Тріумфальна арка - Ремарк Еріх Марія
Здавалося, ніби надворі пливуть хмари й кидають на неї тінь. Наче хтось підійшов до вікна й засунув завіску.
— Кров, — у розпачі сказав Равік. — Треба зробити переливання крові. А я не знаю, яка в неї група.
Апарат знов запрацював.
— Ну що? Який пульс?
— Сповільнився. Сто двадцять. Дуже слабкий.
Життя поверталося.
— А тепер? Краще?
— Те саме.
Равік почекав.
— А тепер?
— Краще. Пульс рівніший.
Тіні зникли. Краї рани почервоніли. Кров знову стала кров'ю. Все ще кров'ю. Апарат працював.
— Затремтіли вії,— мовила Ежені.
— Нічого. Нехай прокидається. — Равік перев'язав рану. — Який пульс?
— Рівніший.
— Ще хвилина, і був би кінець, — сказав Вебер.
У Равіка обважніли повіки. То був піт, великі краплі поту. Він випростався. Апарат гудів далі.
— Нехай ще попрацює.
Він обійшов стіл і зупинився. Він ні про що не думав. Тільки дивився на апарат і на обличчя Джоан. Воно ледь сіпнулося. Ще не було спаралізоване.
— Шок, — мовив він Веберові.— Ось проби крові. Треба відіслати в лабораторію. Де можна дістати кров?
— В американському госпіталі.
— Добре. Спробуємо. Це не допоможе. Тільки трохи продовжить їй життя. — Він стежив за апаратом. — Нам треба повідомити поліцію?
— Так, — відповів Вебер. — Треба. Але тоді сюди прийдуть двоє службовців і почнуть допитувати вас. А ви ж цього не хочете?
— Не хочу.
— То відкладемо все до обіду.
— Можна вимкнути, Ежені,— сказав Равік.
Скроні Джоан ледь порожевіли. Пульс був слабкий, але рівний і чіткий.
— Відвезіть її в палату. Я залишусь у клініці.
Джоан поворухнулася. Не вся, а сама лише рука. Права. Ліва лежала непорушно.
— Равіку, — мовила Джоан.
— Що?..
— Ти мене оперував?
— Ні, Джоан. Не було такої потреби. Ми тільки вичистили рану.
— Ти, будеш тут?
— Буду…
Вона заплющила очі й знов заснула. Равік підійшов до дверей.
— Принесіть мені кави, — сказав він денній сестрі.
— Кави й булочок?
— Ні. Самої кави.
Равік повернувся в палату й відчинив вікно. Над дахами яснів чистий ранок. У ринвах метушилися горобці. Він сів на підвіконня й закурив. Дим він випускав за вікно.
Сестра принесла каву. Равік поставив чашку біля себе. Він пив по ковткові каву, курив і дивився у вікно. Коли він обернувся й глянув на палату, вона здалася йому темною. Він устав і подивився на Джоан. Обличчя її було вже вимите й дуже бліде. Губи на ньому майже не вирізнялися.
Равік узяв тацю з кавником та чашкою, виніс із палати й поставив на столик у коридорі. Там тхнуло мастикою і гноєм. Сестра саме понесла повз нього відро з брудними бинтами. Десь гудів пилосос.
Джоан неспокійно ворухнулася. Зараз вона знов прокинеться. Прокинеться й відчує біль. Той біль дужчатиме,
Вона може прожити ще кілька годин або й кілька днів. І їй так болітиме, що вже не допоможуть ніякі уколи.
Равік пішов по шприц і ампули. Коли він повернувся" Джоан розплющила очі. Він глянув на неї.
— Болить голова, — промурмотіла вона.
Равік чекав. Вона намагалася повернути голову. Мабуть, їй важко було підняти повіки, бо вона насилу звела на нього очі.
— Я немов свинцем налита… — Погляд її прояснів. — Так важко, що не можна витримати…
Він зробив їй укол.
— Зараз полегшає…
— Раніше так не боліло. — Джоан повернула голову. — Равіку, — прошепотіла вона, — я не хочу мучитись. Я… Обіцяй мені, що я не буду мучитись… Моя бабуся… Це було при мені… Я так не хочу… їй ніщо не допомагало… Обіцяй мені.."
— Обіцяю, Джоан. Тобі не буде боляче. Майже не буде...
Вона зціпила зуби.
— Укол скоро подіє?
— Скоро. За кілька хвилин.
— Що це в мене… з рукою?..
— Нічого. Ти поки що не можеш нею ворушити. Але це минеться.
— Аз ногою… з правою ногою…
Вона спробувала зігнути її. Нога не ворушилася.
— Те саме, Джоан. Не хвилюйся, це скоро минеться.
Вона ворухнула головою.
— А я саме хотіла почати нове життя, інакше, — прошепотіла вона.
Равік промовчав. Що він міг їй відповісти? Може, це була й правда. Хто не хоче почати нове життя?
Вона знов неспокійно повела головою. Голос у неї був монотонний і втомлений.
— Добре… що ти прийшов. Що б я без тебе робила?
— Ет…
Без мене було б те саме, безнадійно подумав він. Те саме. Кожен партач зробив би не згірше те, що зробив я. Кожнісінький. Єдиний раз, коли мені були такі потрібні весь мій досвід, усі мої знання, вони виявились надаремними. Найбездарніший лікар зробив би те, що можу зробити я. Тобто не зробити нічого.
Опівдні вона все збагнула. Він їй нічого не сказав, але вона раптом зрозуміла все сама.
— Я не хочу стати калікою, Равіку… Що з моїми ногами? Я вже ними обома не…
— Нічого страшного. Коли ти встанеш, то ходитимеш, як завжди.
— Коли я… встану. Навіщо ти мене дуриш? Не треба…
— Я не дурю тебе, Джоан.
— Дурищ… Ти зобов'язаний дурити… Тільки не дай мені довго лежати… Коли мені не залишилося нічого… крім болю… Обіцяй мені.
— Обіцяю.
— Коли буде дуже боляче, дай мені щось. Моя бабуся… лежала п'ять днів… і весь час кричала. Я не хочу цього, Равіку.
— Ти не будеш мучитися. Тобі майже не болітиме.
— Коли буде надто боляче, дай мені достатню дозу. Таку… щоб усе скінчилося. Ти повинен дати… навіть якщо я вже не хотітиму або зомлію… Це моя остання воля… А все, що я скажу потім… Обіцяй мені.
— Обіцяю. Але в цьому не буде потреби.
Зляканий вираз зник з її очей. Вона відразу заспокоїлася.
— Ти маєш право так зробити, Равіку, — прошепотіла вона. — Без тебе… мене б уже давно не було.
— Дурниці. Де ж би ти ділася…
— Ні… Я тоді хотіла… коли ти вперше зустрів мене… я не знала, куди дітися… Ти мені дав цей рік життя. Це подарований час. — Вона поволі повернула до нього голову.—
І чому я не залишилася з тобою?
— Це я винен, Джоан.
— Ні… Це… я й сама не знаю, що…
За вікном стояв золотий полудень. Завіси були засунуті, але по боках пробивалося світло. Джоан лежала сонна, приглушена наркотиками. Від неї мало що вже залишилось. Ці кілька годин зжерли її, мов голодні вовки. Тіло під ковдрою здавалося пласким і вже втратило опір. Джоан то засинала, то прокидалася, часом була майже непритомна, а часом знов мала ясну свідомість. Біль налягав на неї. Вона почала стогнати. Равік зробив їй ще один укол.
— Голова, — промурмотіла вона. — Дедалі дужче болить голова.
За кілька хвилин вона знов озвалася:
— Світло… дуже яскраве світло… ріже в очі…
Равік підійшов до вікна. Він спустив жалюзі й щільніше засунув завіси. Тепер у палаті стало майже темно, Він повернувся й сів біля ліжка.
Джоан ворухнула губами.
— Як довго це триває… так довго… Ліки вже не допомагають, Равіку…
— Ще дві-три хвилини.
Вона лежала спокійно. Нерухомі руки були простягнені на ковдрі.
— Я мушу тобі… багато чого… сказати…
— Потім, Джоан…
— Ні. Тепер… нема вже коли відкладати. Мушу багато чого… пояснити…
— Мені здається, що я майже все знаю, Джоан…
— Знаєш?
— Наче знаю.
Судома. Равік помітив, як по тілу в неї пробігла хвиля судоми. Ноги були вже спаралізовані. Руки також. Тільки груди ще здіймались і опускалися.
— Ти знаєш… що я завжди була тільки з тобою…
— Знаю, Джоан…
— А інше було… саме хвилювання…
— Так, я знаю…
Джоан хвилину лежала мовчки. Чути було тільки її важкий подих.
— Дивно… — знов тихо озвалася вона. — Дивно, що людина може померти… коли вона кохає…
Равік нахилився над нею. Сама темрява, і в ній біле обличчя.
— Я не була добра… до тебе, — прошепотіла Джоан.
— Ти була моїм життям…
— Я хочу… і не можу… мої руки… ніколи вже… не обіймуть тебе…
Він бачив, як вона силкувалася підвести руки.
— Ти в моїх обіймах, — мовив він. — А я в твоїх.
На мить вона перестала дихати. Очі в неї зовсім затінилися. Вона розплющила їх. Зіниці були дуже великі. Равік не знав, чи вона його бачила.
— Ti amo [18]— промовила вона.
Вона заговорила мовою свого дитинства, бо була надто змучена, щоб розмовляти іншою. Равік узяв її безсилі, наче мертві, руки. В ньому ніби щось урвалося.
— Ти вернула мені життя, Джоан, — сказав він, дивлячись у її застиглі очі.— Вернула життя. Я був немов камінь. А ти прийшла, і я ожив…
— Mi ami? [19]
Так питає дитина, коли її кладуть спати. За цими словами стояла смертельна втома.
— Джоан, — сказав Равік. — Кохання — не те слово. Його замало. Воно тільки часточка, крапля в річці, листочок на дереві. Це щось багато більше…
— Sono stata… sempre соп te… [20]
Равік тримав її руки, які вже не відчували цього.
— Ти завжди була зі мною, — сказав він, не помітивши, що раптом теж заговорив рідною мовою. — Завжди була зі мною, чи я тебе кохав, чи ненавидів, чи здавався байдужим… Від цього нічого не мінялося, ти завжди була зі мною, завжди…
Вони досі розмовляли одне з одним позиченою мовою. А тепер уперше, не усвідомлюючи того, кожне заговорило своєю рідною. Словесна перепона впала, і вони розуміли одне одного краще, ніж будь-коли.
— Baciami…[21]
Він поцілував її в гарячі, сухі губи.
— Ти завжди була зі мною, Джоан… завжди…
— Sono stata… perduta… senza di te…[22]
— Це я був без тебе зовсім пропащий. У тобі було все світло, всі солодощі й гіркота життя… Ти сколихнула мене, віддала мені не тільки себе, а й повернула мені мою душу. Я завдяки тобі знов став живий.
Кілька хвилин Джоан лежала зовсім тихо. Равік спостерігав за нею. Руки й ноги в неї були мертві, все було мертве, тільки очі й губи жили, вона ще дихала, але він знав, що дихальні м'язи теж поволі охоплює параліч. Вона майже не могла говорити, вже задихалася, скреготіла зубами, обличчя її скривилося, вона змагалася зі смертю. Ось її шию звела судома, вона хотіла щось сказати, губи затремтіли. Хрипіння, глибоке, моторошне хрипіння і, нарешті, крик:
— Равіку! Допоможи!.. Допоможи!.. Зараз!..
Він уже тримав напоготові шприц і швидко встромив голку під шкіру. Він не хотів, щоб вона повільно душилася, довго й болісно. Щоб надаремно мучилася. Їй лишився тільки біль. Страшний біль, і, може, не одну годину…
Повіки Джоан затремтіли. Потім вона заспокоїлася. Губи розпружилися. Подих зупинився.
Равік розсунув завіси й підняв жалюзі. Тоді повернувся до ліжка. Обличчя Джоан було застигле й чуже.
Він зачинив двері палати й зайшов до приймальні. За столом сиділа Ежені й переглядала історії хвороб.
— Пацієнтка з дванадцятої палати померла, — сказав він.
Ежені кивнула головою, навіть не глянувши на нього,
— Доктор Вебер у своєму кабінеті?
— Мабуть.
Равік рушив довгим коридором.
