Вражений у саме серце, Давід похнюпив голову.
— О мій друже, я не сміюся, я пе глузую, я не засумнівалася в тобі! — вигукнула прекрасна Єва, падаючи перед чоловіком навколішки.— Але я зрозуміла, як слуш— но ти робиш, огорнувши глибокою таємницею свої досліди та надії. Авжеж, мій любий, винахідник повинен ховати свою народжувану в муках славу від усіх, навіть від своєї дружини!.. Жінка завжди лишається жінкою. Твоя Єва не змогла втриматися від усмішки, почувши, як ти кажеш: "Я відкрив...", бо ці слова вона чує від тебе уже всімнадцяте за цей місяць.
Давід почав підсміюватися з себе так добродушно, що Єва взяла його руку і поцілувала її із святобливим хвилюванням. То була одна з тих чудових хвилин, коли на узбіччі кам’янистих доріг убогості, а часом і в глибині провалля розквітають троянди любові й ніжності.
Мужність Єви зростала в міру того, як зростали їхні нещастя. Велич Давіда, його наївність, притаманна справжнім винахідникам, сльози,'які вона іноді помічала на очах цього щирого чоловіка з поетичною вдачею,— усе це розвивало в ній незламну силу опору. Вона спробувала ще раз удатися до засобу, який колись так добре їй допоміг. Вона написала панові Метів’є й попросила дати оголошення про продаж друкарні, пообіцявши заплатити борг із виторгуваних у цей спосіб грошей і благаючи не розоряти Давіда зайвими судовими видатками. На цього зворушливого листа Метів’є відповів гробовою мовчанкою, а старший прикажчик фірми повідомив, що з огляду на відсутність пана Метів’в він не може взяти на себе сміливість припинити стягнення по суду, бо "це не входить у звички його хазяїна". Тоді Єва запропонувала переписати векселі, взявши на себе всі видатки, і прикажчик погодився, але він поставив умову, щоб батько Давіда Сешара дав поруку по векселях. Єва разом із матір’ю й Кольбом пішки вирушила в Марсак. Вона сміливо увійшла в дім старого виноградаря, вона зачарувала його, вона зуміла розгладити зморшки на його старечому обличчі; та коли із завмиранням серця вона обмовилася про поруку, вираз того сизого від надмірної , любові до спиртного обличчя миттю змінився.
— Та якби я дозволив синові лиш доторкнутися до мого гаманця, він запустив би туди всю лапу й геть-чисто вительбушив його! — вигукнув він.— Діти полюбляють лупити гроші зі свого батька. А як жив я сам? Я своїм батькам і ліара не коштував. Ваша друкарня стоїть порожня. Тільки миші та пацюки залишають там свої відбитки... Ви красунечка, і вас я люблю; ви жінка працьовита й ощадлива — але мій син!.. Та чи знаєте ви, хто він такий, Давід?.. Вчений ледацюга, ось він хто! Якби я ото держав його в шорах, як мене держали, та не послам у науку, то став би він Ведмедем, як його батько, і призбирав би вже грошенят... Ох, то не син, а мій хрест тяжкий! І на лихо ж, один-однісінький, другого примірника я вже не видрукую! Він і вас зробив нещасливою...— (Єва рішучим порухом висловила свою цілковиту незгоду).— Ет, облиште! — вів далі старий у відповідь на її жест.— Адже від турбот і горя у вас навіть молоко пропало, годувальницю довелось узяти. Я все знаю, все! Вас потягли до суду й пустили про це славу по всьому місту. Я простий Ведмідь, різних там наук не навчався, у панів Дідо, друкарських знаменитостей, не працював, а в та— кій-от халепі не був ніколи. Що таке гербовий папір, мені тільки з чуток відомо! Знаєте, що я кажу собі, коли працюю на винограднику, доглядаю його, збираю врожай або пораюся по господарству?.. Я кажу собі: "Трудися, старий, гаруй, бідолахо, надсаджуйся, складай монету до монети, збивай статок — а що далі? А далі все піде прахом: на судових приставів, на стряпчих, на всякі там химери... на пустопорожні фантазії... Годі вам, дочко! Ви ж мати, у вашого малюка на мордочці стримить такий самий трюфель, як і в його діда,— так мені здалося, коли я брав його на руки після купелі разом з пані Шардон. Отож киньте перейматися Давідом і краще подумайте про цього малого розбишаку... На вас уся моя надія... Ви не дозволите розтягти моє добро... моє нещасне добро...
— Любий татусю Сешар, та ваш син незабаром прославить ваше ім’я! Він стане багатий, а в його петлиці ви побачите орден Почесного легіону...
— І як це йому вдасться? Що він такого зробить? — запитав виноградар.
— Потерпіть, побачите!.. А тим часом тисяча екю невже вас розорить?.. А маючи тисячу екю, ми могли б припинити судову справу... Ну гаразд, якщо не довіряєте синові, позичте гроші мені, я поверну вам борг; візьміть у заставу мій посаг, мій заробіток...
— То Давід Сешар під судом? — вигукнув виноградар, здивований, що чутки, які він пояснював обмовою, виявилися правдою.— Ось до чого призводить уміння підписувати своє прізвище!.. І чим він мені тепер заплатить за оренду приміщення?.. Так, так, сходжу я, мабуть, до Ангулема, дочко, дам лад справам і пораджуся з метром Кашаном, моїм повіреним... Добре, що ви прийшли...
