Світ Софії - Гордер Юстейн

Рада твоєму поверненню з Лівану. Як сам розумієш, я ніяк не дочекаюся твого прибуття. Вибач, що викликала тебе через голосник. Так було найлегше.

PS. Фінансовий радник вимагає, на жаль, відшкодування за пошкодження й крадіжку автомобіля. PPS. Можливо, коли ти приїдеш, я сидітиму в саду. А може, почуєш про мене ще раніше.

PPPS. Побоююся занадто довго сидіти в саду. У таких місцях легко запастися під землю.

Щиро вітаю. Гільда, яка мала досить часу, щоб приготуватися до твого повернення додому.

Майор спершу не стримав усмішки, але йому не сподобалося, що ним так маніпулюють. Він завжди волів сам контролювати власне життя. Мала бешкетниця сидить собі вдома, у Ліллесанні, і диригує його діями на летовиші Каструп! Однак як це їй вдалося?

Майор засунув конверт до нагрудної кишені і рушив вздовж летовищних крамниць. Він саме зібрався завернути до крамниці з данськими продуктами харчування, як помітив крихітний конверт, приклеєний до скляної шиби. "МАЙОР КНАҐ*', було виведено грубим фломастером на конверті, Альберт відчепив його й прочитав:

Особиста інформація для майора Ачьберта Кнага, через "Донські продукти харчування*, летовище Каструп. Любий татуї Купи, будь ласка, велику донську салямі, десь на два кілограми. Мама, напевно, втішиться сосисками для коктейлів.

Р5. Від лімфьордської ікри теж ніхто не відмовиться. Цілую. Гільда.

Альберт озирнувся. Може, вона десь поблизу? Хтозна чи Маріт оплатила 6 їй поїздку до Копенгагена для зустрічі тата. Але ж це Гільдин почерк... Несподівано спостерігач ООН відчув, що й сам став об'єктом спостереження. Здавалося, наче хтось на віддалі керує усіма його вчинками. Почувався лялькою у руках дитини.

Альберт зайшов до крамниці і купив два кілограми салямі, сосиски для коктейлів та три баночки ікри. І знову побрів уздовж ряду крамниць. Він вирішив купити Гільді справжній подарунок на день народження. Може, калькулятор? Або портативний радіоприймач. Так, це саме те, що треба.

Коли він зайшов до крамниці електротоварів, то побачив, що й тут на вітрині висів конверт: "Майорові Альбертові Кнагові, через найцікавішу крамницю на летовищі Каструп*. На аркуші у конверті було повідомлення такого змісту:

Любий тату! Передаю тобі вітання від Софії і дякую за мінітелевізор у комбінації з радіоприймачем, який вона одержала у подарунок від свого дуже щедрого тата. Подарунок фантастичний, хоча з іншого боку — дрібничка.

Повинна, однак, визнати, що поділяю захоплення Софії такими дрібничками.

PS. Якщо ти там ще не був, то подальші інструкції для тебе висять у продуктовій крамниці та в алкомаркеті, де продають вина й сигарети.

PPS. На день народження я одержала трохи грошей і можу спонсорувати купівлю свого ж мінітелевізора за 350 крон.

Цілую. Гільда, яка уже начинила індика та приготувала салат.

Мінітелевізор коштував 985 данських крон. Це можна було назвати дрібничкою у порівнянні з тим, гир відчував Альберт Кнаґ, яким туди й сюди мотиляла власна донька. То вона тут, чи ні?

Тепер він на кожному кроці почав озиратися по боках. Самому собі видавався шпигуном і маріонеткою водночас. Чи не позбавляють його особистої свободи?

Майор попростував до алкомаркету. Тут також висів конверт з його іменем. Усе летовище, здавалося, перетворилося на своєрідну комп'ютерну гру, у якій він виконував роль курсора. На аркуші стояло:

Майорові Кнаґовг, через алкомаркет, Каструп. Все, чого я звідси хочу, — пакетик жувальної гумки та кілька пачок марципанів Антона Берга. Не забудь, що усе це в Норвегії коштує набагато дорожче! Наскільки я пригадую, мама любить кампарі.

PS. Впродовж усієї подорожі додому мусиш бути насторожі. Бо ж не хочеш, певно, пропустити якесь важливе повідомлення.

Вітання від твоєї дуже вченої доньки Гільдії.

Альберт покірно зітхнув, зайшов до крамниці й купив усе, що замовляла Гільда. З трьома пластиковими торбинками та торбою через плече він рушив до виходу №28, аби там чекати на відліт свого літака. Якщо десь ще й висять записки, то хай собі висять. Та на одній з колон біля виходу №28 майор знову знайшов конверт: "Для майора Кнаґа, вихід №28, ле-товище Каапруп, Копенгаген". Теж Гільдин почерк, але чи не дописано номер виходу іншою рукою? Визначити це, на жаль, нелегко, бо не було з чим порівняти цифри.

Альберт сів у крісло під самою стіною, а пакунки поклав на коліна. Гордовитий майор сидів, втупившись поперед себе, наче маленька дитина, яку вперше самостійно відпустили в далеку дорогу. Якщо Гільда тут, то він не дасть їй такої радості першою його помітити. Альберт Кнаґ боязко приглядався до усіх новоприбулих пасажирів. На якусь мить він здався собі державним злочинцем, який перебуває під пильним наглядом. Коли їх запросили на посадку, майор полегшено зітхнув. Він останнім зайшов на борт літака.

Віддаючи квиток, зірвав ще один конверт при вході.

Софія та Альберто проминули міст Бревіксбруен, а трохи згодом — з'їзд до Креґере.

— Ти їдеш 180 кілометрів на годину.

— Скоро дев'ята. Невдовзі літак сяде на летовищі Х'євік. Не хвилюйся, жодна поліцейська фара нас не засіче.

— А якщо з кимось зіткнемося?

— Коли це буде звичайний автомобіль, то не має жодного значення. Хіба один з наших...

— Що тоді?

— Треба бути пильними. Ти помітила машину Джеймса Бонда?

— HL

— Стояв на автостоянці у Вестфолді.

— А ось туристичний автобус обігнати не так просто. Навколо густий ліс.

— Це не важливо, Софіє. Зараз побачиш. Альберто звернув у ліс і помчав крізь чагарі. Софія полегшено зітхнула.

— Ти мене налякав.

— Ми не помітили б, навіть якби проїхали крізь сталеву стіну.

— Це означає, що стосовно оточення ми тільки духи з повітря?

— Ні, ти все перевернула з ніг на голову. Це тільки навколишня дійсність є повітряною казкою для нас.

— Мусиш пояснити детальніше.

— Слухай уважно. Поширеним непорозумінням є твердження, що дух — це щось більш "повітряне", ніж водяна пара. Навпаки, дух міцніший за криту.

— Ніколи б не подумала.

— Розповім тобі одну історію. Був собі колись чоловік, який не вірив у ангелів. Одного дня, коли він працював у лісі, його відвідав ангел.

— Невже?

— Вони разом пройшлися лісом. Нарешті чоловік обернувся до ангела і сказав: "Так. тепер я визнаю, ангели існують. Але ви не справжні, не такі, як ми". "Що ти маєш на увазі?"— — запитав ангел. І чоловік відповів: "Коли ми наткнулися на велику кам'яну брилу, мені довелося її обійти, а ти пройшов крізь неї. Коли нам на стежці трапилося повалене дерево, я переліз через нього, а ти пройшов просто так". Ця відповідь здивувала ангела. Він відповів: "А ти не зауважив, що трапилося, коли ми вишили на болото? Ми обоє змогли пройти крізь мряку. Тому що маємо набагато твердішу консистенцію, ніж туман".

—Ох...

— Теж саме відбувається і з нами, Софіє. Дух може проникнути крізь сталеві двері. Жоден танк чи бомбардувальник не може знищити духа.

— Як дивної

— Скоро проїдемо Різер, а минула заледве година, як ми виїхали з Майорстюа. Мені хочеться кави.

Коли вони досягли Фіане, неподалік від Сенделеда, ліворуч побачили придорожнє кафе "Чівдереллак Альберто звернув з траси і припаркував на моріжку.

У кафе Софія спробувала дістати з холодильника пляшку коли, але та навіть не зрушилася, наче приклеєна. За кілька кроків Альберто намагався налити каву у паперову склянку, яку знайшов у машині. Треба було тільки натиснути кнопку, але скільки б зусиль він не докладав, усе намарне. Альберто так розгнівався, що звернувся до відвідувачів за допомогою. Коли ж ніхто не зреагував на його просьбу, він щосили зарепетував, аж Софія затулила вуха руками: "Хочу кави!*" Щоправда, не таким уже й лютим він був, бо тут же пирснув сміхом.

— Вони нас не можуть чути, а ми, ясна річ, не можемо скуштувати їхньої кави.

Обоє уже обернулися, щоб іти геть, аж якась стара жінка підвелася зі свого стільця і підійшла до них. На ній була яскраво-червона спідниця, плетений светр крижано-блакитного кольору та біла хустка. Кольори її вбрання та й уся постать різко контрастували з усім, що було в цьому кафе.

Бабуся підійшла до Альберто і сказала:

— Голосно репетуєш, мій хлопче.

— Вибачте.

— Хочеш кави, кажеш?

— Так, але ж...

— Тут, неподалік, ми маємо невеличкий заклад. Стара жінка вивела їх з кафе і повела далі, за будинок. Дорогою запитала:

— Ви новенькі?

— Мусимо визнати, так, — відповів Альберто.

— Так, так, ласкаво просимо у вічність, дітки!

— А хто ти?

— Я з одної казки братів Ґрімм. Написана майже двісті років тому. А звідки новоприбулі?

— З однієї філософської книжки. Я — учитель філософії, а Софія — моя учениця.

— Хі, хі... Це щось нове.

Невдовзі вони вийшли на галявину посеред дерев. Тут стояло чимало затишних коричневих будиночків. На майданчику між будинками горіло велике вогнище, а навколо нього танцювали барвисті постаті. Багатьох з них Софія впізнала. Вона побачила Білосніжку і кількох гномів, Піноккіо та Шерлока Холмса, Пітера Пена і Пеппі Довгупанчоху. Була ще Червона Шапочка й Попелюшка. Навколо великої ватри зібралося, окрім того, ще багато різних відомих, але безіменних персонажів: гномів і ельфів, фавнів і відьом, ангелів та чортенят. Софія навіть помітила справжнісінького троля.

— Але ж і рух тут! — вигукнув Альберто.

— Сьогодні ж свято літнього сонцевороту, — відповіла стара жінка. — Востаннє така зустріч відбулася у Вальпурґієву ніч. Ми святкували її у Німеччині. А тут я на коротко. Отже, ти хотів кави?

— Так, дякую.

Щойно тепер Софія помітила, що усі хатинки зроблено з медяникового тіста, карамелі та цукрової глазурі. Багато хто з присутніх ласував просто стінами будиночків. Поміж ними ходила кухарка і одразу ж латала дірки. Софія покуштувала шматочок даху. Він видався їй солодшим і смачнішим за усе, що вона їла до цього часу.

Бабуся скоро повернулася з філіжанкою кави.

— Дуже дякую, — сказав Альберто.

— А чим гості заплатять за частування?

— Треба платити?

— Тут кожен розраховується якоюсь історією. За каву досить і маленької оповідки.

— Ми могли б розповісти незвичайну історію людства, — мовив Альберто. — Але дуже поспішаємо. Можливо, ще повернемося і тоді заплатимо?

— Звичайно. А чому вам так спішно? Альберто пояснив мету їхньої подорожі, і бабуся сказала:

— Так, ви справді щось зовсім нове і свіже.