Кандід, або Оптимізм - Вольтер
Кандід, щоб не помилитись у виборі, одібрав із них душ двадцять, що здалися йому людьми найбільш товариськими і вартими уваги. Він запросив їх до шинку і почастував вечерею з умовою, щоб кожен з них заприсягнувся розповісти по правді свою історію, пообіцявши їм вибрати того, хто здасться йому гідним найбільшого співчуття і найбільш незадоволеним зі свого становища, а всім іншим зробити подарунки.
Засідання тривало до четвертої години ранку. Кандід, вислухуючи пригоди, знову пригадував про те, що говорила йому стара по дорозі до Буенос-Айреса, і про той заклад, який вона пропонувала: що нема людини на кораблі, яка б не зазнала найтяжчого лиха.
Панглоса він згадував при кожній пригоді, яку йому розповідали.
– Панглосові тяжко було б тепер захищати свою систему, – казав він. – Хотів би я тепер його побачити. Коли і є де, щоб усе було гаразд, то тільки в Ельдорадо, а більш ніде.
Кінець кінцем він спинився на вбогому вченому, що десять років працював у амстердамських книгарів.[245] Він прийшов до висновку, що нема в світі праці, яка б могла так спротивіти.
Цього ученого, у якого, крім того, була добра душа, пограбувала жінка, побив свій же син і покинула власна дочка, яку викрав один португалець. Нарешті, він позбувся посади, з якої жив, і всі проповідники в Суринамі переслідували його, уважаючи за соцініянця.[246] Правду сказати, інші були так само нещасні, як і він, але Кандід сподівався, що вчений розважатиме його в дорозі. Всі інші суперники вирішили, що Кандід вельми їх скривдив, але він заспокоїв їх, давши кожному по сотні піастрів.
Розділ двадцятий
Що сталося з Кандідом та Мартеном на морі
Старий учений, що звався Мартеном, сів на корабель і вирушив з Кандідом у Бордо. Обидва так багато бачили і багато страждали, що коли б вони пливли від Суринама до Японії повз ріг Доброї Надії, то й тоді їм би не забракло матеріалу для розмови про зло моральне і зло фізичне.
Проте Кандід мав велику перевагу над Мартеном, бо сподівався знов побачити Кунігунду; Мартенові ж не було на що сподіватись; крім того, він не мав ні золота, ні діамантів. І хоч Кандід утратив сотню великих червоних баранів, навантажених найбільшими скарбами землі, хоч йому ні на мить не давало спокою шахрайство голландського купця, а проте, коли він згадував, що залишилося ще в його кишенях, і коли говорив про Кунігунду, особливо ж попоївши, він знову схилявся до системи Панглоса.
– А ви, пане Мартене, – допитувався він в ученого, – якої ви гадки про зло моральне і зло фізичне?
– Добродію, – відповідав Мартен, – попи обвинуватили мене в соцініянстві, але по суті я маніхей.[247]
– Ви глузуєте з мене, – сказав Кандід, – маніхеїв ніде вже немає на світі.
– Є, хоч би я, наприклад, – мовив Мартен. – Що маю робити? – Інакше я думати не можу.
– То, значить, у вас сидить диявол, – сказав Кандід.
– Він так глибоко втручається у справи цього світу, – відповів Мартен, – що, можливо, сидить і в мені, як і скрізь. Правду мовити, коли я дивлюсь на цю кулю чи, певніше, кульку, мені здається, що Бог віддав її на поталу якійсь лихій істоті; для Ельдорадо я роблю виняток. Я ніде не бачив міста, що не хотіло б зруйнувати сусіднє місто, не бачив родини, що не хотіла б знищити іншу родину. Скрізь малі кленуть великих, що перед ними плазують, а сильні вважають їх за отару, торгують їх вовною і м'ясом. По всій Європі, з краю до краю, мільйони убійників, вишикуваних полками, дисципліновано вбивають і грабують, щоб заробити на прожиток, бо не мають чеснішого ремесла; по містах, де, на перший погляд, панує мир і квітнуть мистецтва, людей облягають заздрість, клопіт і турботи – чи не більше, як лихо війни мучить обложене місто. Потайні печалі ще дошкульніші за громадське лихо. Одно слово, я стільки бачив і стільки витерпів, що став маніхеєм.
– Проте є і добро, – відповів Кандід.
– Можливо, – сказав Мартен, – тільки мені воно невідоме.
Серед такої суперечки до них долетіли гарматні постріли; дедалі ті постріли ставали чутніші. Всі озброїлися зоровими трубами і побачили два кораблі, що билися десь за три милі від них; вітер так близько пригнав їх до французького корабля, що можна було вволю надивитись на той бій. Нарешті один із кораблів пальнув у другий так низько і так влучно, що той пішов на дно. Кандід і Мартен виразно бачили сотні людей на палубі затопленого корабля; усі вони зводили руки до неба, зойкали і кричали. За хвилину все щезло в морі.
– Бачите, – сказав Мартен, – як люди поводяться одне з одним.
– Це правда, – сказав Кандід, – є-таки щось від диявола в цій справі.
Кажучи так, він помітив на воді щось червоне й блискуче. Спустили шлюпку роздивитися, що то таке; то був один із його баранів. Кандід більше втішався, знайшовши цього барана, аніж сумував, утративши сотню, навантажених великими ельдорадськими діамантами.
Французький капітан незабаром дізнався, що капітан переможного корабля був іспанець, а капітан переможеного – голландський пірат, той самий, що обікрав Кандіда. Незліченні скарби, що їх захопив негідник, разом з ним поглинуло море; врятувався тільки один баран.
– Бачите, – сказав Кандід Мартенові, – злочин часом буває покараний; цей голландський шахрай знайшов собі смерть, якої заслужив.
– Так, – сказав Мартен, – але чи треба було, щоб загинули всі пасажири з його корабля? Бог покарав шахрая, а всіх інших потопив диявол.
Тим часом французький і іспанський кораблі пливли далі, а Кандід далі розмовляв з Мартеном. Вони сперечалися п'ятнадцять днів і в кінці п'ятнадцятого дня були у своїх змаганнях там, де і першого дня. Зате, принаймні, вони розмовляли, обмінювались думками, втішали один одного. Кандід пестив свого барана.
– Коли я знайшов тебе, – говорив він, – то можу, звичайно, знайти і Кунігунду.
Розділ двадцять перший
Кандід та Мартен наближаються до французьких берегів і міркують
Нарешті на обрії з'явився французький берег. – Чи бували ви коли у Франції, пане Мартене, – спитав Кандід.
– Бував, – відповів Мартен, – я об'їхав багато провінцій; серед них є такі, де половина людей божевільні, кілька таких, де люди аж надто лукаві; в одних вони взагалі досить лагідні й досить дурні, в інших вражають дотепом; але скрізь, по всіх провінціях, перша їх турбота – то кохання, друга – наклеп, третя – дурна балаканина.
– А чи бачили ви Париж, пане Мартене?
– Так, я бачив Париж; він поєднує всі ці відміни. Це хаос, це тиск людський, де всі шукають утіхи і майже ніхто не знаходить, – так принаймні мені здалося. Я там пробув недовго; по приїзді мене геть чисто обібрали злодюжки на сен-жерменському ярмарку; мене самого вважали за злодія; вісім днів висидів я у в'язниці; після цього я став коректором у друкарні, щоб було з чим пішки вернутись до Голландії. Надивився я тут всякої наволочі – писак, проноз і хворих на конвульсії.[248] Кажуть, що там є і пристойні люди; я ладен вірити.
– Щодо мене, – сказав Кандід, – то я не маю жодного бажання бачити Францію; ви легко зрозумієте, що, проживши місяць в Ельдорадо, не хочеш нічого вже бачити, крім Кунігунди. Я маю чекати її у Венеції; ми поїдемо через Францію до Італії. Ви поїдете зі мною?
– Залюбки, – мовив Мартен, – кажуть, що Венеція гарна тільки для венеціанських нобілів, проте там добре зустрічають і чужинців, коли вони при грошах. Грошей у мене нема, але ви їх маєте, і я піду з вами скрізь.
– До речі, – сказав Кандід, – чи вірите ви, що земля спочатку була морем, як запевняють у тій грубезній книзі,[249] що належить капітанові корабля?
– Анітрохи не вірю, – сказав Мартен, – так само як і в інші казки, що нам торочать з якогось часу.
– Але з якою ж метою створено світ? – спитав Кандід.
– Щоб нас дратувати, – відповів Мартен.
– Чи не вражає вас, – провадив далі Кандід, – любов до мавп двох дівчат з країни орейлонів, про яких я вже вам розказував?
– Анітрохи, – мовив Мартен, – я не вбачаю в цьому почутті нічого дивного. Я бачив стільки надзвичайного, що тепер для мене усе звичайне.
– А як ви думаєте, – питав Кандід, – чи завжди люди різатимуть одне одного, як тепер? Чи завжди будуть брехунами, шахраями, зрадниками, невдячними, розбійниками, ницими, боягузами, заздрісними, обжерами, п'яницями, скупими, шанолюбцями, хижаками, обмовниками, розпусними, фанатиками, лицемірами та дурними?
– А ви як гадаєте, – мовив Мартен, – чи завжди яструби їли голубів, коли ловили їх?
– Безперечно, – сказав Кандід.
– Гаразд! – сказав Мартен. – Коли яструби завжди мали однакову вдачу, то чому ж мають змінитися люди?
– О, – відповів Кандід, – тут велика різниця, бо незалежна воля…
Отак міркуючи, вони прибули до Бордо.
Розділ двадцять другий
Що сталося з Кандідом та Мартеном у Франції
Кандід спинився в Бордо ненадовго, тільки щоб продати кілька ельдорадських камінців та найняти зручного візка на двох, бо він уже не міг обійтися без свого філософа Мартена, йому тільки прикро було розлучатися зі своїм бараном, якого він віддав Академії наук у Бордо, що оголосила сьогорічну премію тому, хто доведе, через що вовна на цьому барані червона; премію було присуджено одному північному вченому, що довів за допомогою А плюс В мінус С, поділеному на X, що баран мусив бути червоний і мав подохнути від овечої віспи.[250]
Тим часом усі подорожні, яких Кандід зустрічав по дорозі у заїздах, говорили йому:
– Ми їдемо до Парижа.
Загальне прагнення навіяло і йому бажання побачити цю столицю, тим більше що була вона не так і далеко від дороги у Венецію.
Коли він в'їхав до передмістя Сен-Марсо, йому здалося, що він опинився в найгіршому вестфальському селі.
Тільки-но Кандід спинився в заїзді, як занедужав з утоми. А оскільки на його пальці був величезний діамант, а в його екіпажі помітили важенну скриньку, то біля нього відразу з'явилися два лікарі, яких він не кликав, кілька найближчих приятелів, що не відходили від нього, і дві святобожниці, що варили йому бульйон. Мартен казав:
– Пригадую, я теж захворів у Парижі, коли був тут уперше; я був дуже бідний, зате не було біля мене ні приятелів, ні побожних жінок, ні лікарів, – і я одужав.
Тим часом зусилля лікарів та кровопускання зробили Кандідову недугу серйозною. Навідався вже й панотець із сусідньої церкви і влесливо попрохав у нього грошей на улаштування його душі в іншому світі.[251] Кандід відмовився.
