Мертві - Джойс Джеймс

Вона спиналася на сходи слідом за доглядачем, нахиливши голову, її тендітні плечі згорбилися, наче під тягарем, спідниця туго облягала її тіло. Він міг ухопити її за бедра й затримати її, бо його руки аж тремтіли від бажання заволодіти нею, і він затис кулаки й уп'явся нігтями в долоні, щоб стримати несамовиті поривання свого тіла. Доглядач зупинився на сходинці, щоб вирівнялось полум'я свічки, яке весь час норовило погаснути. Вони теж зупинилися на кілька кроків позад нього. В тиші Ґабріель міг чути, як падає на піднос розтоплений віск і як калатає в грудях його власне серце.

Доглядач провів їх коридором і відчинив двері номеру. Тоді поставив миготливу свічку на журнальний столик і запитав, о котрій збудити їх уранці.

– О восьмій, – сказав Ґабріель.

Доглядач показав на вмикач електричної лямпи й почав бурмотіти якісь вибачення, але Ґабріель урвав:

– Нам не треба світла. Вистачить і того, що з вулиці. І, до речі, – додав він, указуючи на св., – можете забрати цей предмет інтер'єру. Будьте такі люб'язні.

Доглядач знову взяв свою свічку, але поволі, бо був здивований такою новаторською ідеєю. Тоді промимрив добраніч і вийшов. Ґабріель замкнув двері.

Примарне світло вуличного ліхтаря довгим променем перетинало кімнату від вікна до дверей. Ґабріель якийсь час дивився у вікно на вулицю, щоб його емоції трохи вгамувалися. Тоді обернувся і сперся на комод, спиною до світла. Вона вже зняла капелюшок та плащ і тепер стояла перед великим висячим дзеркалом, розпинаючи пояс. Ґабріель постояв кілька секунд, задивившись на неї, а тоді мовив:

– Ґрето!

Вона поволі відвернулася від дзеркала і, перетнувши смугу світла, підійшла до нього. Її лице виглядало таким серйозним і втомленим, що задумані слова так і не зірвалися з Ґабріелевих уст. Ні, ще не час.

– Ти виглядаєш утомлена, – сказав він.

– Змучилася трошки, – відказала вона.

– Ти не хвора, не слаба? – запитав він.

– Ні, просто втомлена.

Вона пішла до вікна і стала там, дивлячись на вулицю. Ґабріель почекав іще хвилинку, а тоді, боячися, що соромливість геть його обезвладнить, сказав раптово:

– До речі, Ґрето!

– Що?

– Знаєш, цей Фредді Меллінс...

– Ну?

– Хоч там що, а він, сердега, таки порядний хлопець, – сказав Ґабріель робленим голосом. Він повернув мені того соверена, що я був йому позичив. Я вже й не сподівався, їй-богу. Шкода тільки, що він водиться з цим Бравном, бо, кажу ж, з натури своєї Фредді непоганий хлопець.

Він аж тремтів од досади. Чому вона така заглиблена в себе? Він не знав, як почати. Може її теж щось муляє на серці? Якби-то вона сама, з власної волі обернулася чи підійшла до нього! Узяти її такою – це було б насильство. Ні, спершу він мусить побачити пристрасть у її очах. Він прагнув опанувати її відчуженість.

– Коли ти був позичив йому того фунта? – запитала вона після павзи.

Ґабріель ледве стримався, щоб не вилаяти на чім світ стоїть п'янюгу Меллінса і його клятий фунт. Він хотів закричати до неї з глибин душі, з силою притягти її до себе й заволодіти нею. Але він сказав:

– А, ще минулого Різдва, коли він відкривав оту крамничку з різдвяними листівками на Генрі-стріт.

Його пойняла така буря гніву й жаги, що він і не почув, як вона відійшла від вікна. Якусь мить вона стояла перед ним, дивлячись на нього дивним поглядом. Тоді раптом встала навшпиньки і, м'яко поклавши руки йому на плечі, поцілувала його.

– Ти такий добрий, Ґабріелю, – сказала вона.

Ґабріель, що весь тремтів од задоволення після її раптового поцілунку та її незвичайних слів, поклав руки на її волосся й почав гладити його, ледь торкаючи пальцями. Недавно вимите, воно було тонке й блискуче. Його серце переповнилося щастям. Вона прийшла до нього сама, якраз тоді, коли він цього так бажав. Мабуть, її думки йшли тою самою стежкою, що й його. Може, вона відчула порив його жаги і стала податливішою. Тепер, коли вона піддалася йому зовсім легко, він сам дивувався, що був такий нерішучий.

Він стояв, обнявши руками її голову. Тоді, кладучи руку їй на стан і пригортаючи її до себе, він запитав лагідно:

– Ґрето, люба, про що ти думаєш?

Вона не відповіла й не дала себе пригорнути. Він знову запитав її з ніжністю:

– Скажи мені, в чому річ, Ґрето. Здається, я здогадуюся, що в тебе на серці. Чи я помиляюся?

Вона зразу не відповідала, а тоді розплакалась і мовила крізь сльози:

– Я думаю про ту пісню, "Дівчина з Ауґріма"

Вона випручалася від нього, побігла до ліжка і, закинувши руки на бильця, заховала лице. Ґабріель на мить застиг від здивування, а тоді подався за нею. Проходячи повз дзеркало, він побачив своє відображення на повний зріст: широкий випуклий пластрон сорочки, лице, вираз якого завжди дивував його, коли він бачив його в дзеркалі, блискотливі окуляри в золоченій оправі. Він зупинився за кілька кроків од неї й запитав:

– А що такого в тій пісні? Чому ти через ню плачеш?

Вона підняла голову з рук і наче дитина витерла очі кулачком. Ґабріель повторив, і його слова пролунали навіть лагідніше, ніж він хотів:

– Чому, Ґрето?

– Я думаю про одну людину, що колись давно співала цю пісню.

– І хто ж це був? – запитав Ґабріель з усмішкою.

– Я познайомилася з ним у Ґелвеї, коли жила там у моєї бабці, – сказала вона.

Усмішка сповзла з Ґабріелевого обличчя. Глухий гнів почав закипати десь у далеких закутах його свідомости, і тихий вогонь жаги почав злостиво розгорятися в його жилах.

– Що, якесь кохання твоєї молодости? – запитав він іронічно.

– Один хлопець, що я з ним приятелювала, – сказала вона. – Його звали Майкл Ф'юрі. Він часто співав цю пісню. Він був дуже хоровитий.

Ґабріель мовчав. Він не хотів, щоб вона подумала, ніби його цікавить отой хоровитий хлопець.

– Він і досі стоїть мені перед очима як живий, – сказала вона за хвилю. – Його очі: такі великі, темні очі! А вираз, який вираз очей був у нього!

– О, то ти була в нього закохана, – сказав Ґабріель.

– Ми ходили з ним разом гуляти, коли я жила в Ґелвеї, – сказала вона.

У Ґабріеля в голові сяйнула думка.

– То може тому ти так хотіла поїхати в Ґелвей разом із тою Іворс? – сказав він холодно.

Вона подивилася на нього й запитала здивовано:

– Чого б це?

Від її погляду Ґабріелеві стало ніяково. Він здвигнув плечима і сказав:

– Звідки я знаю. Може для того, щоб побачитися з ним.

Вона відвела від нього погляд і мовчки перевела очі вздовж променю світла до вікна.

– Він помер, – нарешті сказала вона. – Помер, коли йому було тільки сімнадцять років. Хіба не страшно померти такому молодому?

– А хто він був? – запитав Ґабріель усе ще з іронією.

– Він працював на газовому заводі, – сказала вона.

Ґабріель почувся принижений: тим, що його іронія виявилась недоречною, та й узагалі тим, що вона воскресила в пам'яті цю постать, хлопця з газового заводу. Поки його переповнювали спогади про таємниці їхнього спільного життя, поки він був сповнений радости, ніжности й бажання, вона подумки порівнювала його з іншим. Йому стало до болю соромно за себе самого. Він побачив себе ніби збоку: сміховинна постать, хлопчик на побігеньках у своїх тіток, нервовий, сповнений благими намірами і перечулений дивак, що ораторствує перед неотесами й ідеалізує власні блазенські бажання, жалюгідний дурник, якого він ото бачив у дзеркалі. Він інстинктивно відвернувся від світла, щоб вона не помітила краски сорому, яка залила йому лице.

Він старався витримати тон холодного допиту, та коли заговорив, його голос звучав несміливо й безвиразно.

– То я так розумію, ти була закохана в цього Майкла Ф'юрі? Так, Ґрето? – сказав він.

– Мені було дуже добре з ним разом, – сказала вона.

Її голос був сумний і трохи захриплий. Ґабріель, відчуваючи, що розмова не піде в тому річищі, яке він намітив, погладив її руку і спитав теж сумно:

– А чого він помер такий молодий? Напевно, вибух газу?

– Думаю, він помер заради мене, – сказала вона.

Невиразний жах охопив Ґабріеля від цієї відповіді, так ніби тої миті, коли він був за крок од свого тріюмфу, якась невловима і мстива істота ополчилася на нього, зібравши проти нього сили в своєму химерному світі. Та він зусиллям розуму відігнав од себе ману й не переставав пестити її долоню. Він більше не розпитував її, бо відчував: вона все розкаже сама. Її рука була тепла й волога; жінка не реагувала на його дотик, але він і далі гладив її руку так само, як був гладив першого листа, що одержав од неї того весняного ранку.

– То було взимку, – сказала вона, – на початку зими, коли я вже мала їхати від моєї бабці сюди, в монастир. А він тоді лежав хворий у себе в кімнаті в Ґелвеї, і йому не дозволяли виходити; про його хворобу вже написали його батькам ув Оутерарді. Казали, що в нього були сухоти чи щось таке. Не знаю точно.

На цих словах вона спинилася й зітхнула.

– Сердешний, – сказала вона. – Упадав коло мене всією душею. Він був такий милий хлопець. Ми разом ходили гуляти, знаєш, Ґабріелю, як то гуляють на селі. Він хотів учитися співу, але не міг через погане здоров'я. А мав такий гарний голос, бідолашний Майкл Ф'юрі.

– І що далі? – запитав Ґабріель.

– А далі, коли я вже мала від'їжджати в монастир, йому стало гірше. Мене б не пустили його провідати, тож я написала йому листа. Написала, що їду в Дублін і повернусь аж літом, і що сподіваюсь, він до того часу вже одужає.

Вона спинилася на хвилинку, щоб опанувати свій голос, а тоді повела далі:

– І от, у ніч перед від'їздом, коли я була в домі моєї бабці на Чернечому острові і саме пакувала речі, я почула, як у шибку кинули камінчик. Вікно було таке мокре, що я нічого не могла розгледіти, тож я збігла вниз, у чому була, і вислизнула через задні двері в сад. І там у кінці саду стояв він, бідолашний хлопець, і весь аж трясся від холоду.

– Ти не сказала йому йти додому? – запитав Ґабріель.

– Я благала його, щоб негайно йшов додому, я сказала, що він перемокне й застудиться насмерть. Але він одказав, що не хоче жити. Як зараз бачу його очі! Він стояв там, де кінчалася стіна, під деревом.

– Він так і не пішов додому? – запитав Ґабріель.

– Пішов. А потім, усього за тиждень, коли я вже була в монастирі, він помер, і його поховали в Оутерарді, що звідти родом його батьки. О, як я плакала, коли дізналася, що він помер!

Вона замовкла, давлячись слізьми, і, не в силах стримати почуттів, кинулася долілиць на ліжко й заридала в одіяло.