Воно - Кінг Стівен
Але якщо вона ч-ч-чутиме м-м-музику, вона д-д-думатиме, що ми в мене в кімнаті. Х-х-ходімо.
Кімната Джорджа була в іншому кінці коридору. Двері стояли зачинені. Подивившись на них, Річі облизнув губи.
— Вони їх не тримають замкненими? — прошепотів він до Білла. Раптом його вхопила надія, що вони таки замкнені. Раптом йому стало важко повірити в те, що це була його ідея.
Білл зі зблідлим обличчям повернув ручку. Ступивши до кімнати, він озирнувся на Річі. Завагавшись хвильку, Річі ввійшов услід за ним. Білл прикрив двері, приглушивши "Флітвудів". Річі трішки здригнувся на м'яке "клац" пружинної засувки.
Він роздивлявся довкола, зляканий і одночасно страх як цікавий. Перше, на що він звернув увагу — це суха затхлість повітря. "Ніхто тут давно вже не прочиняв вікна, — подумалось йому. — Та чорти забирай, ніхто тут не дихав уже давно. Ось, що тут насправді вчувається". Від цієї думки його злегка пересмикнуло й він знов облизав собі губи.
Погляд його впав на Джорджеве ліжко, і він подумав, що Джордж зараз спить під земляною ковдрою на цвинтарі "Гора надії". Гниє там. Руки в нього не складені, бо для традиційного складання рук їх потрібно дві, а Джорджа поховали тільки з однією.
Якийсь негучний звук вирвався в Річі з горла. Білл обернувся і запитально подивився на нього.
— Твоя правда, — хрипко сказав Річі. — Тут лячно. Не знаю, як ти наважувався заходити сюди сам.
— В-в-він був моїм б-б-братом, — просто відповів Білл. — Інколи мені хочеться, і в-все.
На стінах висіли плакати — дитинячі плакати. На одному був Приголомшливий Том, мультперсонаж з програми "Капітан Кенгуру".[365] Том стрибав через голову, вхопивши за руки Креббі Еплтона, котрий, звичайно, був "Наскрізь гнилим". На іншому плакаті були небожі Доналда Дака — Х'юї, Луї й Дьюї, котрі маршували десь у глушині у своїх єнотових скаутських шапках "Юних байбаків". Третій, якого Джордж розфарбував сам, зображував містера Роби Так, що затримує дорожній рух, поки школярі перейдуть вулицю. Низом ішов напис: "МІСТЕР РОБИ ТАК КАЖЕ — ЗАЧЕКАЙ ПЕРЕВІДНИКА ЧЕРЕЗ ДОРОГУ".
"Малий не надто вправно вмів дотримуватися контурів", — подумав Річі й зразу ж здригнувся. Агов, цей малий ніколи вже не стане кращим. Річі подивися на стіл біля вікна. Місіс Денбро розставила там рядком напіввідкриті табелі Джорджа. Дивлячись на них, розуміючи, що нових уже не буде, розуміючи, що Джордж помер раніше, ніж встиг навчитися дотримуватися контурів у розмальовках, розуміючи, що його життя безповоротно й навічно закінчилося лише з оцими кількома табелями з дитсадка й першого класу, Річі уперше болюче збагнув усю ідіотську правду про смерть. То було так, немов якийсь великий залізний сейф упав йому на голову та вгруз там. "І я міг би померти! — заверещав до нього раптом власний розум з інтонаціями зрадженого жаху. — Будь-хто міг! Будь-хто міг!"
— Ой леле мій, — вимовив Річі тремтливим голосом. На більше він не був спроможним.
— Йо, — відгукнувся Білл напівшепотом. І сів на ліжко Джорджа. — Дивися.
Річі поглянув туди, де показував пальцем Білл, і побачив на підлозі закритий фотоальбом. "МОЇ ФОТОГРАФІЇ", — прочитав Річі. — "ДЖОРДЖ ЕЛМЕР ДЕНБРО. ВІК: 6 РОКІВ".
"Вік: 6 років, — закричав його розум з тими самими пронизливими інтонаціями зрадженого. — Шість років назавжди! Будь-хто міг! Лайно! Будь-хто, нахер, міг би!"
— Він залишався ро-о-озкритим, — сказав Білл. — Д-до цього.
— Ну, то закрився, — нервово промовив Річі. Він сів на ліжко поруч Білла й задивився на альбом. — Книжки часто згортаються самі собою.
— С-с-сторінки, можливо, але н-не о-о-обкладинки. Він сам себе закрив. — Він подивися на Річі серйозно, очі здавались дуже темними на його блідому, втомленому обличчі. — A-але він х-х-хоче, щоб його з-знову р-р-розкрив ти. Т-так я д-д-думаю.
Річі підвівся і повільно підійшов до фотоальбому. Той лежав біля вікна, запнутого прозорими шторами. Визирнувши надвір, Річі побачив яблуню на задньому подвір'ї Денбро. Під чорною покривленою гілкою повільно хиталася гойдалка.
Він знову опустив очі на Джорджів альбом.
Блок сторінок посередині альбому був забруднений якоюсь засохлою бурою плямою. То міг бути давній кетчуп. Звісно; досить легко було собі уявити Джорджа, котрий роздивляється свої фотографії, одночасно поїдаючи хотдог або якийсь великий, розкидуватий гамбургер; ось він щедро відкушує і трохи кетчупу чвиркає просто на цей альбом. Малі діти завжди роблять такого типу чмошні речі. Це міг бути кетчуп. Але Річі знав, що це не він.
Він ледь торкнувся альбому, зразу ж відсмикнувши руку. Той був на доторк холодним, хоча лежав у такому місці, де на нього цілий день падає лише трішки фільтроване прозорими шторами потужне літнє світло.
"Ну, краще я його не чіпатиму, — подумав Річі. — Однаково мені не хочеться зазирати до цього його ідіотського альбому, роздивлятися на купу людей, яких я не знаю. Гадаю, краще буде сказати Біллу, що я передумав, і ми підемо до його кімнати, почитаємо трохи комікси, а потім я вирушу додому, повечеряю і рано ляжу спати, бо ж доволі втомився, а коли я прокинуся завтра вранці, звісно, я не сумніватимуся, що ця пляма була просто кетчупом. Так я й зроблю. Вака-вака".
Відтак він розкрив альбом пальцями, які здавались віддаленими від нього на тисячу миль наприкінці довжелезних пластмасових рук, і почав роздивлятися обличчя і краєвиди в альбомі Джорджа — тіток і дядьків, немовлят і старі будинки, старі "форди" і "студебейкери", телефонні дроти, поштові скриньки, штахетні паркани, дорожні вимоїни, заповнені брудною водою, чортове колесо на окружному ярмарку в Есті, водонапірну Вежу, руїни ливарні Кіченера…
Пальці його гортали дедалі швидше й швидше, і раптом пішли порожні сторінки. Він повернувся назад, не бажаючи того, але, мабуть, нездатний себе зупинити. Ось фотографія середмістя Деррі — Головна вулиця й Канал, року приблизно 1930-го, — а після неї нічого.
— Нема тут ніякої шкільної фотографії Джорджа, — сказав Річі. Він дивися на Білла з сумішшю полегшення і роздратування. — Що ти мене морочиш, як кота ниткою, Великий Білле?
— Щ-щ-що?
— Оця фотка середмістя в старі дні остання в альбомі. Далі всі решта сторінок порожні.
Білл підвівся з ліжка й приєднався до Річі. Він дивився на знімок середмістя Деррі, яким воно було майже тридцять років тому: старомодні легковики й вантажівки, старомодні вуличні ліхтарі з Гронами куль, наче великі білі виноградини, пішоходи біля Каналу, схоплені на півкроку клацанням затвору. Він перегорнув аркуш і, як і сказав Річі, далі не було нічого. Ні, чекай-но — не зовсім нічого. Там був один липкий трикутничок, з отих, що їх одягають на кутики фотографії, коли клеять її в альбом.
— Вона б-б-була тут, — сказав він постукуючи пальцем по трикутничку. — П-п-подивися.
— Йсусе! І що ж з нею трапилося, на твою думку?
— Я н-н-не з-з-знаю.
Білл взяв альбом з рук Річі й тепер тримав його в себе на колінах. Він почав гортати сторінки назад, шукаючи фотографію Джорджа. За якусь хвилину він здався, але аркуші альбому ні. Вони перегорталися самі, повільно, але неухильно, з навмисне добре чутним шерхотом. Білл з Річі подивилися один на одного, очі широко розчахнуті, а потім знову вниз.
Альбом дійшов до останнього фото й аркуші перестали перегортатися. Знімок центру Деррі в тонах сепії, міста, яким воно було задовго до того, як Білл чи Річі народилися.
— Стривай! — раптом сказав Річі й знову забрав альбом у Білла. Тепер у його голосі не було страху, а обличчя зненацька сповнилося зачудування. — Свята срака!
— Щ-щ-що? Щ-щ-що т-а-ам т-т-таке?
— Ми! Ось що там таке. Свята-ґава-роззява, дивися!
Білл взявся за один край альбому. Схилившись над альбомом удвох, вони стали схожими на хлопчиків під час репетиції хору. Білл різко втягнув повітря, і Річі зрозумів, що він також побачив це фото.
Замкнені під блискучою поверхнею старого чорно-білого знімка, двоє малих хлопчиків ішли Головною вулицею до того місця, де перетиналися Головна й Центральна — місця, де Канал ховався, тягнучись далі приблизно півтори милі під землею. Двійко хлопчиків було ясно видно на тлі низького бетонного парапету на березі Каналу. Один був у бриджах. На іншому було щось схоже майже на матроський костюмчик. На голові в нього сидів якийсь твідовий картуз. До камери вони були обернуті в профіль "три чверті", дивлячись на щось на дальнім кінці вулиці. Хлопчиком у бриджах, поза всякими сумнівами, був Річі Тозіер. А хлопчиком у матроському костюмчику й твідовому картузі Заїкуватий Білл.
Вони вирячилися на себе на фотографії, яка була майже втричі старшою їхнього віку, як загіпнотизовані. У роті у Річі раптом стало сухо, як у пилюці, і гладенько, як на склі. За кілька кроків попереду хлопчиків на фотографії якийсь чоловік тримався за криси свого капелюха-федори[366], його літнє пальто навіки застигло, стріпнутим позаду нього раптовим поривом вітру. По вулиці їхали "моделі-Т", один "пірс-ерров" та "шевроле"[367] з підніжками під дверима.
— П-п-повірити н-н-не м-м-ожу… — почав Біллі, й от у ту мить фото почало рухатися.
"Форд модель-Т", який мусив би залишатися посеред перехрестя довічно (чи принаймні поки цілком не розкладуться хімікати на цьому старому знімку), поїхав, пхикаючи димком з вихлопної труби. Він прямував у бік Горбатого Пагорба. Маленька біла рука вистромилася крізь віконце з водійського боку, показуючи лівий поворот. Машина завернула на Судову вулицю і, майнувши під білий берег фотографії, таким чином зникла з поля зору.
"Пірс-ерров", "шевроле" і "паккарди" — усі вони почали котитися, роз'їжджаючись з перехрестя своїми окремими шляхами. Через двадцять вісім, чи близько того, років поли літнього пальта того чоловіка припинили стріпуватись. Він міцніше всадовив собі на голові капелюха й вирушив далі.
Двоє хлопчиків завершили своє розвертання, показавшись анфас, і вже за мить Річі побачив, на що вони роздивлялися — там якийсь облізлий собака перебігав Централ-стрит. Хлопчик у матроському костюмі підняв до рота два пальці й свиснув. Ошелешений поза всяку можливість ворухнутися або думати, Річі зрозумів, що він чує той свист, чує хаотичне, схоже на швейну машинку, торохтіння двигунів автомобілів. Звуки ті були слабенькими, наче вони долітали з-за товстого скла, але вони були.
Собака глянув на тих двох і побіг собі труськом далі.
