Кандід, або Оптимізм - Вольтер
Кандід раз у раз говорив до Какамбо:
– Бачу і ще раз бачу, приятелю мій, що замок, де я народився, не вартий краю, де ми перебуваємо тепер, але нема тут Кунігунди, та й ви, безперечно, маєте якусь коханку в Європі. Коли ми лишимося тут, ми будемо такі, як і інші; а коли повернемось у свій край хоч би з десятком баранів, навантажених ельдорадським камінням, ми будемо багатші за всіх королів укупі; ми не боятимемося інквізиторів і легко зможемо визволити Кунігунду.
Такі слова подобались Какамбо; відбути подорож, піднестися в очах своїх знайомих, розповісти їм про все, що бачили в мандрівці, – усе це так приємно, що наші щасливці вирішили не лишатись тут далі й розпрощатися з його величністю.
– Ви робите дурниці, – сказав їм король, – я знаю, що моя країна не бозна-яка гарна; але де можна жити, там треба і залишатись. Звичайно, я не маю права затримувати чужинців; така тиранія суперечить і нашим звичаям, і нашим законам; усі люди вільні. Виїздіть коли схочете, але вийти звідси дуже тяжко. Швидкою рікою, яка біжить попід скельним склепінням і якою ви чудом якимсь дісталися сюди, вам проти води не виїхати. Гори, що оточують моє королівство, – десять тисяч футів заввишки і прямовисні, як мури; кожна з них завширшки не менше як десять миль; і зійти на них можна лише тими стромовинами. Проте, якщо ви неодмінно хочете виїхати, я дам наказ інженерам збудувати якусь машину, що вигідно перенесе вас через усі перешкоди. Коли ви перейдете гори, ніхто вже не зможе супроводити вас у дорозі: мої піддані заприсяглися не переступати нашого кордону – гірського кряжа і мають досить мудрості не ламати своєї присяги. Крім цього, просіть у мене все, що вам до вподоби.
– Ми просимо у вашої величності, – сказав Какамбо, – лише кількох баранів, вантажених харчами, камінням та жовтими грудками з вашого краю.
Король засміявся.
– Не розумію, – сказав він, – чим саме так до смаку припали вам, європейцям, оті наші жовті грудки, але беріть їх, скільки знаєте, і хай вони підуть вам на пожиток.
Ту ж мить він наказав своїм інженерам збудувати машину, яка б переправила обох диваків за межі королівства. Три тисячі видатних фізиків працювали над нею два тижні, і коштувала вона тільки двадцять мільйонів фунтів стерлінгів на тамтешні гроші. У машину посадовили Кандіда й Какамбо; з ними була пара великих червоних баранів, осідланих і загнузданих, щоб їхати верхи, спустившися з гір, двадцять в'ючних баранів, вантажених харчами, тридцять баранів, вантажених зразками найцікавіших диковин країни, і п'ятдесят, обтяжених золотом, коштовностями та діамантами.
Король ніжно обняв обох зайд.
Дивне то було видовище – їхній від'їзд та той дотепний спосіб, яким їх підняли з баранами на саме верхогір'я. Фізики, приставивши їх у безпечне місце, попрощалися з ними, і Кандід не мав уже іншого бажання і іншої мети, як подарувати своїх баранів Кунігунді.
– У нас є тепер чим заплатити губернаторові Буенос-Айреса, – сказав він, – коли тільки Кунігунді можна зложити ціну. Рушаймо до Кайєни, сідаймо на корабель, а там побачимо, яке королівство нам купувати.
Розділ дев'ятнадцятий
Що трапилось у Суринамі[243] і як Кандід познайомився з Мартеном
Перший день для наших мандрівників був досить приємний, їх бадьорила думка, що вони посідають скарби, які переважають багатства всієї Азії, Європи і Африки разом. Кандід у захваті вирізував ім'я Кунігунди на деревах. Другого дня пара баранів загрузла в трясовині і загинула разом з усією поклажею; ще пара подохла з утоми кілька днів згодом; семеро чи восьмеро загинули з голоду серед пустелі; інші потрапили через кілька день у провалля. Зрештою, по стоденнім переході, у них залишилась одним-одна пара баранів. Кандід сказав до Какамбо:
– Друже мій, ви бачите, які скороминущі скарби цього світу; нема нічого сталого, крім чесноти та щастя знову побачити Кунігунду.
– Так, – відповів Какамбо, – але в нас лишилася ще пара баранів, а на них більше скарбів, аніж у іспанського короля. Я бачу вдалині місто і гадаю, що то Суринам, який належить голландцям. Кінець нашим злигодням; починається наше щастя.
Наближаючись до міста, вони побачили негра, що лежав на землі напіводягнений; на ньому були тільки сині полотняні штани, у бідолахи не було лівої ноги і правої руки.
– Боже мій! – сказав йому Кандід по-голландському, – що робиш ти, друже мій, у такому жахливому стані?
– Я чекаю свого господаря, пана Вандердендура,[244] славетного негоціанта, – відповів негр.
– То це пан Вандердендур так з тобою поводиться? – спитав Кандід.
– Так, пане, – обізвався негр, – такий звичай. Двічі на рік дають нам полотняні штани, і то вся наша одежа. Коли ми працюємо на цукроварні і нам відірве жорнами палець, – нам відтинають руку. Коли хто з нас надумається втікати, нам відтинають ногу; зі мною трапились обидві ці пригоди. От якою ціною дістається цукор, що ви їсте в Європі. Проте моя мати, продаючи мене за десять патагонських екю на гвінейському березі, говорила мені: "Люба моя дитино, шануй наші фетиші, вклоняйся їм день і ніч, вони дадуть тобі щастя в житті; тобі випадає честь бути рабом наших білих господарів і тим прислужитися щастю своїх батьків". Я не знаю, чи зробив я їх щасливими, але вони мене не зробили. Собаки, мавпи і папуги в тисячу разів щасливіші, як ми. Голландські жерці, що повернули мене на свою віру, кажуть мені щонеділі, ніби всі ми, білі й чорні, діти Адамові. Я не знаюся на генеалогії, але коли ці проповідники кажуть правду, то всі ми доводимось один одному двоюрідними братами. Але погодьтесь зі мною: не можна гірше поводитись з власними родичами.
– О Панглосе! – скрикнув Кандід. – Ти не передбачав такої гидоти! Чи не час уже мені зректися твого оптимізму?
– Що таке оптимізм? – спитав Какамбо.
– Ох! – відповів Кандід. – Це пристрасть запевняти, що все йде добре, коли все складається на зле.
Він умивався слізьми, дивлячись на негра, і, плачучи, вступив до Суринама.
Перш за все вони розпитали, чи нема в порту якого корабля, що міг би взяти їх до Буенос-Айреса. Той, до кого вони звернулись, був іспанський корабельник; він запропонував скласти з ними чесну умову. Він призначив їм побачення в шинку. Кандід і вірний Какамбо пішли туди разом зі своїми баранами.
У Кандіда що було на душі, те й на язику; він розповів іспанцеві всі свої пригоди і признався, що хоче викрасти Кунігунду.
– Навряд чи повезу я вас до Буенос-Айреса, – сказав корабельник, – мене повісять і вас теж. Прекрасна Кунігунда – найулюбленіша коханка губернатора.
Це вразило Кандіда, як блискавка. Він довго плакав і звернувся нарешті до Какамбо:
– От що треба зробити, мій любий друже, – сказав він йому. – У кожного з нас є в кишені на п'ять чи шість мільйонів діамантів. Ти спритніший за мене. Їдь до Буенос-Айреса і звільни Кунігунду. Коли губернатор опиратиметься, дай йому мільйон; коли він не згоджуватиметься, дай йому два. Ти не вбивав інквізитора, тебе не ловитимуть. Я сяду на другий корабель і дожидатиму тебе у Венеції: то вільна країна, і там не страшно ні болгар, ні аварів, ні євреїв, ні інквізиторів.
Какамбо привітав це мудре рішення. Тяжко було йому розлучитися зі своїм добрим господарем, що став найщирішим його приятелем, але радість стати йому в пригоді переважила горе розлуки. Вони обнялися, заливаючись слізьми. Кандід наказував йому, щоб не забував і старої. Какамбо рушив того ж дня. Добра людина був цей Какамбо!
Кандід прожив іще скількись часу в Суринамі, виглядаючи корабельника, що згодився б везти до Італії його самого та двох баранів, що в нього лишилися. Він найняв слуг і накупив усього, що треба на довгу подорож. Нарешті до нього прийшов пан Вандердендур, господар великого корабля.
– Скільки ви візьмете, – спитав Кандід, – щоб перевезти напрямки до Венеції мене самого, моїх людей, мій багаж і цю пару баранів?
Господар заявив, що хоче десять тисяч піастрів. Кандід не сперечався.
– Ого! – сказав сам собі мудрий Вандердендур. – Цей чужинець дає десять тисяч піастрів відразу. Мабуть, він дуже багатий.
Потім, повернувшись за хвилину, він заявив, що не може їхати дешевше, як за двадцять тисяч.
– Гаразд, ви їх матимете, – сказав Кандід.
– Еге, – мовив сам собі купець, – та він і двадцять тисяч піастрів дає так само легко, як і десять.
Він повернувся знову і сказав, що не може везти його до Венеції дешевше, як за тридцять тисяч піастрів.
– Даю тридцять тисяч, – відповів Кандід.
– Еге, – знову сказав собі голландський купець, – та й тридцять тисяч піастрів нічого для нього не важать; напевно, на тих баранах незліченні скарби. Але не буду вимагати більше, хай заплатить спочатку тридцять тисяч піастрів, а там побачимо.
Кандід продав два маленькі діаманти, з яких менший коштував більше, ніж правив купець. Він заплатив наперед. Баранів було перевезено на корабель. Кандід плив за ними човном, щоб сісти на корабель у рейді. Але корабельник не гаяв часу, наставив вітрила і рушив, скориставшися сприятливим вітром. Спантеличений і остовпілий, Кандід незабаром утратив його з-перед очей.
– Лишенько! – скрикнув він. – От підступний вчинок, гідний старого світу!
Він повернувся на берег, не тямлячись з розпачу; і не диво, бо він втратив скарби, що могли б збагатити двадцять монархів.
Кандід звернувся до голландського судді; а що він був трохи схвильований, то надміру став стукати в двері; зайшовши, він розповів про свою пригоду трохи голосніше, ніж належало. Суддя спочатку наказав йому заплатити десять тисяч піастрів за галас, якого він наробив; потім спокійно вислухав його, пообіцяв розглянути справу, тільки-но повернеться купець, і стягнув з нього десять тисяч піастрів на судові витрати.
Ця справа довела Кандіда до повного відчаю; правда, йому доводилось зазнавати нещасть у тисячу раз прикріших, але байдужість судді і спокій корабельника, що обікрав його, розпалили йому жовч і вкинули його в чорну меланхолію. Людська злоба встала перед ним у всій гидоті; гірко було йому на душі.
У цей час один французький корабель мав рушати в Бордо. Кандід, що вже не мав баранів, навантажених діамантами, найняв собі каюту за справжню ціну і сповістив по місту, що заплатить за перевіз і харчування ще й дасть дві тисячі піастрів тому, хто схоче з ним подорожувати, – з одною лише умовою, щоб то була найрозчарованіша і найнещасніша людина на всю округу.
До нього з'явилося стільки претендентів, що й цілий флот не міг би їх вмістити.
