Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Щоб її напитися, доводиться іти до самого джерела. Згадка про неї збереглася у хроніках часів Хрестових походів. Тоді її називали священною. Пити її приїжджав Аллен Ґінзберґ. І Кіт Річардс[7] також. Я жила там три роки в маленькому селі біля підніжжя гори. Вирощувала городину, вчилася ткати. І щодня ходила до джерела пити цю воду. Від 1976 до 1979 року. Одного разу я цілий тиждень пила воду й нічого не їла. Крім води, мені не дозволялося нічого іншого в рот брати. Таке випробування треба було пройти. Гадаю, це можна назвати "гартуванням духу". Таким чином очищається тіло. Для мене це стало надзвичайним досвідом. А тому, повернувшись в Японію, для своєї професійної діяльності я вибрала ім'я Мальта.

— Вибачте, а яка у вас професія?

Вона похитала головою.

— Строго кажучи, це не професія. Бо я не беру грошей за те, що роблю. Моє завдання — консультувати людей. Вести з ними розмову про структуру організму. Крім того, я досліджую воду, яка сприятливо діє на структуру організму. З грошима не маю проблем. Мій батько — лікар, директор лікарні — виділив для мене й молодшої сестри частину акцій і нерухомості — своєрідну спадщину ще за життя. Цими активами завідує мій податковий бухгалтер. Щорічний дохід у мене пристойний. Я також написала кілька книжок, які приносять мені додатково невелику суму грошей. Моя ж діяльність, що пов'язана з питаннями структури організму, від початку до кінця безкоштовна. Тому на моїй картці немає ні телефонного номера, ні адреси. Я дзвоню людям сама.

Я кивнув. Просто машинально кивнув. Бо хоча розумів кожне окреме слово, загальний зміст сказаного залишався для мене незбагненним.

Структура організму?

Аллен Ґінзберґ?

Я дедалі більше непокоївся. Я не з тих людей, які володіють особливо гострою інтуїцією, але я передчував, що запахло новими проблемами.

— Вибачте, будь ласка, та чи не могли б ви пояснити все по порядку? — запитав я. — Нещодавно дружина сказала по телефону, щоб я зустрівся з вами з приводу кота. А тому, чесно кажучи, я не розумію, про що йдеться. Хіба ваша розповідь якось стосується нашого кота?

— Стосується, — сказала жінка. — Але спочатку, Окада-сан, я хотіла б дещо повідомити вам.

Мальта Кано знову клацнула застібкою сумочки й добула з неї білий конверт. Конверт містив фотографію, яку жінка простягнула мені й сказала: "Моя молодша сестра". На кольоровій фотографії було зображення двох жінок. Одна — Мальта Кано, знову в капелюшку, цього разу — плетеному, жовтого кольору, що знову страшно не гармоніював з рештою одягу. Її молодша сестра — про це можна було здогадатися з нашої розмови — була в пастельному костюмі, популярному на початку шістдесятих років, і в капелюшку відповідного кольору. Здається, колись таку кольорову гаму люди називали "шербетовим тоном". Я подумав, що, напевне, сестрам подобається носити капелюшки. Зачіска молодшої сестри дуже скидалася на ту, що робила собі Жаклін Кеннеді, коли була дружиною президента. Видно, чимало лаку для волосся було витрачено. Її обличчя, навіть при певному надмірі косметики, можна було назвати гарним. Їй було років двадцять-двадцять п'ять. Я віддав фотографію Мальті Кано. Вона помістила її знову в конверт, а його поклала в сумочку і клацнула застібкою.

— Сестра молодша за мене на п'ять років, — сказала вона. — Її збезчестив Нобору Ватая. Зґвалтував.

"Отакої!" — подумав я. Мені захотілося мовчки встати й піти додому. Але так не годилося робити. Я витягнув з кишені піджака носовичок, витер рот і поклав назад. Відкашлявся.

— Я про це нічого не знаю. Дуже шкода, якщо ваша сестра зазнала такої наруги, — почав я. — Однак хочу довести до вашого відома, що з братом дружини я не підтримую дружніх стосунків. А тому якщо у зв'язку з цим…

— Окада-сан, я вам нічим не дорікаю, — рішуче сказала Мальта Кано. — Якщо когось і треба звинувачувати, то передусім — мене. За недостатню увагу. За те, що не оберегла її, хоча мала б. На жаль, деякі обставини перешкодили мені це зробити. Зрештою, Окада-сан, такі речі завжди можуть трапитися. Ви ж знаєте, в якому жорстокому й хаотичному світі ми живемо. І в цьому світі є місця, де жорстокості й хаосу ще більше. Ви мене розумієте? Що сталося, того не відвернути. Можливо, моя сестра поправиться від завданої травми, очиститься від скверни. Вона мусить це зробити. На щастя, це не смертельно. Я вже казала сестрі: могло бути й гірше. Найбільше мене непокоїть структура її організму.

— Структура організму, — повторив я за нею. Видно, "структура організму" — це постійна тема її розмов.

— Я не можу зараз докладно вам усе пояснити. Це була б довга і складна розмова. Пробачте, Окада-сан, але гадаю, що на нинішньому етапі вам буде важко зрозуміти її справжню суть. Бо вона стосується світу, з яким ми маємо справу як професіонали. Я запросила вас зовсім не для того, щоб скаржитися. Звісно, ви не несете жодної відповідальності за те, що сталося. Про це не може бути й мови. Просто я хотіла довести до вашого відома, що Ватая-сан осквернив — хай лише на короткий час — структуру сестриного організму. Сподіваюся, що, можливо, незабаром ви встановите контакт з моєю сестрою. Бо, як я вже казала, вона допомагає мені в роботі. У такому разі, гадаю, вам варто знати, що сталося між нею та Ватая-саном. Мені хотілося, щоб ви знали: такі речі трапляються.

Запала коротка мовчанка. Мальта Кано замовкла, а вираз її обличчя начебто промовляв: "Задумайтесь, будь ласка, над тим, що я сказала". І я задумався. Над тим, що Нобору Ватая зґвалтував сестру Мальти Кано. Над зв'язком між цим випадком і структурою організму. І над зв'язком усього цього із зникненням нашого кота.

— Тобто ви хочете сказати, — почав я несміливо, — що ні ви, ні ваша сестра не розголосите цієї справи і не звернетеся до поліції?

— Звичайно, ні, — спокійно відповіла Мальта Кано. — Точніше кажучи, ми не збираємося когось звинувачувати. Ми тільки хочемо як слід з'ясувати причини того, що сталося. Поки цього не вдасться зробити, може статися щось страшніше.

Почувши це, я трохи заспокоївся. Я нітрохи не переживав би, якби Нобору Ватая арештували за зґвалтування, засудили й посадили у в'язницю. Так йому й треба! Однак жінчин брат уважався помітною фігурою в політичних колах, і така новина потрапила б на перші сторінки газет. І, звичайно, стала б страшним ударом для Куміко. Що ж стосується мене, то заради душевного здоров'я мені не хотілося б, щоб так розвивалися події.

— Сьогодні я зустрілася з вами винятково з приводу кота, — сказала Мальта Кано. — Ватая-сан попросив допомогти в цій справі. Ваша дружина, пані Куміко Окада, звернулася до свого старшого брата, Ватая-сана, з приводу зниклого кота, а той, у свою чергу, попросив консультації в мене.

Ну, тепер усе зрозуміло! Ця жінка, мабуть, ясновидиця чи що, і з нею стали консультуватися про те, куди запропастився кіт. Родина Ватая давно захоплюється передбаченням майбутнього, визначенням удалого місця для закладення дому й подібними речами. Звичайно, кожен може робити, що хоче. Хочеш вірити — вір. Та навіщо треба було гвалтувати сестру своєї консультантки? Навіщо створювати зайві труднощі?

— Так, значить, ви спеціалізуєтеся на пошуку пропалих речей? — запитав я.

Мальта Кано видивилася на мене своїми позбавленими глибини очима. Здавалось, наче вона заглядає у вікно порожнього дому. Судячи з їхнього виразу, вона зовсім не розуміла суті мого запитання.

— Ви живете в якомусь дивному місці, — сказала вона, знехтувавши моїм запитанням.

— Невже? Як це — в дивному?

Нічого не відповідаючи, вона відсунула склянку з тоніком, якого майже не торкнулася, ще на сантиметрів десять.

— А ви знаєте, коти — надзвичайно чутливі істоти.

На якийсь час між нами запала мовчанка.

— Я зрозумів, що місце, де ми живемо, дивне, а коти — чутливі тварини, — сказав я. — Але ж ми живемо тут досить давно. Разом з котом. То чого ж він раптом зараз пропав? Чому не пішов звідси раніше?

— Точно не можу сказати. Можливо, течія змінилася. Щось їй стало на заваді.

— Течія?..

— Я не знаю, живий ваш кіт чи ні. Але я впевнена, що поблизу вашого дому його немає. А тому, хоч би скільки ви його тут шукали, — не знайдете.

Я підняв чашку й ковтнув охололої кави. За вікнами кав'ярні сіявся дрібний дощ. У небі низько висіли темні хмари. Люди з невтішно розкритими парасольками пересувалися вверх-униз пішохідним мостиком.

— Дайте, будь ласка, вашу руку, — сказала вона.

Я поклав на стіл праву руку долонею догори. Думав, що вона погадає на її лініях. Однак Мальту Кано, видно, не цікавили мої лінії. Негайно витягнувши руку, вона накрила мою долоню своєю. Заплющила очі й завмерла. Наче тихенько докоряла невірному коханцеві. Підійшла офіціантка і знову налила мені кави, удаючи, ніби не помічає, як ми, не промовляючи ні слова, з'єднали наші руки на столі. Відвідувачі за сусідніми столами крадькома на нас позирали. А я прагнув одного: щоб серед них не виявилося кого-небудь із знайомих.

— Я хотіла б, щоб ви пригадали якусь одну річ, яку бачили перед тим, як прийти сюди, — сказала Мальта Кано.

— Одну?

— Так, лише одну.

Я пригадав коротку квітчасту сукню, яку бачив у коробці з одягом Куміко. Навіть не знаю, чому раптом вона сплила в моїй пам'яті.

Ми просиділи так, торкаючись одне одного руками, хвилин п'ять, що здалися мені цілою вічністю. І не лише тому, що я відчував на собі пильні погляди навколишніх людей. У дотику її руки було щось таке, що не давало заспокоїтися. Її рука була дуже маленькою. Не гарячою і не холодною. У ній не відчувалося ні інтимності коханки, ні професійності лікаря. Вона діяла на мене, як її погляд. В обох випадках я ніби перетворювався на порожній дім — без меблів, без гардин, без килимів. На порожній контейнер. Нарешті Мальта Кано прибрала руку й глибоко вдихнула. Потім кілька разів кивнула.

— Окада-сан, — сказала вона. — Сподіваюсь, незабаром у вашому житті станеться багато різних подій. А зникнення кота — це тільки початок.

— Різних подій? — запитав я. — Добрих чи поганих?

Вона задумано схилила голову набік.

— Буде добре, буде й погане. Погане, що на перший погляд здаватиметься добрим, і добре, що спочатку матиме вигляд поганого.

— Вибачте, пані Кано, але це звучить для мене надто загально, — сказав я. — Якоїсь конкретнішої інформації у вас немає?

— Мабуть, як ви кажете, мої слова сприймаються як щось загальне, — відповіла вона. — Але, Окада-сан, дуже часто про природу речей можна висловитися лише загальними твердженнями.