Тріумфальна арка - Ремарк Еріх Марія
Половина авеню Віктора-Еммануїла Третього теж тонула в темряві, а друга половина ще була освітлена, немов спаралізоване тіло в агонії — частина його вже мертва, а частина ще чіпляється за життя. Хвороба просочувалася скрізь, і коли Равік знов повернувся на площу Згоди, її просторий круг також був уже мертвий.
Будинки міністерств стояли бляклі й безбарвні, погасли гірлянди ламп; тритони й нереїди, що ночами танцювали в білій світляній піні, тепер застигли незграбними сірими клунками на спинах у дельфінів; водограї осиротіли, вода, що била з них, почорніла; досі блискучий стрімкий обеліск, потьмянівши, враз обважнів і грізним, могутнім пальцем вічності стримів у понуре небо; скрізь розповзлися, немов мікроби, маленькі, блідо-сині, ледь видимі лампочки протиповітряної оборони; цідячи мертвотне світло, вони, ніби космічні сухоти, поширювались над містом, що безмовно конало під їхньою навалою.
Равік здав машину в гараж, узяв таксі й поїхав до "Ентернасіоналя". Перед входом стояла драбина, і син господині вкручував синю лампочку. Вхід до готелю й раніше освітлювали якраз стільки, щоб можна було розглядіти вивіску. Тепер синє кружало сягало лише на один її край із літерами "…насіональ", і то їх ледве було видно.
— Добре, що ви повернулися, — мовила господиня. — Тут у нас одна жінка здуріла. В сьомому номері. Доведеться, мабуть, їй вибратися. Не можу ж я тримати в готелі божевільних.
— Може, то не божевілля, а просто нервовий напад.
— Однаково. Таких треба тримати в божевільні. Я вже сказала її чоловікові. Він, звичайно, й чути про це не хоче. А мені лише клопіт. Якщо вона не заспокоїться, я змушу їх вибратися. Це не діло. Я хочу, щоб мої пожильці могли спокійно спати.
— Недавно в готелі "Ріц" хтось збожеволів, — сказав Равік. — Якийсь принц. То потім усі американці хотіли неодмінно отримати його кімнату.
— Це зовсім інше. Той схибнувся через свої химери. Це навіть шикарно. А вона з горя.
Равік здивовано глянув на неї.
і— Ви добре знаєте життя, мадам.
— Мушу знати. Я не лиха жінка. Приймаю втікачів. Усіх. Так, я на цьому заробляю. Нехай. Хоч мої заробітки не такі й великі. Але божевільна, що водно кричить, — це вже занадто. Хай вибирається з готелю, якщо не замовкне.
Це була та сама жінка, яку син питав, чого вони євреї. Вона сиділа на ліжку, забившись у самий куток і затуливши руками очі. Кімната була яскраво освітлена. Горіли всі лампи, а на столі стояло ще й два свічники З запаленими свічками.
— Таргани, — мурмотіла жінка. — Таргани! Чорні, ситі, блискучі таргани! Он там у кутку їх тисячі, сила-силенна. Ввімкніть світло, ввімкніть, ввімкніть, а то вони полізуть… Світла, світла, бо вони лізуть, лізуть…
Жінка кричала, забивалася ще далі в куток, задирала ноги й простягала перед собою руки, розчепіривши пальці й вирячивши осклілі очі. Чоловік намагався схопити її за руки.
— Тут немає нічого, мамулю, нічого немає в кутку…
— Світла! Світла! Вони лізуть! Таргани…
— Світло горить, мамулю. Горить, дивися, навіть свічки на столі! — Чоловік узяв кишенькового ліхтарика й посвітив ним у яскраво освітлені кутки. — Там немає нічого, глянь, я свічу, і немає нічого, нічогісінько…
— Таргани! Таргани! Лізуть, усе чорне від тарганів! Вони вилазять з усіх кутків! Світла І Світла! Вони вже на стінах, уже падають зі стелі!
Жінка захрипіла й затулила голову руками.
— Давно це почалося? — спитав Равік у чоловіка.
— Відколи стемніло. Мене не було. Я ще ходив спробувати… Мені порадили піти до консула Гаїті. Я взяв із собою хлопця… Звичайно, дарма ходив, знов дарма, а коли ми повернулися, вона сиділа в кутку на ліжку й кричала…
У Равіка був із собою стерилізований шприц.
— А перед цим вона спала?
Чоловік безпорадно глянув на нього.
— Не знаю. Вона завжди була спокійна. Ми не маємо грошей на лікарню. І не маємо… З нашими паперами її туди не візьмуть. Аби вона перестала кричати. Мамулю, ми всі тут коло тебе, я, Зігфрід, і доктор є… Тут немає ніяких тарганів.
— Таргани! — перебила його жінка. — Лізуть з усіх боків! Лізуть…
Равік зробив їй укол.
— З нею вже колись бувало таке?
— Ні. Я не розумію, що це. Не знаю, чого вона раптом…
Равік підняв руку.
— Не нагадуйте їй про це. За кілька хвилин її зморить сон. Може, їй приснилися таргани, і вона перелякалась. Може, вранці вона прокинеться й усе забуде. Не нагадуйте їй нічого. Поводьтеся так, немов нічого не сталося.
— Таргани, — сонним голосом промурмотіла жінка. — Ситі, великі…
— Вам потрібне таке яскраве світло?
— Ми засвітили всі лампи, бо вона весь час просила світла.
— Вимкніть люстру. А ті нехай світяться, поки вона засне. Я вколов їй достатню дозу. А завтра десь об одинадцятій загляну до вас.
— Дякую, — сказав чоловік. — Ви собі не уявляєте…
— Уявляю. Тепер часто таке трапляється. Поки що будьте з нею обережні, не дуже виявляйте свого хвилювання…
Легко сказати, подумав Равік, вертаючись до своєї кімнати. Він увімкнув світло. Коло ліжка були складені його книжки. Сенека, Шопенгауер, Платон, Рільке, Лао-Цзи, Лі Тай-бо, Паскаль, Геракліт, Біблія і ще дещо — найсуворіша і найніжніша література. Більшість книжок були маленького формату, надруковані на тонкому папері, дуже зручні для тих, хто завжди в дорозі й небагато може возити з собою. Равік відклав ті, що хотів узяти. Тоді переглянув інші речі. Непотребу виявилось мало. Він завжди жив із думкою, що його можуть раптом ув'язнити. Стара ковдра й халат… їх він візьме, на них можна покластися, як на друзів. Отрута в медальйоні, в якому всередині була порожнина. Равік брав її з собою ще в німецький концтабір: усвідомлення, що будь-якої хвилини можна відібрати собі життя, допомагало йому триматися. Равік сховав медальйон у кишеню. Краще завжди мати його при собі. Так буде спокійніше. Невідомо, що станеться. Може, він знов попаде в лапи гестапо. На столі ще стояло півпляшки кальвадосу. Равік випив чарку. Франція, подумав він. П'ять років неспокійного життя. Три місяці в'язниці, нелегальне проживання. Чотири рази його висилали й чотири рази він повертався. П'ять років життя. Не так уже й погано.
XXXIII
Задзвонив телефон. Ще сонний, Равік підняв трубку.
— Равіку… — почувся чийсь голос.
— Слухаю…
Це була Джоан.
— Приїдь до мене. — Вона говорила тихо й поволі.— Негайно приїдь, Равіку…
— Не приїду.
— Ти повинен…
— Ні. Дай мені спокій. Я не сам. Не приїду.
— Поможи мені…
— Я нічим не можу тобі помогти…
— У мене біда… — надломленим голосом сказала вона. — Ти повинен приїхати… Негайно…
— Джоан, — нетерпляче сказав Равік, — тепер не час грати комедію. Ти вже раз кликала мене, і я спіймався на гачок. Удруге цього не буде. Дай мені спокій. Крути голову комусь іншому.
Він поклав трубку, не чекаючи, що вона ще скаже, і спробував заснути. Але не зміг. Знов задзвонив телефон. Він не взяв трубки. Телефон не вмовкав у сірій нічній порожнечі. Равік узяв подушку й поклав її на апарат. Якийсь час іще долинали приглушені дзвінки, потім затихли.
Равік почекав. Телефон більше не дзвонив. Він підвівся й запалив сигарету. Вона здалася йому огидною на смак, і він погасив її. На столі ще стояла пляшка з кальвадосом. Він надпив ковток і відразу відставив пляшку. Кави, подумав він. Гарячої кави й свіжих булочок із маслом. Він знав одне бістро, що було відчинене цілу ніч.
Равік глянув на годинник. Він проспав тільки дві години, але втоми вже не відчував. Не варто було ще раз поринати у важкий сон, щоб уранці встати цілком отупілим. Він зайшов до ванної і став під душ.
Почулися якісь звуки. Може, знов дзвонить телефон? Равік закрутив душ. Ні, то стукіт. Хтось стукав у його двері. Равік накинув на себе купальний халат. Стукали все настирливіше. Це не Джоан, вона зайшла б так. Двері були не замкнені. Він на мить завагався. Якщо це вже поліція…
Він відчинив двері. В коридорі стояв чоловік, якого він не знав, але начебто десь бачив. Чоловік був у смокінгу.
— Доктор Равік?
Равік не відповів. Він пильно дивився на чоловіка.
— Чого вам треба? — спитав він.
— Ви доктор Равік?
— Краще скажіть, чого вам треба.
— Якщо ви доктор Равік, то негайно їдьте до Джоан Маду.
— Он як?
— Із нею сталася біда.
— Яка біда? — Равік недовірливо всміхнувся.
— Вона поранена, — сказав чоловік. — Із револьвера…
— І куля влучила? — все ще всміхаючись, спитав Равік. Мабуть, удавала, що хоче застрілитись, подумав він, щоб налякати цього бідолаху.
— Господи, вона помирає! — простогнав чоловік. — Ходіть-бо! Вона помирає. Я вистрілив у неї!
— Що?
— Так… я…
Равік уже скинув халат і схопив одяг.
— Таксі чекає внизу?
— Я приїхав своєю машиною.
— От чорт… — Равік знов накинув халат і схопив у руки лікарську сумку, черевики, сорочку й костюм. — Одягнуся в машині… їдьмо… Швидше!
Машина мчала крізь імлисту ніч. Місто вже було цілком затемнене. Вулиці зникли — навкруги розляглася текуча туманна далина, в якій зненацька, коли вже з цього однаково не було ніякої користі, виринало синє самітне світло, ніби машина їхала морським дном.
Равік надяг черевики й костюм, а халат, у якому він вибіг з номера, засунув у куток на сидінні. Він не прихопив ні шкарпеток, ні краватки. Він неспокійно вдивлявся в пітьму. Не було ніякого глузду розпитувати про щось чоловіка за кермом. Той скупчив усю свою увагу на машині. Він їхав дуже швидко і пильно стежив за дорогою. В нього не було часу на розмови. Тепер він тільки намагався не нагнатись на якусь іншу машину, не збити когось і не заблукати в незвичній темряві. П'ятнадцять хвилин згаяно, подумав Равік. Щонайменше п'ятнадцять хвилин.
— їдьте швидше, — сказав він.
— Не можна… без фар… місто затемнене… протиповітряна оборона…
— То ввімкніть фари, хай їм біс!
Чоловік увімкнув яскраве світло. На перехрестях на нього кричали поліцаї. Якийсь засліплений "рено" мало не зіткнувся з ними.
— Швидше! Швидше!
Машина рвучко загальмувала перед будинком. Ліфт виявився внизу. Двері були відчинені. Угорі хтось люто дзвонив, викликаючи ліфт. Видно, чоловік не зачинив дверей, коли вискочив з ліфта й побіг до машини. Добре, подумав Равік. Заощаджено кілька хвилин.
Ліфт поволі побрався вгору. Колись таке було вже! Тоді нічого не сталося. І тепер не станеться. Раптом ліфт зупинився. Хтось зазирнув у віконце й відчинив двері.
— Що це за мода так довго тримати внизу ліфт?
Це був той чоловік, що дзвонив.
