Слідопит - Купер Джеймс Фенімор

А ти щось підозрювала?

— Не знать. Бідна дівчина тускарора дуже нерозумна. Гостра Стріла — великий вождь іі&се поглядати довкола. Ві сні балакати проГ блідочола красуня. Великий вождь любити багато жінки.

— А хіба у вас вождь може мати більше ніж одну жінку?

— Може мати, скільки може прогодувати. ,Г°стРа Стріла мати зараз тільки одна Роса, але він дуже багато шукати скрізь, багато дивитися... Багато балакати про блідочола дівчина!

Мейбл і сама дещо помічала під час їхньої мандрівки до форту, і це її немало пригнічувало, а зараз вона була просто-таки приголомшена, почувши такий натяк від самої дружини індіянина. Вона усвідомлювала, як багато важать у таких справах звичаї та осо-

бисті думки, а тут до переживань та мук від того, що-вона мимоволі стала раптом суперницею дружини тускарори, додалися ще й побоювання, що ревнощі за таких обставин можуть бути досить сумнівною гарантією її особистої безпеки.

Придивившись, однак, уважніше до Роси, вона дещо заспокоїлася: на відкритому чолі цієї дитини природи, яка не вміла таїти нічого, легко було прочитати гіркоту обманутої любові, але навіть найболючіша підозра не могла спотворити її відкритого обличчя рисами підступності й зненависті.

— Ти не видаси мене, Росо? — промовила Мейбл, стискаючи їй руку в поривові щиросердої відвертості. — Скажи, тй не віддаси під томагавк таку ж людину, як і сама?

— Тебе не чіпати ніякий томагавк; Гостра Стріла не дозволяти це. Якщо в Роси мусить бути .сестра-дружина, то краще ти.

— Ні, Росо, моя віра і мої почуття не дозволяють мені цього; і якби вже так трапилося, що я мала б стати дружиною індіянина, я нізащо б не зайняла твого місця у вігвамі.

Роса нічого не відповіла, проте з усього було видно, що вона задоволена, навіть вдячна. Вона добре знала, що мало яка (чи й жодна) з індіянських дівчат, що їх знав Гостра Стріла, могла дорівнятися їй у вроді та привабливості, і хай би Гостра Стріла набрав собі в дружини й більше десятка жінок, ні одна з них не була б їй страшна, крім Мейбл. Але краса, принадність, доброта й дівоча ніжність нашої героїні так полонили дудіу Роси, що порив ревнощів не тільки не охолодив у ній них почуттів, а навпаки — ще посилив їх, спонукавши індіянку піти на величезний ризик, щоб врятувати гадану суперницю від нападу ірокезів. Словом, Роса з притаманною люблячій дружині інтуїцією здогадалася, що Гостра Стріла захоплюється Мейбл, але замість того, щоб мучитися від ревнощів і перелити їх у зненависть до своєї суперниці, як зробила б кожна жінка, непризвичаєна мовчки підкорятися волі й зверхності свого чоловіка, вона стала тільки ближче придивлятися до зовнішності та характеру блідочолої красуні. Не знайшовши в ній нічого відразливого, а тільки все привабливе, вона й сама незабаром пройнялася до дівчини захопленням та любов'ю, котрі, хоч і були відмінні від почуттів її чоловіка, проте навряд чи були холодніші. Гостра Стріла сам послав Росу попередити Мейбл про небезпеку, але він не знав, що дружина крадькома проникла слідком за нападниками на острів і ховається у блокгаузі разом з особою, за безпеку якої вони обоє турбувалися. Навпаки, він гадав, як це казала й Роса, що Мейбл не сама, а з Кепом та М'юром і що це вони стріляли, щоб відігнати ірокезів од дверей.

— Росі жаль, що Лілея,— так індіянка своєю поетичною мовою прозвала нашу героїню,— що Лілея не одружитися з Гостра Стріла. Його вігвам просторий, і великий вождь треба багато жінка, щоб заселити вігвам.

— Дякую тобі, Росо, за твою добрість, але це суперечить нахилам білих жінок,— відповіла Мейбл, посміхаючись, хоча їй тепер, коли таке робилося на острові, було далеко не до сміху. — До того ж я, чого доброго, мабуть, взагалі ніколи не одружуся.

— Ти повинна мати добрий чоловік,— сказала Роса.— Виходь за Прісна Вода, коли не хочеш за Гостра Стріла.

— Не випадає мені про це балакати Росо, коли я навіть не певна, чи буду серед живих за годину! Мені тепер ніщо не миле, тільки б знати, якщо це взагалі можливо, чи живий ще і чи в надійній схованці мій дорогий дядечко.

— Роса піти подивитися.

— Як? Невже ти можеш... Невже ти хочеш вийти з блокгауза? І не побоїшся, що тебе можуть побачити на острові? Хіба ваші воїни знають, що ти тут? І чи сподобається їм, що жінка вийшла за ними на стежку війни?

Всі ці запитання злилися в одне, так боялася дівчина, що їй дадуть не ту відповідь, на яку вона сподівалася. їй якось не вірилося, що Роса прибула разом з нападниками. Вона чомусь гадала, хоча це й здавалося неймовірним, щоіндіянка таємно припливла слідком за ірокезами у своїй пірозі. й випередила їх тільки для того, щоб попередити її, чим, можливо, і врятувала її від смерті. Проте все це було зовсім не так, що й розповіла їй, як могла, Роса ламаною англійською мовою.

Гостра Стріла хоч і залишався вождем, але рідне плем'я відцуралося його, і він уклав тимчасово спілку з ірокезами, які, проте, охоче його слухалися. Правда, він мав свій вігвам, одначе сам рідко бував у ньому. Прикидаючись приятелем англійців, він усе літо буцімто служив їм, а насправді шпигував для французів, і дружина супроводжувала його в усіх мандрах; найбільше ж доводилося їм подорожувати пірогою. Одне слово, її присутність на острові не викличе, мовляв, підозри, тому що Гостра Стріла рідко коли вирушав без неї в дорогу. Як би там не було, а після всього того, що їй розповіла Роса, Мейбл згодилася відпустити її, щоб та подивилася, чи не видно де, бува, дядечка дівчини. Тож було вирішено, що індіянка вийде з блокгауза за першої сприятливої нагоди. Спочатку, однак, вони зробили, наскільки це дозволяли бійниці, найпильніший огляд усього острова й помітили, що переможці, розграбувавши хатини й захопивши провіант залоги, готувалися до бенкету. Щоправда, головні запаси свого провіанту англійці зберігали в блокгаузі, проте і в хатинах його виявилося доволі, щоб винагородити індіян за таку легку перемогу. Як помітила далі" Мейбл, забитих кудись повідтягали, а їхня зброя лежала купою біля того місця, де ірокези готувалися справити свою учту. Роса за деякими лише їй одній зрозумілими прикметами висловила здогад, що забитих повідносили в кущі й там, щоб менше хто бачив, якщо не позакопували, то замаскували. Взагалі ж на острові навмисне нічого не'було зачеплено, бо переможці сподівалися влаштувати сержантові з його загоном справжню пастку. Роса показала Мейбл індіянина високо на дереві — чатового, як вона його назвала — котрий мав попередити про наближення човнів, хоча загін вирушив зовсім недавно, і хіба якісь непередбачені обставини могли примусити його так нагло повернутися назад. Ніщо не провіщало негайного нападу на блокгауз, більше того,— все вказувало, як твердила Роса, на те, що індіяни триматимуть його в облозі аж до повернення сержанта, щоб сліди штурму, бува, не відкрили передчасно правду людині з таким досвідченим оком, як у Слідопита. Човен, одначе, індіяни переправили до іншого місця — туди, де в кущах стояли їхні піроги.

Роса заявила, що настав найсприятливіший момент вислизнути непомітно з блокгауза й приєднатися до своїх. Та коли Мейбл злазила по драбині вниз, вона раптом відчула недовіру, але тієї ж миті їй стало соромно за ці негідні її самої і несправедливі щодо своєї рятівниці почуття, і коли обоє вже ступили на долівку, вона знову почувала повну довіру до індіянки. Двері відчиняли з незвичною осторогою, а коли залишилося витягти останній засув, Роса стала напоготові, чатуючи, коли вони прочиняться. І ледве засув вийшов із скоб, а двері прочинилися настільки, що

Роса могла просунутися боком, вона хутко шмигнула надвір, Мейбл умить зачинила двері і майже машинально просунула в скоби засув. Серце її калатало так, що можна було відрахувати кожен удар, але тепер було вже трохи легше на душі, й два інших засуви вона засунула спокійніше. Коли двері, нарешті, були на всіх засувах, вона повернулася знову на попереднє місце, з якого лише й можна було побачити, що діється надворі.

Потяглися нестерпно довгі й до болю страшні години чекання на індіянку, яка немов у воду впала. Тим часом знадвору долітали божевільні крики сп'янілих ірокезів, що від міцних напоїв забули про всяку обережність; іноді крізь бійниці вона бачила навіть їхні дикі скоки, а постійний гвалт і страхітливі картини, від яких іншим разом у неї кров захолола б у жилах, коли б їй уже не довелося бути свідком ще жахливіших видовищ, ні на мить не давали їй забути про їхню постійну присутність. Десь під полудень Мейбл видалося, ніби вона раптом помітила білого на острові, хоча одягом та диким своїм виглядом він більше скидався на ірокеза. Придивившись, однак, пильніше до його обличчя,— до речі, вельми смаглявого і ще й добре обвітреного,— вона остаточно переконалася в своїх здогадах, і їй ніби легше стало на душі: як-не-як, а таки білий, і в крайньому випадкові у нього можна буде попрохати захисту. На превеликий жаль, Мейбл гірко помилялася в своїх надіях, тому що не так легко білим зупинити своїх червоношкірих союзників, коли ті почують запах крові; та, власне, в розрахунки білих ніколи й не входило стримувати індіян від їхніх бузувірств.

Цей день," як здавалося Мейбл, тягся вже місяць, і тільки ті його хвилини минали непомітно, які вона проводила в молитвах. У них вона й знаходила час від часу полегшення, і кожен раз по тому дух її міцнішав, а на душі ставало спокійніше. Міркування Роси видавалися їй переконливими, і вона тепер також усе більше схилялася до думки, що блокгауз, очевидно-таки, залишать незруйно-ваним до повернення батька, щоб у такий спосіб заманити його в пастку, і тому Мейбл не так стала боятися негайного нападу. Зате подальше майбутнє не давало ніяких підстав на будь-які надії, і дівчина вже починала малювати собі всі ті жахи, яких вона зазнає, коли потрапить до рук ворогів. І чи не найбільше турбувала її думка про Гостру Стрілу та його образливе захоплення нею, бо нашій героїні було добре відомо, що тих полонених, яким індіяни дарували життя, вони забирали до своїх поселень, і не раз траплялося так, що білі полонянки доживали віку у вігвамах переможців. Од кожної такої думки вона падала па коліна й молилася.

За дня становище нашої героїні було досить тривожне, та коли на острів почали спадати вечірні сутінки, воно стало просто жахливе.