Слідопит - Купер Джеймс Фенімор

Дикуни на цей час дійшли до цілковитого шаленства: вони знайшли й випили всі запаси спиртних напоїв, що були в англійців, і тепер своїми вигуками та метушнею і справді мало чим відрізнялися від біснуватих. Усі намагання їхнього французького начальника стримати їх були марні, і він сам вирішив за краще сховатися на сусідньому острівці, де в нього було щось на зразок тимчасового бівуаку й триматися подалі від своїх несамовитих друзів. Однак, перш ніж податися з острова, французький офіцер, досить-таки ризикуючи життям, спромігся загасити багаття й забрати в дикунів усе, чим вони могли б знову розпалити вогонь. Він ужив цих запобіжних заходів, щоб індіяни, бува, не спалили блокгауза, зберегти який було необхідно для успішного здійснення його планів. Він залюбки відібрав би у них і зброю, але це виявилося йому не до снаги, бо воїни, доки в них лишалося свідомості хоч на макове зерня, чіплялися за свої ножі й томагавки з упертістю людей, які вважають це справою честі. Відбирати ж рушниці в індіян, залишаючи їм холодну зброю, яку вони звичайно пускали в дію у таких випадках, було б цілковитим безглуздям. І, як невдовзі виявилося, найрозумнішим усе-таки було те, що він загасив багаття, бо досить було офіцерові одійти від гурту, як один з ірокезів і справді запропонував підпалити блокгауз. Гостра Стріла теж покинув п'яну ватагу, коли переконався,

•Бівуак (франц.) — місце відпочинку або но чірлі війська, що вони стали втрачати самовладу. Він почвалав до однієї з хатин і, зморений після двох днів і двох ночей безперервного пильнування, упав на солому й умить заснув. Тепер серед ірокезів не лишилося нікого, хто в крайньому разі міг би заступитися за Мейбл, якщо хто з них взагалі знав про її існування. Отож пропозицію п'яного індіянина було прийнято диким ревиськом одностайного схвалення усіх восьми чи десяти таких само п'яних та безсоромних, як і він, одноплемінників.

Для Мейбл то була страшна мить. Індіян у тому стані, в якому вони перебували, не зупинили б, напевно, ніякі рушниці, що могли бути в блокгаузі. Хоч ірокези лише невиразно пам'ятали, що в будівлі хтось є, одначе це тільки додало їм зайвого запалу, і вони, божевільно волаючи й вистрибуючи, мов демони, підступили до блокгауза. На той час алкоголь тільки збудив їх, але ще не валив з ніг. Перший свій удар дикуни спрямували на двері; розігнавшись, вони гуртом навалилися на них, але зроблені з колод двері витримали цю навалу, хоча вони не піддалися б, коли б на них налягло й сто чоловік. Мейбл, одначе, спочатку не знала цього й холола від страху після кожного чергового грюкоту. Переконавшись, зрештою, що двері стоять, мов скеля, і не тільки не вгинаються, а навіть не двигтять, лише глухо погуркуючи на міцних петлях, ніби нагадуючи, що це все-таки двері, а не глуха стіна, Мейбл знову піднеслася духом. Скориставшись раптовим затишшям, вона вирішила підійти до бійниці й глянути вниз, щоб побачити, що там діється. Ця тиша, причину якої дівчина ніяк не могла собі пояснити, ще більше розпалила в ній цікавість, бо так уже ведеться, що небезпека найбільше бентежить нас саме тоді, коли буваємо не в змозі на власні очі бачити, звідки і як вона насувається.

Визирнувши, Мейбл побачила, що двоє чи троє ірокезів розгребли попіл і, знайшовши в ньому кілька маленьких вуглинок, з усіх сил намагаються роздмухати вогонь. Заповзятість, з якою вони трудилися, жадоба до руйнування та сила звички сприяли тому, що вони, палаючи від бажання якомога швидше досягти свого, діяли напрочуд кмітливо й злагоджено. Білий у відчаї давно полишив би надію добути вогонь із вуглинок, що майже перетліли на попіл, а ці діти лісу знали багато чого, невідомого цивілізованому світові. Приклавши сухого, як перець, торішнього листя, що його тільки індіяни знають, де знайти, вони, зрештою, видмухали вогонь, а підклавши зверху сухеньких прутиків, остаточно закріпили здобутий успіх. Коли Мейбл, нахилившись над бійницею, глянула вниз, вона з жахом побачила, що індіяни назносили цілу купу хмизу під двері й підпалили його. Вогонь застрибав з гілки на гілку, а невдовзі спалахнув і затріщав, розсипаючи іскри, великими язиками полум'я. Індіяни ревнули свій клич звитяги й подалися до решти своїх товаришів, цілком певні, що руйнівна дія вогню розпочалася. Мейбл прикипіла до бійниці, загіпнотизована вогнем, який бурхав дедалі дужче. Тим часом паліччя все розгорялося, а полум'я здіймалося все вище й вище і враз блиснуло так близько перед її очима, що вона аж сахнулася назад. Ледве вона дійшла до протилежної стіни приміщення, як із бійниці, яку вона в поспіху забула закрити колодочкою, вирвався довгий роздвоєний язик полум'я, освітивши грубо обтесаний зруб кімнати й самітну дівчину в ній. Що й казати, сердешна Мейбл уже повірила була, що настала її остання година, тому що двері — єдиний можливий вихід — індіяни з диявольською завбачливістю заклали палючим хмизом. І вона знову — тепер і не сумнівалася, що востаннє,— впала на коліна й звернулася до небес із молитвою. Вона заплющила очі й на якусь хвилину ніби забула про довколишнє. Проте жадоба знати, що діється довкола на білому світі, виявилася сильнішою за її самозречення, і коли очі дівчини мимоволі розплющилися знову, вона раптом побачила, що в кімнату вже не вривається полум'я, хоча дерево довкола вузенького отвору бійниці загорілося і вогонь, роздмухуваний протягом, поволі повз угору. В кутку стояла діжка з водою, і Мейбл, діючи більш інстинктивно, ніж свідомо, схопила дзбанок, зачерпнула води і, поливаючи тремтячою рукою дерево, зуміла загасити вогонь у цьому місці. Дим, що знявся потому, кілька хвилин не давав їй змоги глянути вниз, та коли він трохи розвіявся,

вона зиркнула крізь бійницю, і від того, що там побачила, в неї підстрибнуло серце з радощів та сподівань: багаття хтось розкидав, а двері були облиті водою і ще диміли.

— Хто там? — запитала Мейбл, наблизившись до самісінького отвору бійниці.— Кого це мені послало на допомогу провидіння?

Замість відповіді знизу почулися легенькі кроки, а потім тихенькі поштовхи в двері, що ледь чутно торигнули на петлях.

— Хто там хоче зайти? Це ви, мій дорогесенький дядечку?

— Солона Вода нема тут, Святий Лавреп-гій — прісна вода,— долинула відповідь.— Це я, швидше відчиняй — хочу зайти.

Мабуть, ще ніколи Мейбл не була така метка, а її рухи такі швидкі й природні, як тепер, коли вона збігала вниз по драбині й витягувала засуви. В цю мить у неї була тільки одна думка — тікати звідси світ за очі, й вона, забувши про будь-яку осторогу, блискавично відчинила двері й хотіла була вискочити надвір,— геть із блокгауза. Проте Роса перепинила їй дорогу, хутко взяла знову на засув двері й аж тоді помітила, що Мейбл силкується обняти її.

— Спасибі тобі... Спасибі тобі, Росо! — гаряче вигукнула наша героїня,— Саме провидіння прислало мені тебе моїм ангелом-хра-нителем!

— Не тиснути мене так! — сказала молода індіянка.— Блідочолі жінки весь час як не плакать, то сміяться. Дай Роса заперти двері.

Мейбл тим часом трохи отямилася, і незабаром вони, тримаючись за руки, вже знову сиділи в горішній кімнаті. Почуттів недовір'я і ревнощів між ними як і не було: першу з них тепер сповнювало незмірне почуття вдячності, а другу — радісне усвідомлення того, що вона зробила добре діло.

— А тепер скажи мені, Росо,— першою промовила Мейбл після того, як вони по черзі щиро обмінялися обіймами,— ти часом не бачила чи не чула чого-небудь про мого бідного дядечка?

— Не знай. Ніхто не бачити його, ніхто не чути його; ніхто нічого не знати. Солоний Вода втекти, я гадати, на річка, бо я піде не найти його. Квартирмейстер теж нема. Я шукати, шукати, шукати скрізь, але ніде не бачити ні цього, ні того ніде.

— Ну, слава богу! Тоді вони напевне-таки втекли, хоча й не розумію, яким чином. Слухай, Росо, це правда чи мені тільки здалося, ніби я бачила француза на острові?

— Так, француз капітан прибути, але він теж піти. На острові багато індіян.

— О Росо, люба Росо! Чи не можна якось попередити мого дорогого батечка, аби він не опинився в руках ворогів?

— Не знати; я думати, воїни чатувать у засідках і інгізи губити свої скальпи.

— Невже ти, Росо, зробивши так багато для дочки, відмовишся допомогти її батькові?

— Не знати батько... Не любити батько.

Роса допомагати свій народ, допомагати Гостра Стріла... Мій чоловік дуже любити скальп.

Роса спокійно перевела погляд на Мейбл, і її чорні очі зблиснули суворістю, але вже наступної миті в них з'явилося журливе співчуття.

— Лілея — інгізька дівчина? — сказала вона, ніби запитуючи.

— Звичайно, і як інгізька дівчина, я воліла б урятувати своїх співвітчизників від загибелі.

— Дуже добре... Рятуй, якщо могти. Роса — не інгізка; Роса — тускарора, і її чоловік— тускарора; у мене серце тускарори, почуття тускарори,— я вся тускарора. Лілея ж не побігти казати французи, що її батько нападати на них!

— Мабуть, ні,— відповіла Мейбл, спантеличено прикладаючи руку до чола.— Мабуть, ні. Але ж ти допомагаєш мені, ти врятувала мене, Росо! Навіщо тоді ти зробила це, якщо ти маєш тільки почуття тускарори?

— Не тільки почуття тускарори... почуття дівчини; почуття скво. Я любити красуня Лілея і мати її в моїм серці.

Мейбл розплакалася й міцно притиснула це любляче створіння до своїх грудей. З хвилину вона ие могла вимовити й слова, але затим трохи вгамувалася й вела далі мову вже спокійніше і послідовніше.

— Не приховуй від мене нічого, Росо,— сказала вона.— Я готова до найгіршого. Сьогодні твої одноплемінники бенкетують, а що вони здумають учинити завтра?

— Не знати... Боятися зустріти Гостру Стрілу... Боятися його питати. Певно, поховатися й чекати, доки інгізи повертатися назад.

— А вони часом не спробують ще раз напасти на блокгауз? Адже ти сама бачила, як вони можуть погрожувати, коли захочуть?

— Забагато ром. Гостра Стріла спати, а то б ніхто не сміти, француз капітан піти геть, а то б теж не сміти. Зараз усі полягати спать.

— То ти гадаєш, що мені принаймні цю ніч ніщо не загрожує?

— Дуже багато ром. Якщо Лілея, як Роса, вона теж могти багато зробити для свій народ.

— Я така, як ти, Росо, якщо тільки саме бажання служити моїм співвітчизникам може зробити мене схожою на таку сміливицю, як ти.

— Ні, ні, ні! — промимрила індіянка.— Мало духу, а якби багато, Роса не дозволити тобі.