Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

Дон Луїс перебрався в цей квартал тільки тиждень тому. Дон Педро, ясна річ, про це не відав. Ви мене перебили, саме коли я хотів вам це сказати. Надто вже ви скорий! Кепська це звичка — не давати людям слова мовити. Пильнуйте за собою.

Дон Педро й гадки не мав, що він у домі дона Луїса; не помітив він і того, що особа, яка ввела їх у передпокій — це Марсела: в передпокої було темно. Бельфлор попросив студента, щоб він тут посидів, а сам пішов до опочивальні Леонори.

Дон Педро сів на стілець і про всяк випадок витяг з піхов шпагу. Він уявляв собі любовні втіхи, що ними усолоджується зараз граф, та мріяв про те, щоб доля і його цим ущасливила, бо дама його, хоч і не поводилася з ним суворо, проте ще не була до нього така ласкава, як Леонора до Бельфлора.

Отак він сидів і думав про те, про що завжди думають палко закохані юнаки, — коли почув: хтось тихенько прочиняє двері, але не з опочивальні, а інші. Б замковій щілині блиснуло світло. Дон Педро зірвався на ноги, підскочив до дверей, які цієї миті відчинилися, — і приставив шпагу просто до батькових грудей, бо це був дон Луїс! Він прийшов до Леонориних покоїв подивитися, чи немає там графа. Попервах добряга не вірив, що донька й Марсела наважаться сьогодні впустити Бельфлора, тож і не звелів лягати їм спати де-інде. Та враз йому сяйнуло, що Леонора схоче побачити графа востаннє, адже вранці її повезуть у монастир.

— Хоч би хто ти був — не ходи туди, а то заплатиш життям!

Почувши ці слова, дон Луїс уп'явся очима в дона Педро, а той і собі став придивлятися до нього. Вони впізнали один одного.

— Сину, як нетерпляче тебе я чекаю! — вигукнув дон Луїс. — Чому ти не написав, що приїздиш? Боявся мене стурбувати? Даремно, мій спокій уже порушено.

— Батьку! — мовив приголомшений дон Педро. — Невже це ви? Чи не обманюють мене очі?

— Що ж тут дивного? — відповів дон Луїс. — Адже ти в батьківському домі! Хіба я не писав тобі, що вже тиждень, як сюди перебрався?

— Господи милосердний! — вигукнув дон Педро. — То я попав у покої моєї сестри?

Раптом у передпокій ускочив граф із шпагою в руці: почувши гомін, він подумав, що на його супутника напали. Дон Луїс, побачивши його, спалахнув лютим гнівом і, показуючи на Бельфлора синові, сказав:

— Ось той зухвалець, що забрав у мене спокій і смертельно образив честь нашого роду! Помстімося йому! Покараймо негідника!

Дон Луїс вихопив з-під халата шпагу й хотів кинутись на Бельфлора, але дон Педро стримав його.

— Зупиніться, батьку, — мовив він. — Благаю вас, вгамуйте гнів...

— Що з тобою, сину? — спитав дон Луїс. — Ти стримуєш мою руку? Певно, ти гадаєш, що я надто кволий і мені не до снаги помститися за нас... Ну, тоді сам відомсти за образу! Для цього я й просив тебе приїхати до Мадріда. Якщо ти загинеш, я стану на твоє місце: ми повинні вбити графа, а то він позбавить нас життя, як уже позбавив честі!

— Батьку, я не можу зробити те, чого ви від мене вимагаєте, — заперечив дон Педро, — Я не тільки не зніму на графа руку — я захищатиму його. Я дав слово; це справа моєї честі. Ходімо звідси, графе, — мовив він, повернувшись до Бельфлора.

— Боягуз! — вигукнув дон Луїс, обпікаючи сина лютим поглядом. — Ти не хочеш мститися?! Мій син, мій рідний син зайшов у змову з негідником, який занапастив мою доньку! Але ти не втечеш од мого гніву. Я покличу слуг; я накажу їм помститися за твоє боягузтво й за ницість графа!

— Сеньйоре, будьте справедливіші до свого сина, — мовив дон Педро. — Не називайте мене боягузом: я не заслужив цього мерзенного імені. Сьогодні граф урятував мені життя. Не знаючи, хто я, він попросив, щоб я пішов разом із ним на побачення. Я погодився розділити з ним небезпеку, і в голові не покладаючи, що, віддячуючи за свій рятунок, так зухвало зазіхну на честь мого роду. Але я заприсягся словом — і мушу захищати життя графа Бельфлора; цим я розквитаюся з ним. Однак і мене пече образа, якої він нам завдав, і вже завтра — ви це самі побачите — я жадатиму пролити його кров, так само, як сьогодні — ви самі це бачили — пильную, щоб вона не пролилася.

Тут граф, що досі мовчав, уражений несподіваним поворотом справи, нарешті обізвався.

— Зброєю вам, мабуть, не пощастить помститися за образу, — звернувся він до студента. — Я пропоную інший спосіб. Щиро кажучи, до сьогоднішнього дня я не мав наміру вінчатися з Леонорою; але вранці я дістав од неї листа, який глибоко мене зворушив. А сльози її дійняли мене до самісінького серця, і тепер я над усе бажаю вдостоїтися щастя стати її чоловіком.

— Але ж король хоче віддати за вас іншу дівчину сказав дон Луїс. — Як же ви звільнитесь...

— Король не пропонував мені ні з ким одружуватись, — зашарівшися, перебив Бельфлор. — Благаю, простіть мені брехню! Це брехня людини, яка втратила через кохання глузд. До цього гріха спонукала мене шалена пристрасть, і я зараз його спокутую — признаюсь у всьому, що було. Мій гріх, моя й покута.

— Сеньйоре, — сказав дон Луїс, — ваше признання свідчить про те, що ви маєте благородну душу. Я вірю в вашу щирість. Бачу, ви справді хочете спокутувати гріх — і я більше на вас не гніваюсь. Дозвольте вас обійняти на доказ того, що я не держу на вас серця.

Дон Луїс підійшов до графа; той теж ступив йому назустріч. Вони кілька разів обійнялися. Потім Бельфлор обернувся до дона Педро й мовив:

— І ви, гаданий доне Хуане, якого я глибоко шаную за надзвичайну хоробрість та високі почуття, йдіть сюди! Я хочу засвідчити вам мою братерську дружбу.

По цих словах він розкрив обійми, і дон Педро, шанобливо прийнявши цю ласку, сказав:

— Сеньйоре, ви обіцяєте мені свою дорогоцінну дружбу, а я обіцяю вам свою. Прошу, майте мене за друга, який завжди ладен покласти за вас душу!

Поки наші кабальєро вели цю розмову, Леонора стояла під дверима опочивальні. Вона чула все. Спершу вона, сама не знаючи чому, хотіла вибігти й кинутись між шпаги, — та Марсела її стримала. Коли ж хитра дуенья побачила, що суперечка кінчається замиренням, вона зметикувала: тепер можна виходити не боячись. Вони вийшли з хусточками в руках і, плачучи, впали донові Луїсу до ніг. Обидві гадали, що вія сердиться, знову спіймавши їх на гарячому. Але дон Луїс підняв Леонору й лагідно мовив:

— Витри сльози, доню; я більше тебе не картатиму. Адже твій коханий має намір виконати обіцянку, що її тобі дав; тож хай минуле піде в забуття.

— Так, високоповажний доне Луїсе, — мовив граф, — я візьму Леонору за себе заміж. А щоб зовсім спокутувати кривду, вам заподіяну, й довести вашому сину свою дружбу, я пропоную йому руку моєї сестри Еухенії.

— О сеньйоре, якою честю ви вшановуєте мого сина! — вигукнув дон Луїс, нетямлячись від захвату. — Чи є в світі батько, щасливіший за мене? Ви порадували мене так, як перед тим засмутили.

Дон Луїс невимовно зрадів, почувши графову пропозицію, але дон Педро — анітрохи. Адже він палко кохав іншу — свою незнайомку! Він стояв розгублений, не в силі здобутися на слово. Та Бельфлор, не звертаючи уваги на його збентеження, сказав, що піде клопотатися цим подвійним весіллям, і що йому не терпиться якнайшвидше поєднатися з родом Сеспедесів.

Дон Луїс та дон Педро вийшли з Леонориних покоїв і піднялися до себе нагору. І тут студент сказав:

— Батьку, прошу вас, звільніть мене від шлюбу з сестрою графа; досить і того, що він одружиться з Леонорою. Честь нашого роду можна врятувати одним цим шлюбом.

— Як, сину! — здивовано вигукнув дон Луїс. — Ти не хочеш брати за дружину сестру графа?

— Так, батьку; як по правді, це було б для мене бідою. І я не втаю від вас причини. Ось уже півроку я кохаю, та де там кохаю — обожнюю! — одну чарівну особу. І вона до мене прихильна. Тільки вона може зробити мене щасливим на все життя.

— О, як важко бути батьком! — вигукнув дон Луїс. — Діти ніколи не хочуть робити того, чого бажають батьки... Хто ж ця особа, яка зачарувала тебе?

— Я ще не знаю її імені, — відповів дон Педро. — Вона обіцяла назвати його тоді, коли пересвідчиться в моїй вірності й скромності. Але я певен: вона дуже знатного роду.

— І ти гадаєш, — сказав дон Луїс уже іншим тоном, — що я потуратиму цьому безглуздому коханню? Що я дозволю зневажити те високе становище, яким і ущасливлює тебе доля, задля особи, навіть імені якої ти не знаєш? О ні, я не такий добрий! Ти повинен здолати кохання до жінки, яка, може, його й не варта; про єдине повинен ти думати — про те, як заслужити честь, що нею вшанував тебе граф.

— Ви даремно все це кажете, батьку, — заперечив студент. — Я відчуваю, що ніколи не забуду моєї незнайомої чарівниці; ніщо не розлучить нас. Коли б навіть мені запропонували руку інфанти...

— Мовчи! — гримнув дон Луїс. — Як смієш ти хизуватися вірністю, що обурює мене! Геть звідси; не навертайся мені на очі доти, аж поки не схаменешся й не скоришся батьківській волі.

Дон Педро не наважився суперечити батькові, щоб іще дужче його не розгнівати, й пішов до своєї кімнати. До самого ранку він не склепив очей: думав думу — и сумну, і веселу. Думаючи про те, що родина відступиться від нього, коли він не одружиться з графовою сестрою, він журився; думаючи про те, що дама його гідно оцінить цю велику жертву, втішався. Студент навіть плекав надію, що після такого незаперечного доказу вірності вона відкриє своє ім'я, — а він сподівався, що рід її такий же знатний, як і рід Еухенії.

Тільки-но розвиднилося, він вийшов з дому й подався на Прадо; він вичікував, коли настане час іти до доньї Хуани — так звали даму, в якої досі студент зустрічався зі своєю коханою. Ледве діждавшися призначеної години, він побіг на побачення.

Його незнайомка вже була там — прийшла раніше, ніж завжди. Але застав її дон Педро в тяжкій тузі та в сльозах. Донья Хуана й собі плакала. Побачити таке закоханцеві! Дон Педро впав перед нею навколішки.

— Що з вами, сеньйоро? — стурбовано спитав він. — Чому ви плачете? Яке горе викликало ці сльози, що крають мені серце?

— О, якби ви знали, якого жалю я вам завдам! — відповіла незнайомка. — Жорстока доля хоче навіки нас розлучити; ми бачимось востаннє.

Сказавши це, вона заридала.

Хто зна, що дужче розчулило дона Педро: її слова, чи смуток, що бринів у них.

— О милосердне небо! — вигукнув він. — Невже ти допустиш, щоб розлучили серця, які кохаються так чисто та ніжно?! А проте, сеньйоро, може, даремно ви так побиваєтеся? Невже вас справді хочуть розлучити з найвірнішим коханим серед усіх, хто жив і живе на світі? Невже я — найбезталанніший із смертних?

— Так, на нас упало найтяжче лихо! — відповіла дівчина.