Хліб по воді - Шоу Ірвін
Прикладіть лід і тримайте. Вона стухне.
Поранений слухняно приклав загорнений у рушник лід до щоки.
Алленові він здавався хлопчаком, що побував у бійці й тепер дозволяє матері гоїти свої рани.
Джіммі зацікавлено придивлявся до незнайомця.
— Добряче ж вас обробили, містере,— зауважив він.
— Мені це не первина,— відповів той.— Могло бути й гірше, набагато гірше. Якби не юна дама, що кинулась мене рятувати. Мій добрий ангел.— Він ніжно всміхнувся.— Звичайно все відбувається якраз навпаки.
— І де вони вас?,.— поцікавився Стренд.
— У парку. Сьогодні я прийшов туди трохи пізніше, ніж звичайно. Справи затримали. Банальна історія.— Леслі вже змила з нього майже всю кров, і тепер він сидів спокійний, впевнений у собі, його трохи почервоніле, але владне, з правильними рисами обличчя нагадало Стрендові портрети іспанських конкістадорів, самовдоволених і звиклих наказувати.— Я, як завжди, катався в парку — мій лікар порадив, ви ж бо знаєте, які вони прискіпливі, коли пацієнтові вже п'ятдесят і він усе життя просидів у конторі...
Леслі відступила й подивилася на свою роботу.
— Ось, здається, і все, що я можу зробити для невідкладної допомоги,— сказала вона.— Начебто не так уже й погано. А зараз перебинтуємо руку.— І вона перев'язала пальці і кисть, закріпивши перев'язку пластирем.
— Я десь загубив капелюха,—мовив незнайомець.— Гадаю, в ньому я мав би трохи пристойніший вигляд.
— Чим вас так ударили?—запитав Стренд.— Може, треба зробити укол цроти правця?
— Якимось... інструментом,— сухо відказав незнайомець.— Начебто цілком стерильним. Хоч я був не в такому стані, щоб зараз сказати це напевне. Мій лікар зробить усе, що треба.
— Що ж то був за інструмент? — поцікавився Джіммі.
— Судячи з того, що я знаю з книжок,— відповів незнайомець,— думаю, то був відрізок свинцевої труби. Ой, зовсім забув!.. Дозвольте відрекомендуватись. Я Рассел Хейзен.
Він назвався так, ніби був певен, що його тут знають, одначе Стренд не пригадував, щоб чув коли-небудь це прізвище.
— Аллен Стренд,— сказав він.— А це—моя дружина, Леслі. І мій син, Джеймс.
— Це велика честь для мене.— Не підводячись, Хейзен легенько вклонився.— Сподіваюся, ми ще зустрінемося за сприятливіших обставин.
"Я не я,— подумав Стренд,— якщо в нього не адвокатський лексикон".
— Мій шановний співгромадянин, що вдарив мене по голові свинцевою трубою...
— Якщо вам важко розмовляти,— сказала Леслі,—то краще не треба.
— Я хочу, щоб ви знали,— провадив Хейзен, пустивши повз вуха пропозицію Леслі,— у вас надзвичайно хоробра дочка!
— Що ж вона такого зробила? — поцікавився Джіммі. Голос його прозвучав недовірливо, так ніби з усіх чеснот, які могла мати його сестра, хоробрість була найменш імовірною.
— Як я вже згадував, я щодня катаюсь у парку. І сьогодні катався...
— Катались? —перепитав Джіммі.— На чому?
"Для молоді,— міркував Стренд, якому хотілося, щоб син помовчав,— головне — факти, а не співчуття, якщо вони взагалі на це здатні". Джіммі говорив з підозрою в голосі, так ніби був певен, що коли нарешті стане відома правда, то вина за все — за оцей стан його сестри, за кров на її одязі, за істеричне схлипування в обіймах Елінор — впаде на Хейзена.
— На велосипеді, — відповів Хейзен.— Це найкращий спорт! Не треба ні команди, ні партнера, а такої погожої весняної днини, як сьогодні, можна ще й дарами природи повтішатися.
"Він, мабуть, учився розмовляти так, як розмовляли у вісімнадцятому столітті",— подумав Стренд, проте обличчя його лишалося незворушним.
— Я зупинився трохи перепочити, — розповідав далі Хейзен.— Зійшов з алеї, прихилився до дерева й закурив. Мій лікар, безперечно, сказав би, що тією сигаретою я знищив усе, чого набув катанням. Але... звичка! Часом заспокоює... Я міркував про одну справу, що сьогодні затримала мене в конторі трохи довше, ніж звичайно. Я сподівався, що поміркувавши хвилин п'ять на свіжому повітрі...
— І тут вони накинулись на вас? — Джіммі був не з тих, кого цікавлять міркування — як свої, так і чужі.
— Уже посутеніло,— незворушно провадив Хейзен.— Я милувався вогнями у вікнах на західній околиці Центрального парку. Було тихо, безвітряно.— Він замовк, легенько торкнувся рани на щоці.— І тут, як ви кажете, Джеймсе, вони накинулись.
— Сволота! — лайнувся Джіммі.
— Молоді, розбещені хлопці з небезпечними расовими переконаннями,— сказав Хейзен, здвигнувши плечима.— Беззаконня нині стало нормою, а власність — ознакою незаслуженого привілею.
"Промова в суді,— подумав Стренд.—Ваша честь! Дозвольте нагадати про деякі обставини, що пом'якшують провину..."
— Ви хочете сказати, вони були чорні? — різко запитав Джіммі.
Хейзен стримано кивнув головою.
— Друзі не раз остерігали мене. Щоб не катався, коли споночіє..,
— Прокляття! — кинув Джіммі, обернувшись до батька й матері.— Скільки я вам казав, щоб Керолайн не потикалася в той чортів парк?!
— А скільки я тобі казав, Джіммі, щоб ти кинув курити й лягав спати раніше п'ятої ранку?! — відповів Аллен.
— Годі вам сперечатися,— різко мовила Леслі. Потім обернулась до Хейзена: — А як там опинилася наша дочка?
— Вона як з неба впала,— сказав Хейзен.— Здається, вискочила з-за кущів. Ті троє хлопців — їм було десь так років по п'ятнадцять-шістнадцять, не більше,— підкралися до мене ззаду. Перше, що. пригадую, це як ударили по голові. Я трохи захитавсь, але не пустив свого велосипеда, що й був причиною нападу. Капелюх злетів. Потім мене вдарили в обличчя, а один витяг ножа й почав різати на мені куртку...— Він глянув на себе, показуючи пошматовану шкіру.— Не думаю, що вони збиралися вдарити мене ножем. Просто хотіли залякати, щоб я віддав велосипед. Саме тоді й поранили руку... Я спробував закричати, та де там — один здавив мені горло. На диво дужий хлопець, як для його віку.
— І весь цей час ви трималися за велосипед? — недовірливо запитав Джіммі.
— Це моя власність, Джеймсе, — лагідно мовив Хейзен.
— О боже! — вигукнув Джіммі.— Важити життям заради велосипеда!.. Скільки ж він коштує? Сотню? Півтори?
— Трохи більше,— відповів Хейзен.— Велосипед французький. Десять передач. Та справа не в грошах. Як я сказав, він — моя власність, а не їхня.
— І ви ладні були, щоб через якийсь паскудний велосипед вас убили?
— Це — справа принципу,—з гідністю відказав Хейзен.
— То ви ладні були, щоб вас убили?! — повторив Джіммі.
— Я не мав тоді змоги спокійно це обміркувати, — сказав Хейзен.— Та, здається, така думка в мене промайнула. На щастя, з'явилася ваша сестра — цілком несподівано для юних негідників. Перше ніж ударити, вона закричала, і від її крику вони остовпіли. І ту ж мить — усе сталося так швидко, що я не встиг опам'ятатись,— вона стала бити на всі боки ракеткою. Пругом. А це, виявляється, неабияка зброя. Краї у ракетки гострі, і взагалі... Першим ударом вона перебила руку хлопцеві з ножем — той закричав і впустив ножа. Другим — розкраяла обличчя — і, боюсь, пошкодила очі — тому, що був зі свинцевою трубою. Він кинув трубу, зігнувся і, обхопивши обличчя руками, подався геть. Потім двічі врізала межи очі хлопця з ножем, і той упав на землю. Ви б ніколи не подумали, що тенісну ракетку можна використати як зброю, чи не так? А третій сам кинувся навтіки. Весь цей час ваша сестра кричала — кричала, мушу сказати, щось нерозбірливе, — одначе ніхто, як видно, нічого не чув, а коли й чув, то не дослухався. Потім вона сказала: "Тримайтеся за мене",— вхопилася за кермо велосипеда, і ми побігли — мені здається, що таки побігли,— з парку. І ось я тут,— закінчив Хейзен, усміхнувшись до Леслі й Аллена.
"Господи! — подумав Аллен.— Оце тобі мале дівча!.."
— Тепер я радий, — озвався він, — що поступився, коли Керолайн попросила мене купити їй металеву ракетку! — Він намагався говорити жартівливим тоном, щоб приховати страх за дочку, який охопив його, коли Хейзен розповідав цю історію.
— Я теж, — серйозно сказав Хейзен.— Я завдячую вашій дочці життям — повірте, це не перебільшення. Перекажіть їй, що я знайду нагоду довести свою вдячність — коли це взагалі можливо...
— Я певна, вона щаслива, що ви живий і здоровий, — мовила Леслі.— Бодай відносно. — Вона стримано всміхнулась і додала: — Це вже достатня винагорода.— Леслі глянула на Аллена, і на очі їй набігли сльози. — То що ти знаєш про нашу дівчинку? — прошепотіла вона.
— Більше, ніж знав двадцять хвилин тому, — відповів Аллен. Він обняв дружину за плечі й відчув тремтіння. Одначе не міг збагнути, хто з них тремтить — Леслі чи він.
— Ви дзвонили в поліцію? — спитав Джіммі.
Хейзен скептично посміхнувся.
— В поліцію? У цьому місті? Я юрист, Джеймсе. Що вони можуть?
"Я таки вгадав,— подумав Стренд.— Юрист".
Хейзен зібрався встати з крісла.
— Я вже й так досить затримав вас із вечерею. Мабуть, я вже пі
ду додо...— Він похитнувся й важко сів. На обличчі його відбився по-.див.— Мабуть, ще хвилинку-дві відпочину, — мовив він здавленим голосом.
— Ви сидітимете тут,— сказала Леслі,— аж поки прийде лікар.
— Мабуть, це буде розумно, — кволо відповів Хейзен.— Якщо ви не проти.
— Може, я подзвоню до вас додому? — спитав Аллен.— Скажу, де ви і що повернетесь пізніше.
— Не варто,— кинув Хейзен.— Мене ніхто не чекає. Я залишився на вихідні сам. — Голос у нього став холодний і безвиразний.
"Видно, вдома якісь прикрощі, — подумав Стренд .— Як і в парку".
— Я саме налив собі перед вечерею віскі, коли ви прийшли, — сказав він .— Гадаю, вам теж не завадить випити.
— Дякую. Це було б таки непогано.
— Вам чистого? Чи з водою? У нас тільки шотландське віскі.— Про херес Аллен згадувати не став. Після того, що пережив Хейзен, херес навряд чи пішов би йому на користь.
— Чистого, будь ласка.— Хейзен відкинув голову на спинку крісла
й заплющив очі.
— Мабуть, і мені налий віскі, — сказала Леслі навздогін Алленові, що рушив до їдальні.
Коли він наливав, у коридорі задзвонив телефон. Аллен залишив склянки на серванті і взяв трубку. Дзвонив доктор Прінз. Голос у нього був роздратований. Коли Стренд коротко розповів про те, що сталося, лікар погамував своє роздратування і сказав, що приїде відразу, як тільки звільниться. Він саме в пацієнта, в якого щойно стався серцевий напад. Отож йому доведеться трохи затриматись.
Коли Стренд повернувся зі склянками, Леслі сказала:
— Джіммі пішов униз сказати Александерові, щоб замкнув велосипед на ніч у підвалі.
Аллен кивнув головою.
