Хліб по воді - Шоу Ірвін

Там написано, що він підтримує зв'язки з музеями, з оперою, відомий своїми філантропічними інтересами. У сиву давнину грав у хокей за йєль, член Національного олімпійського комітету, а також багатьох клубів, зокрема "Ракет", "Сен-чері" та "Юніон-клаб". Одружений із дамою з вищого світу. Дівоче-ім'я — Кетрін Вудбайн. Троє дітей — дві дочки й син. Усі дорослі. Ще щось прочитати?

— Досить,— сказав Аллен.

— "Хто є хто" не згадує про те, що він любить кататися на велосипеді,— докинула Елінор.— Думаю, про це буде в наступному виданні. Я ще за вечерею збагнула, що він — не просто один з диваків, які щодня катаються в Центральному парку.

— Я теж зрозумів, що вій особа значна,— сказав Аллен.— Одначе сам він цього не афішував, і це йому робить честь.

— А навіщо йому афішувати себе? Ти знаєш кого-небудь із тих, про кого написано у "Хто є хто"?

— Так відразу й не скажу,— відповів Аллен.—О, згадав! Там е один старий професор із школи Жюяра, в якого навчалася твоя мати... Оце, здається, й усе. А в таксі ви про що-небудь розмовляли?

— Він поцікавився, чому я сказала, що роблю кар'єру, коли він влаштував нам допит.

— І що ти відповіла йому?

— Та то мені, кажу, так, до слова прийшлося. Тоді він сказав, що хотів би побачитися з нами ще. Мені він здався дуже самотнім. Хоч після того, що я про нього прочитала, таке навряд чи можливе.

— У мене склалося враження,—промовив Аллен,— що він не дуже тобі сподобався.

— Це не зовсім так,— заперечила Елінор. Голос її звучав непевно, наче вона й досі не склала думки про Хейзена.— Просто я відчула, що між ним і нами — прірва. Ні, не прірва. Безодня! А ти цього не відчув?

Аллен засміявся.

— Яз тих людей, хто не помічає безодні навіть у себе під ногами,— відповів він.— Ми побачимо тебе на вихідні?

— На жаль, ні.— Я їду до Коннектікуту подихати сільським повітрям. Подзвоню в понеділок.

— Приємного відпочинку! — побажав Аллен і поклав трубку. Йому стало цікаво, де це Елінор узяла "Хто є хто". По тому, як вона говорила, не схоже було, що вона дзвонить із бібліотеки, а він знав, що вдома в неї довідника немає. Можливо, Елінор дзвонила від свого приятеля. Аллен намагався не думати, де вона була минулої ночі — після того, як відвезла Хейзена. Він похитав головою. Зрештою, в неї тепер своє життя.

Коли Аллен повернувся до спальні і знов узяв у руки Прескотта, він, не відчуваючи ніяких заздрощів, раптом подумав, як одна людина часом устигає розриватися надесятеро, як ото Хейзен, і навіщо він так робить.

Він знов узявся читати, але почув стук у двері. То була місіс Кертіс.

— Прийшов чоловік, який учора тут вечеряв,— повідомила вона.— Вигляд у нього жахливий — усі кольори райдуги. Але він приніс квіти для місіс Стренд і каже, що коли ви маєте час, то він бажав би вас на хвилинку побачити. Хоче забрати велосипеда, та Александера зараз немає вдома.

— А коли вернеться Александер? — запитав Аллен, надягаючи старий поношений твідовий піджак — свій суботній костюм — і встромляючи ноги в мокасини.

— Не раніше, як через годину. Поїхав у центр по якусь деталь до бойлера.

Аллен рушив довгим темним коридором повз зачинені двері Джіммі до передпокою. На стінах висіли репродукції, кілька старих афіш театру одного актора, і дружинин малюнок квітів. "А в "Хто є хто" про це не написано?" — подумав Аллен.

У передпокої стояв Хейзен. У руках він тримав загорнутий у папір букет квітів. Тут-таки на столі лежав якийсь довгастий, також загорнений у папір предмет.

— Доброго ранку, сер,— привітався Хейзен. — Сподіваюсь, я вас не дуже потурбував?

— Доброго ранку,— відповів Стренд, і вони потисли руки. — У суботу вранці мене ніхто ке може потурбувати. У цей час я нічого не роблю.

Вигляд у Хейзена, як і сказала місіс Кертіс, був справді жахливий. Поверх пов'язки на голові він натяг вовняну лижну шапочку, і голова його здавалася недоладно величезною. Обличчя було набрякле, потворне, а шкіра навколо рани на щоці мала нездоровий відтінок воднораз жовтого, зеленого й пурпурового кольору. Проте очі в Хейзена радісно сяяли. Він був одягнений в охайний, чудово скроєний сірий костюм. Черевики його блищали у тьмяному світлі передпокою.

— Як минула ніч? — поцікавився Стренд.

— Та минула...— стенув плечима Хейзен.—А як ваша дочка?

— Пішла грати в теніс. За сніданком була весела, як пташка.

— Переваги молодості! —зітхнув Хейзен.

"Він говорить про банальні речі,— подумав Стренд,— як про найвищі досягнення людського розуму".

— А я ось купив вашій дружині букетик,— мовив Хейзен, показуючи квіти. Папір ледь чутно зашурхотів.— За її люб'язну допомогу.

— В неї саме урок,— сказав Стренд.

— Я чую,— кивнув головою Хейзен, Одначе про те, що він думає про гру, змовчав.

— Леслі буде дуже рада,—сказав Аллен.— Місіс Кертіс, поставте, будь ласка, квіти містера Хейзена у воду.

Місіс Кертіс взяла в Хейзена букет і пішла на кухню.

— Я маю дещо й для Керолайн,— мовив Хейзен показуючи на пакунок,, який лежав на столі.— Нова ракетка. Фірми "Хед". Я помітив, що та, яку вона погнула, захищаючи мене, була якраз фірми "Хед".

— Не варто було турбуватися,— сказав Стренд.— Але, я певен, вона дуже зрадіє.

— Жилка там, усередині,— сказав Хейзен.— Просто я не знав, чи туго вона любить натягувати. Їй доведеться тільки зайти в тенісний відділ "Сакса", і там усе зроблять.

— Я бачу, ви зранку попобігали, містере Хейзен,— зауважив Стренд.— Ще нема й одинадцятої, а ви вже встигли побувати у "Сакса" та ще й купити квіти.

— Я встаю рано,— пояснив Хейзен.— Ще одна риса, яку я успадкував від батька.

— Я трохи знаю про вашого батька,— сказав Стренд.

— Справді? — недбало кинув Хейзен.— Мене це не дивує.

— Щойно подзвонила Елінор, моя дочка. Вона вичитала про вас у "Хто є хто".

— Он як? Я й не думав, що вона мною так зацікавиться.

— Вона сказала, в довіднику нічого немає про те, що ви любите кататися на велосипеді.

Хейзен усміхнувся:

— Нехай ця деталь моєї біографії залишиться нашою таємницею. Гаразд? Тут мені немає чим похвалитись — а надто як згадати про вчорашній вечір.

— А що вам було робити? — мовив Стренд.

— Я міг би залишитись удома,— сказав Хейзен.— Я вчинив безглуздо, що не зважив на пізню годину. Одначе...,— Його обличчя проясніло.— Завдяки цьому я познайомився з вами і вашою чарівною сім'єю!.. Але я справді забираю у вас надто багато часу. Я тільки хотів залишити тут ракетку й квіти, а ще взяти велосипед. Але в портьє ніхто не відповідає, і я...

— Зараз його немає,— пояснив Стренд.— Якщо ви хвилинку зачекаєте, я спитаю-в місіс Кертіс, де ключ від підвалу.

— Дякую,— мовив Хейзен.— Якщо це не завдасть вам багато клопоту.

Місіс Кертіс саме ставила букет у велику вазу на кухні.

— Чудові, правда? — сказав Аллен. Він мав дуже невиразне уявлення про квіти — знав тільки троянди та хризантеми, а далі навіть у назвах губився.

— Вони коштують такі гроші,— буркнула місіс Кертіс, сердито тицяючи квітки у воду,— що на них ви могли .б цілий тиждень годувати родину.

— Містер Хейзен хоче забрати з підвалу свій велосипед,— мовив Аллен, пускаючи повз вуха зауваження місіс Кертіс про вбогі статки його сім'ї.— Ви знаєте, де Александер зберігає ключі?

— Зійдете в бойлерну,— сказала місіс Кертіс.— Вона відчинена. Праворуч угорі полиця. У ближчому кутку має лежати ключ. Той чоловік збирається в такому стані їхати через парк на велосипеді?

— Гадаю, що так.

— Таж від його вигляду звірі в зоопарку з кліток повискакують! — Місіс Кертіс знову взялася за квіти,— І не забудьте покласти ключа на місце!

— Покладу,— буркнув Аллен і вернувся до передпокою, де стояв Хейзен. Чоло в нього трохи поморщилося, коли він почув, як недбало хтось грав у вітальні гаму. Стренд усміхнувся.

— Звичайно грають краще, ніж сьогодні,—пояснив він.— Де, мабуть, далеко не перший із учнів Леслі.

— І все ж таки, мабуть, приємно навчати дітей, —зітхнув Хейзен, розправляючи насуплені брови.— Весь час бути з молоддю...— Він не доказав.

— Я знаю, де ключ від підвалу,— повідомив Стренд,— Зараз ми туди спустимося.

— Не варто,— мовив Хейзен.— Я й так завдав вам стільки клопоту! Внизу мене чекає мій службовець. Якщо ви скажете, де ключ...

— Однаково я збирався трохи погуляти,— сказав Аллен, хоч це спало йому на думку тільки тепер.

Він відчинив двері й рушив із Хейзеном до ліфта. На першому поверсі стояв у вестибюлі високий чоловік років тридцяти п'яти у вельветових штанях і светрі. Хейзен відрекомендував його як містера Конроя, одного зі своїх секретарів. То був досить хирлявий молодик із сірим обличчям. "Колір попелу, що багато років лежав на дощі",— промайнуло в Стренда. Одяг на Конрої висів мішком. Алленові стало цікаво, який же вигляд мають решта Хейзенових секретарів і скільки їх у нього. Чи всі вони справляють таке гнітюче враження, як цей, чи є серед них і привабливіші?..

Вони спустилися сходами до бойлерної. Стренд знайшов ключа, відімкнув двері підвалу, і Конрой швидко й вправно схопив велосипеда. Стренд запропонував йому на сходах свою допомогу, але Хейзен роздратовано кинув:

— Він і сам донесе! Чи не так, Конрой?

— Звичайно, сер! — відповів той.

Стренд замкнув двері й поклав ключа на полицю. Конрой чекав на вулиці, поки вони вийдуть з будинку.

— Залишите велосипед у швейцара.

— Гаразд, сер,— відповів Конрой і сів на велосипед.

— І до понеділка,— сказав Хейзен.

— Так, сер,— відповів Конрой.— Якщо я буду потрібен вам у вихідні, мій автовідповідач мені перекаже.

— Якщо будете потрібні,— мовив Хейзен.

Він і Стренд подивилися вслід Конроєві, що поїхав на велосипеді.

— І в думці не припускаю, що він може належати до якої-небудь профспілки,— озвався Стренд,— цей ваш містер Конрой. Так старатись у вихідні...

— Здібний хлопець,— кивнув головою Хейзен.— Я йому добре плачу за те, щоб він часом попрацював кілька зайвих годин. Конрой неодружений, а це багато важить! — Він засміявся,— Якщо ви не проти, то, може, прогуляємося трохи разом?

— Куди б вам хотілося піти? — спитав Аллен.— До парку?

Хейзен усміхнувся й похитав головою.

— Тільки не зараз, прошу вас! Ще такі свіжі спогади... Може, до Лінкольн-центру?

— Гаразд,— погодився Стренд, і вони рушили.— Я люблю ним помилуватися. Це сповнює мене надією, що місто не так скоро обернеться на суцільну руїну.

Якийсь час вони йшли мовчки, втішаючись прогулянкою.

— Мене зацікавило ваше прізвище,— озвався Стренд.

— Чому?

— Був такий собі Вільям Хейзен, його ім'я залишило слід в американській воєнній історії.

— Справді? — здивувався Хейзен.— Що ж він такого зробив?

— Пішов на Вест-Пойнт і розбив індіанців.