Кульгавий біс - Лесаж Ален-Рене

Ні, я зараз же побіжу туди й віднесу вигаданий борг; якщо ошуканці ще там, буде їм непереливки!

Дуенья наділа мантилью, що її тільки-но скинула, й пішла до Чічони.

Граф був іще там; він мало не плакав через те, що хитрість його не вдалася. Хтось-інший відступився б од свого заміру, але Бельфлор затявся. Цей кабальєро

ЗО мав чимало чеснот, але мав і вади: коли він до когось залицявся, то не знав ні в чому спину — аби лиш довести справу до кінця. Коли накидав оком на якусь даму, — не відступавсь, аж поки не домагався свого. І, дарма що вдавсь порядний, в таких випадках він був ладен зневажити найсвятіші права, щоб тільки вдовольнити свою хіть.

Розваживши все гарненько, граф вирішив, що не досягне мети, коли йому не допоможе Марсела; конче треба зробити з неї спільницю. Він сподівався, що дуенья, хоч яка вона неприступна, не встоїть перед щедрим подарунком. Якщо і є вірні дуеньї, гадав Бельфлор, то тільки тому, що закоханці або не дуже багаті, або не дуже щедрі.

Коли Марселя зайшла до Чічониного дому й побачила трьох змовників, на яких так гнівалася, вона розпустила язика. Докоряла графові, гостро картала Чічону, на всі заставкн лаяла лакея.

Бельфлор покірно перечекав бурю, а потім, щоб розжалобити дуенью, впав перед нею навколішки й став просити, щоб вона взяла назад гаманець із грішми, який Марсела йому швиргонула, ще й тисячу пістолів на додачу; він молив зглянутись на нього. Ніхто ще й ніколи не благав її так зворушливо про милість — і дуенья піддалася. Вона враз стулила рота; порівнявши гроші, обіцяні Бельфлором, з тією скромною винагородою, яку давав їй дон Луїс де Сеспедес, вона збагнула: їй вигідніше збити Леонору з доброго шляху, ніж утримати на ньому. Трохи поманірившись, вона взяла в графа гаманець і обіцяла допомогти в його амурній пригоді.

Потім Марсела подалася додому — квапилась узятися до справи.

Знаючи доброчесність Леонорн, дуенья й вигляду не подала, що змовилася з графом: боялася, що дівчина про все розповість донові Луїсу, своєму батькові. Їй хотілося обдурити вихованку якнайхитріше, і вона сказала ось що:

— Леоноро, я зробила те, що бажала. Я застала трьох ошуканців і вилила на них усе своє обурення, увесь свій гнів. Вони й досі не оговталися після того, як ви так гордо покинули Чічонин дім. Я висварила звідницю; я сказала, що дон Луїс ні перед чим не зупиниться, аби її покарати, і що хай вона не сподівається на милосердя властей. Вичитала акафіст і графові. Маю надію, що на таку пригоду цей сеньйор більше не зважиться, і мені не доведеться стерегти вас од нього. Хвала небові, у вас стало рішучості вислизнути з пастки! Я така рада, аж плакати хочеться... Як добре, що він схопив облизня! Адже для таких сеньйорів зводити дівчат — забава, та й годі; всі вони — навіть ті, хто хизується порядністю, — мають це за звичайнісіньку річ; їм байдуже до честі родини. А втім, я не кажу, що граф де Бельфлор — саме такий і що він хотів вас підманути. Гріх підозрювати ближніх своїх у лихих намірах; хто зна — може, в графа вони найчесніші.

Правда, він такий вельможний і посідає таке високе становище при дворі, що йому до пари дівчина найшляхетнішого роду. Але ви його зачарували — то, може, він і плекає мрію взяти вас собі за дружину. Коли я його лаяла, він, виправдовуючись, здалося мені, натякнув на це...

— Схаменіться, моя люба! — урвала дуенью Леонора. — Якби граф мав такі наміри, то найперш попросив би благословення в батька — і батько не відмовив би такому вельможі.

— Ваша правда, — мовила Марсела. — Непевно граф поводиться. Мабуть, таки лихе в нього на думці; я ладна знову бігти до нього й сварити.

— Ні, моя люба, — мовила Леонора, — краще забудьмо те, що сталося, і покараймо графа зневагою.

— І то добре, — відповіла Марсела. — Оце буде най краще; ви, либонь, розважливіші за мене. Проте, з іншого боку, може, ми помиляємось щодо почуттів графа? Може, він такий делікатний, що хоче, перш ніж іти до батька, прислужитися вам, завоювати ваше серце, заручитися вашою прихильністю з тим, щоб шлюб був якнайщасливіший? А коли так, моя дитино, то хіба це великий гріх — його вислухати? Відкрийте мені душу; ви знаєте, як я вас люблю. Чи до вподоби вам граф? Чи, може, думка про заміжжя вам осоружна?

Почувши це лукаве запитання, надто довірлива Леонора, зашарівшись, опустила очі й сказала, що не відчуває відрази до графа. А що скромність не дозволила їй сказати більше, то дуенья знову стала її вмовляти бути щирою, нічого не приховувати. І Леонора зрештою піддалася цим ніжним умовлянням.

— Люба моя, — мовила дівчина, — як по правді, то граф Бельфлор — гідний кохання. Він такий гарний, і я чула про нього стільки доброго, що мимоволі його вподобала. Ваша невсипуща пильність часом дуже мене замучувала; признаюсь вам — мені було його жаль, і я гірко зітхала, дивлячись на його страждання. Більше того, навіть зараз серце моє, замість ненавидіти графа за зухвалу його витівку, мимохіть її пробачає й пояснює її вашою суворістю.

— Дитино моя, — відповіла дуенья, — раз ви дали мені наздогад, що не відмовили б графові, якби він посватався, то я збережу для вас цього закоханця.

Я щиро вдячна за послугу, яку ви хочете мені зробити, — сказала зворушена Леонора. — Якби навіть граф був звичайнісіньким дворянином, а не грандом, — то й тоді б я вибрала його з-поміж усіх інших. Проте, нема чого тішити себе мріями: Бельфлор — вельможа; Доля судила йому стати чоловіком якоїсь з найбагатіших спадкоємиць королівства. Хіба може шлюб з донькою дона Луїса, що має дуже скромний посаг, задовольнити його? Ні, ні, я не втішаюся його коханням; він не вважає, що я гідна носити його ім'я; він хоче тільки збезчестити мене.

— О, чому ви не вірите, що він кохає вас по-справжньому й хоче з вами одружитися? — урвала дуенья. — Кохання часто робить ще й не такі чудеса. Як вас послухати, то, волею неба, між вами лежить безодня. Леоноро, граф анітрохи себе не принизить, якщо з'єднає свою долю з вашою. Адже ви з давнього дворянського роду; йому не доведеться червоніти за те, що повінчався з вами. Раз він любий вашому серцю, — вела вона далі, — я повинна з ним поговорити; я довідаюсь про його наміри; якщо вони такі, як і належить бути, я подам йому надію.

— Боронь боже! — вигукнула Леонора. — Я не хочу, щоб ви до нього ходили; коли йому спаде на думку, що це з моєї згоди, він згордує мною.

— О, я хитріша, ніж ви гадаєте, — заперечила Марсела. — Я почну розмову з того, що закину йому, ніби , він хотів вас звести. Він, звичайно, буде виправдуватися; я його вислухаю і вже з того, що він скаже, збагну, які в нього наміри. Люба дитино, дозвольте мені діяти на власний розсуд; я пильнуватиму вашу честь, як свою власну.

Коли смеркло, дуенья пішла з дому. Вона зустріла Бельфлора недалечко від дому дона Луїса й переказала розмову з Леонорою, не забувши похвалити себе за, спритність, з якою довідалася, що він любий її серцю. Граф дуже зрадів, це почувши; він красно дякував Марселі — сказав, що вранці дасть їй тисячу пістолів, — і подумки себе віншував, бо знав: прихилиш дівчину — вважай, що переміг її.

Задоволені одне з одного, граф і Марсела гречно попрощалися. Дуенья подалася додому.

Леонора, яка нетерпляче на неї чекала, спитала, в чим вона прийшла.

— З дуже гарними вістями, — відповіла дуенья. —>Я бачилася з графом. Як я й казала, дитинко, він не має лихих замірів; він прагне єдиного: повінчатися з вами; всім святим у цьому присягався. Та на мене, звісно, ману не пустиш... Я спитала в нього: "Якщо ви цього бажаєте, чом спершу не підете до дона Луїса й не порозумієтеся з ним?" Граф анітрохи не збентежився. "Люба моя Марселе, — відповів він, — невже ви хотіли, щоб я, не знаючи, як ставиться до мене Леонора, спонукуваний самою лиш пристрастю, пішов до її батька? А що, як він благословив би цей шлюб супроти її волі? Ні, її спокій для мене — понад усе. Я надто шляхетний, щоб завдати їй гіркого жалю". Коли він отак говорив, — провадила дуенья, — я невідступно дивилася на нього; я намагалась прочитати в його очах, чи правду він каже. Люба Леоноро! Як на мене, він щиро вас кохає. Я так зраділа, це збагнувши, що ледве стрималася. І я собі подумала: такого високого залицяльника нехтувати не випадає; годилось би дати йому наздогад, що ви до нього не байдужі. І я сказала: "Сеньйоре, ви Леонорі не бридкі; я знаю — вона поважає вас, і, гадаю, ви її не образите, якщо посватаєтесь до неї". Граф, знетямившися з радості, вигукнув: "Великий боже! Невже це правда? Невже це можливо? Я не байдужий серцю чарівної Леонори? О, найдобріша Марсело, який я вам вдячний! Я вже не буду мучитись невідомістю! І тим більше радий я почути це від вас, адже й через вас я страждав, бо ви обурювались з мого кохання! Люба моя Марсело, благаю, дозвольте поговорити з божественною Леонорою; я хочу домогтися її довіри й поклястися при вас, що належатиму тільки їй. Отоді я буду по-справжньому щасливий".

— Багато чого вій казав, — вела дуенья далі, — ще зворушливішого та ніжнішого. А наостанку, моя голубонько, він так благав мене влаштувати таємну зустріч з вами, що я не могла відмовити.

— О! Навіщо ви йому це пообіцяли? — вигукнула Леонора. — Ви ж самі не раз казали, що доброчесній дівчині негоже заходити в розмови з залицяльниками — вони-бо дуже небезпечні.

— Що казала, то казала, — відповіла дуенья. — Це чудове правило, але цим разом ви можете його знехтувати: адже граф — уже майже ваш чоловік.

— Ні, він ще не чоловік мені, — заперечила Леонора, — і я не повинна з ним зустрічатися доти, аж поки мій батько не дасть на це згоди.

Сеньйора Марсела подумки дорікнула собі, що виховала Леонору так суворо: спробуй-но тепер здолати її рішучість!.. Проте дуенья вирішила будь-що домогтися свого.

— Люба моя Леоноро, я дуже рада, що ви така розважлива дівчина, — мовила вона. — Які чудові наслідки моїх турбот! Вам пішло на добро те, чого я вас навчала; дуже це мені втішно. Проте, дитино моя, ви взяли надто близько до серця мої напучування. Надто вже ви цнотливі. Мені, хоч яка я строга, не до вподоби отака доброчесність — вона повстає стільки ж проти розбещеності, скільки й проти невинності. Коли дівчина певна, що її коханий має чисті наміри, вона себе не принизить, зайшовши з ним у розмову.